Страница 13 из 17
— Як, як ви сказали?
— Петрищев.
— Боже мій! Вам щось відомо про нього? Ну, відповідайте ж!
Полковник не був підготовлений до такої бурхливої реакції.
— Пробачте, — збентежився він, — ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Ми хотіли б од вас щось почути.
— А, он воно що, — мовив розчаровано Іващенко і несподівано спитав: — У вас є цигарка?
Полковник дістав портсигар.
— Збирався кидати курити, але, видно, доведеться відкласти.
— Значить, вам все ж таки знайомий Петрищев? — нагадав Танюшин.
— Звичайно, — відповів Іващенко, глибоко і з задоволенням затягуючись.
— Не змогли б ви пригадати все, що стосувалося Петрищева? — обережно спитав Танюшии.
Іващенко зняв окуляри і дуже ретельно протер їх.
— Не знаю, чи задовольнять вас мої відомості, але дещо я розкажу. Незадовго до початку Вітчизняної війни мене призначили керівником науково-дослідної групи по розробці ракетного палива. Зважаючи на деякі дуже важливі для нашої справи обставини, ми виконували свої роботи у Волногорську. Дослідження мали цілком секретний характер, і, природно, лабораторія добре охоронялась. Охороною відав начальник режиму, він у перші дні війни зарахував до штату охорони й Матвія Петрищева. Я про це не знав. І про Петрищева почув в останній день нашої евакуації.
Іващенко на хвилинку замовк і замріяно подивився у вікно.
— Стояла вже осінь. Періщили дощі, і евакуювати все обладнання і документацію, дотримуючись при цьому найсуворішої секретності, було нелегко. Але ми впоралися. Фашисти наступали стороною на головну базу флоту, і ми встигли…
Коли все обладнання вивезли, нам лишалося тільки знищити експериментальні запаси палива, які на той час зосередилися в складах. Ми вирішили знищити їх частинами, щоб не привертати уваги противника. Але сталося непередбачене. Мотомеханізовану дивізію генерала Кеніга зняли з напрямку головного удару і кинули на Волногорськ. Мені здається, що фашисти дізналися про існування нашої лабораторії. Ми гарячково готувалися висадити в повітря склади. Можливо, в схемі чогось не врахували, бо коли останні співробітники лабораторії і охорона розташувалися на підводному човні, що чекав нас, вибуху не було. А за часом він мав бути. Я був у відчаї. Невже ворог захопить усе і поверне проти нашої Батьківщини? Час збігав. Вибуху не було і не було, а фашисти з’явилися уже на околицях Волногорська. Командир підводного човна квапив мене. Але як я міг піти звідти? Я умовляв його почекати ще одну хвилину.
Іващенко зняв окуляри і знову надів їх. Дістав хусточку і сховав до кишені. Переживаючи минуле, він помітно хвилювався.
— Саме в ту мить до мене підійшов боєць нашої охорони Матвій Петрищев. Він просив, щоб його негайно висадили на берег. «Подивлюся, що там трапилось з вибухівкою», — мовив він. Це був білявий невисокий юнак з ластовинням на носі… Мені чомусь особливо запам’яталися його очі — по-дівочому голубі і ніжні. Признаюсь, я не дуже повірив у його вправність. Надто молодий він був. Спочатку я відмовив, але Матвій наполягав. «Ми не маємо права ризикувати державним секретом, — сказав він. — Дозвольте зійти на берег, поки не пізно».
Я дозволив.
На вутлому надувному човиику він вирушив до берега, який був метрів за сто від нас. У біноклі ми бачили, як Матвій підплив до суші, потім швидко подерся на кручу. Фашисти були вже біля лабораторії. Потяглися нестерпні хвилини чекання. Німці зайняли територію лабораторії. Туди все в’їжджали і в’їжджали машини з солдатами. Навколо підводного човна почали сипатися снаряди. Треба було відпливати. Командир човна дав команду занурюватись, і в цю мить пролунав страшенний вибух. Од берега в море покотилася хвиля, і човеи добряче струсонуло. Можливо, саме тоді я вперше відчув силу палива, яке ми виробляли.
