Страница 15 из 17
— Чого це його злить?
— Ідіть, ідіть, — почала квапити Саржевська, — не дай бог, чоловік побачить.
Другого дня Єлизавета Григорівна прийшла до музею. Вона дуже поспішала. Постояла біля стенда Петрищева. Пожурилась. Поплакала. Дала мені згорток з паперами і пішла, сказавши, що квапиться додому.
З Марією Андріївною ми заходилися вивчати папери. В основному це були листи Матвія до Лізи. Звичайні листи закоханого вісімнадцятилітнього юнака. Із клятвами вірності, з проханням частіше зустрічатися. Але було й кілька фотографій. Серед них зовсім пожовклий знімок, на якому я не знайшов Петрищева. Група чоловіків і жінок розташувалася під квітучим фруктовим деревом.
— А це що за люди?
— Мабуть, родичі, — висловила припущення Марія Андріївна. — Видно, Ліза спохвату різні фотографії згребла у схованку.
Я затримав погляд на зображенні незнайомого чоловіка. Безсумнівно, він мені когось нагадував. Густі, пухнасті брови. Похмурий погляд. У пам’яті поставав і згасав дивно знайомий образ.
Я передав фотографію Марії Андріївні. Вона покрутила її в руках і скрикнула:
— Боже мій, та це ж Гужва!
Саржевський дає свідчення
Нарешті удаваного Гужву розвінчали. Ним виявився Саржевський Веніамін Федорович.
Його викликали в Управління держбезпеки до Танюшина.
— Чого ви назвали себе Гужвою? — запитав Танюшин.
— Яким Гужвою? — Саржевський удав з себе вкрай здивованого.
Слід сказати, що тримався він досить впевнено. Незворушне обличчя, байдужий погляд. Правда, брови в нього весь час рухались: то злітали вгору, то зсувались в одну, пряму лінію, то відходили до скронь, залежно від того, що він вдавав: здивування, байдужість чи гнів.
— Яким Гужвою? — перепитав Саржевський, і брови у нього витягнулись на знак запитання.
— Вам краще знати, — відповів Танюшин. — Ви казали в музеї, що ваше прізвище Гужва?
— Нісенітниця, цього я не казав, — відповів Саржевський, побіжно глянувши на мене і на Марію Андріївну.
— Прізвище Петрищев вам знайоме?
— Вперше чую.
Танюшин посміхнувся.
— Врахуйте, що всі ваші відповіді протоколюються.
Саржевський пощулився:
— А що я такого зробив?
— Ви назвались іншим прізвищем і повинні сказати нам, з якою метою ви це зробили.
— Коли я назвався?
— Маріє Андріївно, — звернувся Танюшии до директора музею, — що ви можете сказати з цього приводу?
Саржевський стрепенувся:
— Я сам розповім.
— Тільки чесно. Все, як було.
Обличчя у Саржевського стало смутним, викликало співчуття.
— Так, я знав Петрищева… Коли він служив тут, у Волногорську. Він і я залицялися до однієї дівчини…
— Єлизавети Мовчан? — запитав Танюшин.
— Так В цілому, якщо говорити чесно, Ліза більше кохала Петрищева. А потім прийшли німці, тобто фашисти. Петрищев кудись зник. А я сказав Лізі, що він зрадник. Вона спочатку не вірила, а потім повірила і вийшла за мене заміж…
— Значить, ви звели наклеп на Петрищева, обмовивши його в очах Єлизавети?
— Виходить, так, — промовив скрушно Саржевський.
— Ну, а чого ви приходили до музею?
— Зовсім випадково я дізнався, що Петрищев не зрадник, а герой. І тоді я злякався, що про це довідається Ліза. Вона могла б мене покинути… І от я пішов до музею. Там були досить убогі дані, і… я насмілився. Я сказав, що… Петрищева не було.
— Наївно, — промовив Танюшин.
— Я нічого іншого не міг придумати! Одна думка свердлила мій мозок: щоб історія з Петрищевим не набрала широкого розголосу і щоб Ліза не почула про нього.
— Але ж ви тільки загальмували розшуки матеріалів. Рано чи пізно подвиг Петрищева став би відомий усім.
Саржевський підвів голову:
— Я збирався виїхати звідси.
Танюшин після деяких роздумів підсумував:
— Все, що ви кажете, схоже на правду. Але у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте.
Саржевський схопився на ноги і приклав руки до грудей:
— Істинну правду, тільки правду!
По його обличчю текли сльози. Мені навіть стало його шкода. Чого полковник не вірить йому? І тільки значно пізніше я дізнався, що Саржевський найголовнішого тоді так і не сказав.
Коли всі вийшли з кабінету, я звернувся до Танюшина:
— Ось тепер зрозуміло, хто зривав фотографії і викрав портфель з документами.
Танюшии усміхнувся:
— В усякому разі, це зробив не Саржевський.
Відповідь мені здалася дивною.
— А кому ж іще вони потрібні?
— Комусь потрібні, — промовив полковник. — А Саржевський справді через ревнощі і боязнь, що Ліза його покине, наговорив вам тоді нісенітниць. Та він іще щось приховує…
Прийшов Костін. Вони з Танюшиним тихо поговорили, і я кілька разів чув прізвище Саржевського.
— До речі, товаришу Шпильовий, — звернувся до мене Танюшин, — здається, ви мали намір написати замітку до газети про подвиг Петрищева?
— Я не збирався, але якщо треба…
— Справа не в цьому. На замітку обов’язково відгукнуться, і ви матимете додатковий матеріал.
— Ну що ж, спробуємо.
— Спробуйте, і сьогодні ж. Тільки у мене до вас прохання. Коли замітку опублікують, посидьте вдома і з усіма, хто до вас буде приходити, поговоріть найдокладніше. Зрозуміло, що нас цікавлять нові й нові дані про Петрищева.
Дома я взяв папір і заходився писати статтю про свої пошуки, удачі і невдачі.
Калейдоскоп подій
Цей день запам’ятався мені надовго. Вранці принесли газети. В нашій міській газеті «Волногорський прапор» була моя стаття.
Вперше я побачив своє прізвище надрукованим. Навіть не вірилося, що це моя стаття. Замітка називалася «Слідами подвигу». Заголовок був набраний великим шрифтом і впадав у око.
Подзвонив Скосирєв.
— Поздоровляю, — сказав він. — Сподіваюся, що скоро ви виступите перед особовим складом і розповісте про Петрищева.
— Постараюсь, — відповів я, а сам подумав, що я ще мало знаю про героя. Що з ним трапилось після вибуху? І потім, хто ця людина, що назвалася тут Петрищевим? Що як це справді Матвій? Між іншим, минулого разу я питав Танюшина про це. Він глянув на мене сірими очима, які, здавалось, бачили мене наскрізь, і в свою чергу поцікавився:
— А ви вірите в те, що Петрищев міг стати зрадником?
Я б цьому не повірив. Знаючи його дитинство, юність, неможливо було повірити.
— Ні, я не вірю, — відповів я Танюшину.
— Я теж, — погодився полковник.
Опівдні подзвонили з редакції:
— До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.
— Направляйте всіх на мою квартиру.
Я поклав трубку і підійшов до вікна. У клубі, що був недалеко від нас, самодіяльний духовий оркестр розучував марш. По вулиці блукали голуби. Мотоцикліст-невдаха в шкіряній куртці порпався у двигуні, брязкаючи ключами. Це була наша людина.
Я чекав.
Минуло чимало часу, поки, нарешті, у двері постукали.
— Зайдіть! — гукнув я, згоряючи від нетерпіння швидше побачити цього першого свого відвідувача.
Зайшла… Галинка. Кого завгодно, але її того дня я не чекав. Галинка загоріла і стала ще привабливіша. Вона зупинилась біля дверей і мовчки подивилася на мене. Я теж мовчав, хоч мені хотілося сказати їй, що я того разу вчинив негарно, залишивши її саму на березі, що часто після цього ходив до неї додому, що чекав весь цей час і що люблю і люблю ще палкіше.
Та мовчки ми розповіли одне одному більше, ніж за всі роки нашої дружби.
— Так і стоятимемо? — порушила тишу Галинка. — Сідай отам, а я тут.
— Спасибі, — відповів я, і ми раптом розсміялись. Потім, перебиваючи одне одного, почали розповідати, що з нами трапилося за Цей час. І кожна дрібниця здавалася нам значною і дуже важливою.
Галинка подала мені газету і промовила:
— Ось читай, класик.
— А я читав.
— Хвастаєшся?
— Хвастаюсь, — відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.