Страница 14 из 17
Жінка на мить задумалась і відповіла:
— Петрищев Матвій Григорович.
— Петрищев? Матвій?!
Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:
— А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.
Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.
— Треба товаришу Танюшину розповісти, — прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.
Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.
Я швидко простував вулицею, і Нюра ледве встигала за мною. Ми завернули за ріг. Нас покликав молодий чоловік у картатій червоній сорочці з закачаними рукавами:
— Товариші!
Ми зупинились. Він підійшов до нас і сказав:
— Прошу документи.
— А ви хто такий?
Він показав книжечку з штампом «Управління державної безпеки».
Потім усе сталося миттю. Невідомо де взялася машина, і не встигли ми отямитись, як опинились у кабінеті Танюшина. Я побачив, що на вилицях полковника перекочуються жовна.
— Хто вас просив іти до цього будинку?
Танюшин був сердитий. У його очах спалахував і згасав холодний вогонь. Я почав бурмотіти щось на зразок: «Товаришка Пасивіна сказала… І я вирішив перевірити…»
— Що перевірити?
— Чи це той чорнявий, про якого нам відомо…
Танюшин стомлено опустився в крісло. Я помітив, що очі і повіки у нього червоні.
— Ну от що, товаришу Шпильовий. Я дуже ціню розумну ініціативу. Розумну. Але коли людина діє всупереч здоровому глузду, то вибачайте. Такі речі я не схвалюю. Здавалось, не було нічого простішого, як зняти трубку і порадитися зі мною. Тим більше, що я вже висловлював вам своє припущення відносно цього чорнявого кореспондента.
Я зрозумів, що зробив невиправдану дурницю. Очевидно, будинок, куди ми хотіли проникнути і де зупинився «Петрищев», був під наглядом. А я все зіпсував. Найстрашніше те, що мені зовсім нічого було сказати на своє виправдання.
Танюшин ходив по кабінету з кутка в куток.
— Ще раз нагадую: у мене є телефон. Не забувайте про це.
Пошук триває
І все ж таки Танюшин не розчарувався в мені остаточно. Коли я йому сказав, що в Петрищева у Волногорську була кохана, його це зацікавило.
— Треба неодмінно дізнатись, як її прізвище. Може, вона живе у Волногорську?
Щоб хоч трохи реабілітувати себе в очах полковника, я неквапливо сказав:
— Коли б вона жила тут!
— От ви й уточніть, — усміхнувся Танюшин. — Ви вірите в свої сили?..
— Але Чорнявий…
— 3 Чорнявим ви поспішили, і нам треба було перехопити вас на шляху.
Я мовчав.
Очевидно, подумавши, що я вагаюсь, Танюшин пояснив:
— Звертаюся до вас з цією пропозицією не випадково. Сила наших органів безпеки — в спілкуванні з народом. А хто такий народ? Це ви, Нюра, Скосирєв, голова сільради. Те, що ви не лишились байдужим до справи Петрищева, — закономірність нашого життя.
— Безперечно, — погодився я, — але з чого починати?
— Ідіть до Костіна, він вас проінструктує.
З того, що він підключив мене безпосередньо до Костіна, я зрозумів, що знайомству Матвія з Лізою працівники Управління держбезпеки надають великого значення. І знову копітка, наполеглива праця. За порадою Костіна ми з Нюрою Пасивіною і Марією Андріївною переглянули всі наявні в нашому розпорядженні документи. Нічого підходящого не знайшли.
Знову довелося їхати в Слобідське. Розмовляли з тими, хто колись зустрічався з Матвієм. Ні, про Лізу ніхто нічого не знав. Правда, одна жінка згадала, начебто одного разу Антоніна Петрищева їздила навідати сина і зупинялась у Волногорську на Першотравневій вулиці.
Це вже була зачіпка.
В адресному столі я вибрав адреси всіх Єлизавет, які живуть або коли-небудь жили на Першотравневій. Вийшов досить довгий список. З цим списком ми пішли по будинках.
— Петрищев? Ні, не чула, не знаю.
— Так, жила тут Ліза, але до війни їй було десять років.
Ми почали шукати дівчину, якій у сорок першому було років вісімнадцять-двадцять. Таких довго не траплялось.