А Матвій не повернувся. Кілька днів підряд до берега, як домовились, висилали катер, але Петрищев не приходив. Пізніше я розповів про його подвиг капітану другого рангу Чижову, і з його легкої руки про вибух стало відомо за межами Волногорська.
Іващенко замовк. Потім промовив:
— Отак було! — І додав: — Мабуть, Петрищев загинув. А може й ні. Минуло багато часу.І коли б я побачив його тепер, то, мабуть, і не впізнав би.
Я подумав, що Іващенко і досі не може примиритися з думкою про загибель Петрищева. У глибині душі в нього жевріла надія… І його можна зрозуміти.
Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:
— А ви як думаєте, живий Петрищев?
Полковник знизав плечима.
Вскочив у халепу
Другого дня вранці у двері моєї кімнати постукала сусідка:
— Вадиме Андрійовичу, до вас гості.
— Хто? — спитав я, зіскакуючи з ліжка.
— Жінка, — проспівала сусідка.
І я почув, як вона почовгала на кухню.
«Галинка!» — подумав я, швидко одягаючись і поспішаючи застелити ліжко. А втім, Галинку сусідка знала і, мабуть, назвала б.
Моєю ранньою і несподіваною гостею була Нюра Пасивіна. — Не чекали? — зніяковіла вона.
— Не чекав.
— Може, я невчасно. Так ви уже пробачте. Оце приїхала на міський базар і вирішила до вас зайти.
— Є щось нове?
— Аякже! — не без гордості відповіла Нюра. — Яз усіма односельчанами переговорила. І в інші міста писала. Хіба вам Марія Андріївна нічого не казала?
— Казала.
Нюра сіла до столу і дістала пакет.
— Ось нові фотографії.
Я розгорнув пакет. Фотографій було з десяток. Деякі з них я вже бачив. На одній Матвій був у військовій формі. Він дуже відповідав тому описові, який дав Іващенко: білявий, з ясними довірливими очима. Я прочитав иа звороті: «На вічну пам’ять Лізі од Матвія».
— Хто ця Ліза?
— Кохана Матвієва. Вони у Волногорську зустрічалися. Кажуть, велика у них любов була.
Повідомлення про Лізу було для мене дуже важливе. Адже відкривалася нова сторінка життя Петрищева — його дружба з дівчиною.
— Ви бачили Лізу?
— Ні. Але чула, що під час окупації її в Німеччину вивезли. А от хто вона, чим займалася — не знаю.
Я відклав фотографію Матвія у військовій формі і сказав Нюрі:
— Цю обов’язково я здам до музею.
Нюра кивнула головою і раптом заявила:
— А ви знаєте, я того чорнявого бачила.
— Якого це? — не зразу зрозумів я.
— Ну, того, що портфель узяв.
І все це вона казала мені буденним голосом.
— Де ви його бачили? Коли? — скрикнув я.
Нюра подивилась на мене і здивувалась:
— Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.
— Де ви його бачили?
— Тут недалечко. Він саме заходив до двору.
«Сто чортів, — подумав я, — здається, можна добре допомогти Танюшину!»
— Знаєте що, — запропонував я Нюрі, — ходімо до цього будинку.
Нюра погодилась.
Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під гору і опинилися на затишній вулиці, мабуть у тупику, бо проїжджа частина заросла травою.
— Отут, — сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.
Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.
— Вас із готелю прислали?
— Власне кажучи, ні, — відповів я.
— Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?
Вона уважно оглянула мене і Нюру.
— Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.
Жінка знизала плечима:
— А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.
«Хитрує тітка», — подумав я, а сам спитав:
— Давно живе?
— Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.
— Ну, що ж, вибачте, — сказав я і на всякий випадок спитав: — А прізвища постояльця ви не знаєте?