Страница 12 из 17
Мура зітхнула і замовкла. Ми підійшли до її будинку і зупинилися біля вузької хвіртки. Дівчина раптом заспішила і почала прощатись:
— У же пізно, вам час додому. Ну, ідіть же швидше.
Кажучи це, вона весь час дивилася кудись повз мене.
Я глянув у тому ж напрямку і в густій тіні крислатого каштана помітив чоловічу постать. Так ось у чому справа.
Я потиснув їй руку ї зібрався йти. Тим часом проїхала машина і яскравим променем фар освітила чоловіка, що стояв у тіні. Це був здоровань, який затіяв зі мною сварку біля ларка.
— Так ви підете? — спитала ще раз Мура ослаблим голосом.
— Ні, чого ж, — відповів я жорстко, — давайте поговоримо.
«Цією людиною цікавиться полковник Танюшин», — подумав я. Парубок підходив до нас. Мура сховалася за мою спину.
— А-а, це знов ти? — похмуро сказав мені парубок. — Ще хочеш?
— Федько, іди звідси! — наказала Мура, виглянувши з-за мого плеча.
Федько сплюнув набік:
— Завела залицяльника? Ну я його віднаджу…
Я був спокійний. Зрадів, що побачив його. Танюшин, певне, теж буде задоволений. Крім того, я в цивільному. Отже, можна не церемонитись.
Федько замахнувся. Я впіймав його кулак на льоту і відомим прийомом завернув руку за спину. У Федька з горла вирвався хрип, він почав присідати. Я опинився у нього за спиною.
— Ну… — промовив я, але враз дістав удар ногою в живіт і відлетів до низького паркана. Паркан затріщав. У мене в очах закрутилися сині, жовті, червоні кола.
Федько насувався. Я все ж схопився і спромігся на різкий удар, похитнувся і впав. Той теж упав. Ми зчепились і покотилися по землі. За якусь мить пролунав владний окрик:
— Встати!
Чотири гострих промені від кишенькових ліхтарів освітили мене і Федька. Федір підвівся і кинувся навтікача, але вчасно підставлена нога звалила його на землю.
— Прудкий, — почув я знайомий голос.
Де я чув цей голос? А-а, це ж Костін, заступник Танюшина!
— Товариш Костін?
— Я, — усміхнувся капітан.
— Слухайте, це той хлопець, що тоді коло ларка…
— Ви його знаєте? — спитав Костін дівчину.
— Косий Федько. Проходу мені не дає, окаянний! Все одно не вийду за нього заміж!
Костін наказав одному з оперативних працівників обшукати затриманого.
— Зброї нема, — осміхнувся Косий.
— В машину! — наказав Костін.
Федько раптом зіщулився.
— Я ж із ним пожартував…
— Гайда!
Я підійшов до Мури.
— Не щастить мені, — сказала вона журно, — завжди якісь неприємності.
Мені нічим було її втішити.
— До побачення, — сказав я, потупцювавши на місці, і попрямував до «Волги».
Машина помчала безлюдними вулицями. Було вже пізио. Я спитав Костіна:
— А як ви опинились на цій вулиці?
— Випадково, — промовив Костін і засміявся.
Так, нагляд у Танюшина було налагоджено чудово. Мене охороняли. Інакше як би вони миттю опинилися на місці, де я зустрівся з Федьком?
І ось ми знову в кабінеті Танюшина. Полковник уважно оглянув Федька і спитав суворо:
— Прізвище, ім’я?
— Білобрагін Федір, — скоромовкою випалив Косий, — тридцять шостого року. Безпартійний. Слюсар.
Танюшин посміхнувся:
— Бач, який досвідчений. Сидів?
— Не доводилось. Один привід був.
— За що?
— Та так. Одному по шиї з’їздив.
Танюшин докірливо промовив:
— Ну, а чого до лейтенанта причепився?
Федько насупився:
— Нехай до Мурки не липне.
— Чого ти думаєш, що він липне?
— Мені один сказав.
Танюшин багатозначно подивився на Костіна і, вставши з-за столу, підійшов ближче до Білобрагіна.
— Це хто ж?
Федько мотнув головою:
— Особисто його не знаю. Ще того разу коло ларка він підійшов до мене і сказав: «Онде, — каже, — моряк твою Мурку охмуряє». Ну, я розізлився і…
Танюшин знову сів до столу:
— Розкажи, який він, той чоловік.