Але ось в одному будинку сказали, що жила до війни Ліза, худенька, тендітна. Працювала медсестрою в поліклініці. Здається, приходив до неї моряк. У сорок другому році її вивезли до Східної Пруссії. Так, зупинялась у неї жінка. Здається, з Слобідського. Яке ж прізвище у дівчини?
— Запитайте кербуда.
Керуючий будинками був педант у повному розумінні цього слова. Всі документи в його канцелярії зберігались в ідеальному порядку. Він довго копирсався в товстих папках і, нарешті, повідомив:
— Єлизавета Григорівна Мовчан. Вибула в 1942 році. Куди?
— Невідомо. Фашисти, юначе, розписок не давали.
Але мені і цього було досить. Я побіг в адресний стіл.
Жодна Єлизавета Григорівна Мовчан у Волногорськуне мешкала… Що робити?
— Дорогий мій, — сказав Костіи, — ти забув, що коли жінка виходить заміж, вона, як правило, змінює прізвище.
Як я про це не подумав!
Знову картотека адресного столу, і ось у моїх руках адреса:
— Саржевська Єлизавета Григорівна, Пролетарська,107.
Пролетарська вулиця заміська, зелена. Відшукавши номер будинку, я постукав у хвіртку. На стук вибіг величезний собака і на моє здивування почав тертись об мою ногу. Я почухав його за ухом і пішов на подвір'я. Собака побіг за мною. Проте на дверях будинку висів замок. Треба пошукати.
— Ну, що ж, — сказав я собаці, — доведеться піти, як кажуть, не солоно сьорбавши.
Я попрямував до хвіртки, але собака став посеред алеї і загарчав.
— Ти чого?! Я ж тебе за вухом гладив.
Собака наїжився і показав ікла. Я відступив і притиснувся до стіни.
Минув якийсь час. Скрипнула хвіртка. На алеї показалась вродлива жінка років сорока.
— Ану геть на місце! — гримнула вона на собаку і, непривітно оглянувши мене, спитала: — Ви до кого?
— Мені потрібна Єлизавета Саржевська.
— Ну, я Саржевська.
Я зіщулився під холодним поглядом.
— Мені хотілося б знати, чи ви не були знайомі з Матвієм Петрйщевим?
З того, як вона на секунду завмерла, як задрижали її вії, я відразу зрозумів, що вона знала Петрищева. Але Саржевська різко відповіла:
— Ніякого Петрищева я не знаю і знати не хочу.
— Та як же… Мені казали…
— І я кажу: не знаю! Ідіть собі!
Я пішов до хвіртки. Майже біля виходу Саржевська покликала мене.
— Нащо вам потрібен Петрищев?
— Збираю матеріали для музею.
— Для музею? — перепитала вона недовірливо. — Це для чого ж?
Я відповів роздратовано:
— Музеї марно документів не збирають. Матвій зробив подвиг. Він герой…
— Балачки…
Я більше не слухав її і вже далеченько відійшов од будинку, коли за спиною почув квапливу ходу.
— Підождіть! Підождіть… Я сказала неправду. З Матвієм ми були знайомі.
Вона раптом заплакала, притуливши до очей маленьку мережану хусточку.
— Мені ж казали, що він зрадник… І якщо, мовляв, я скажу кому-небудь, що була знайома з ним, то самій не минути лиха.
— Хто вам міг сказати таку дурницю? — спробував я заспокоїти жінку.
Ліза не відповіла, витерла сльози і спитала:
— Що ви хочете знати про Матвія?
— Все, що ви знаєте. Крім того, мене цікавлять документи і фотографії.
— У мене є його листи. — Жінка зволікала. — І фотографії…
Я зрадів.
— Це добре. Не могли б ви дати їх мені на деякий час?
Саржевська насупилась і неприязно, колюче подивилася на мене:
— А він справді герой?
— Сходіть до музею. Узнаєте. Там написано.
— Ну, добре, — погодилась Саржевська. — Давайте завтра в музеї зустрінемося. Не осудіть, що в хату не кличу.
Чоловік у мене лютує, коли я Матвій згадую. Якщо дізнається про листи і фотографії — порве на шматки.