Федько спідлоба глянув на мене і почав:
— Такий непоказний, тобто низенький. Мені отак буде, — Федько провів рукою по грудях. — Ніс у нього гострий. Волосся чорне, наче кучерявиться. Схоже, що не росіянин, а з Кавказу. Але російською мовою розмовляє чисто.
— Ти що ж, завжди коло ларка чергуєш? — поцікавився Танюшин.
— А якщо до неї всі липнуть?
Танюшин поклав руку на стіл і сказав, ніби підводячи підсумок:
— Ну, ось що, Білобрагін. Сьогодні ми тебе відпускаємо. Але запам’ятай: більше хуліганити не будеш. Не дозволимо. А якщо того чоловіка невисокого зустрінеш, дзвони мені. Телефон 20–28. Запам’ятав?
— Запам’ятав! — буркнув Федько.
Він церемонно попрощався З усіма і вийшов з кабінету.
— А якщо він сказав неправду? — висловив я сумнів.
— Правду. Парубок розгвинчений, але чесний.
Костін дістав з папки якийсь папірець і доповів полковникові:
— Опергрупа Самохіна веде спостереження за диверсантом. Питають: брати його?
— Ні в якому разі! Продовжувати спостереження.
— Це диверсант з бухти Прозорої? — поцікавився я.
— Так, — була коротка відповідь.
Професор Іващенко розповідає
Молодий веселий юнак на мотоциклі привіз мені записку від Танюшина.
Танюшин писав:
«Товаришу Шпильовий! Сьогодні о 13.00 приходьте до Якірної площі. Поїдемо з приводу «дисертації».
Я сховав записку і подивився на годинник. Була ще тільки одинадцята. Що нового узнав Танюшин? З ким ми повинні зустрітися?
Незадовго до тринадцятої я пішов на площу. Треба було розрахувати час так, щоб рівно о тринадцятій бути на місці. Точність має бути притаманна кожній людині, тим більше — військовій. Я навіть маю намір виступити в нашій флотській газеті з статтею про точність. Скажу в статті, що цю якість слід розвивати в собі буквально на кожній дрібниці. Залізна педантичність у цьому питанні є показником внутрішньої культури людини.
Рівно о тринадцятій я був на площі. Під’їхала «Волга», і я опинився поруч з Танюшиним.
— Влаштовуйтесь зручніше, — сказав полковник, — їхати доведеться далеко. Кілометрів вісімдесят.
— А куди?
— В науково-дослідний інститут, до професора Іващенка. Можливо, він знає що-небудь про Петрищева.
Мені було цікаво зустрітися з великим вченим. Дорогою ми розмовляли про досягнення в галузі техніки, в якій працює і професор.
За містом «Волга» звернула з магістрального шосе і вузькою ущелиною заглибилась у гори. їхали дві години. Міжгір’я раптом стало ширше, і ми побачили залиту сонцем невелику долину. В густу зелень були вкраплені білі, з скла і бетону, будівлі науково-дослідного інституту. Машина зупинилась біля масивних воріт. Підійшов вартовий. Уважно перевірив документи спочатку у мене і в шофера, потім у Танюшина і пішов до приміщення контрольно-пропускного пункту, мабуть дзвонити. Нарешті вийшов:
— Прошу, проїжджайте.
Ворота одчинились, і ми в’їхали на подвір’я з широкими зеленими алеями. Біля під’їзду одного будинку машина зупинилась. У невеликій прийомній нас зустріла секретарка.
— Ви полковник Танюшйн?
— Так.
— Професор Іващенко чекає вас.
У кабінеті нас зустрів сивий літній чоловік. Дивно, але сліпучо-срібна сивина молодила його. А може і не сивина, а великі світлі окуляри в тонкій золотій оправі. В усякому разі, професор був літній, і разом з тим у ньому відчувалася молодість і життєрадісність. Легко підійшовши до нас, професор відрекомендувався, потиснув нам обом руки і запросив сідати.
— Дуже радий, професоре, зустрічі з вами, — сказав полковник.
— Вважайте, що вам пощастило. Тільки сьогодні повернувся з відрядження, а завтра… — Іващенко зробив прощальний жест рукою, потім спитав: — Так які ж справи привели вас до мене?
— Справи давно минулих днів, — відповів Танюшин.
— Я слухаю.
— Скажіть, будь ласка, — почав Танюшин, — вам ніколи не доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Петрищев?
Слова Танюшина, мабуть, вплинули на професора. Неприховано схвильований, він нахилився до полковника і тихо запитав: