Страница 11 из 17
— Ні, ні, — заспокоїв полковник, — вам корисно послухати.
Шофера звали Микитою Підопригорою. Він мене не впізнав. І не дивно. Бачились ми мигцем, і то в такий момент, коли автобус, не слухаючись гальма, летів під уклон. Хіба тут запам’ятаєш чиєсь обличчя? А я його примітив.
Микита тримався просто, але все ж не міг приховати здивування тим, що його запросили до цієї установи. Подальша розмова виявилась настільки цікавою, що я її запам’ятав буквально з протокольною точністю. Після кількох суто формальних запитань про ім’я, прізвище та місце роботи Танюшин промовив:
— Кажуть, що у той горезвісний день на кінцевій зупинці скупчилося до десятка автобусів.
— Так, це точно, — відповів Підопригора.
— Чи могли знати пасажири, який автобус піде першим?
Микита подумав, а потім заперечливо похитав головою:
— Ні, не могли.
— А шофери?
— Навряд. Ми в той момент вирішували з диспетчером, котра з машин мала йти у рейс.
— А гідравлічний привод пробили саме тоді? — втрутився Костін.
— Звичайно, — підтвердив Підопригора, — я коли сів у машину, то перш за все перевірив гальма. Вони ще працювали. Виходить, хвилин через дві вдарили по гідравліці.
— Ось що цікаво, — задумливо мовив Танюшин, — випадково чи ні саме у вашій машині зіпсували гальма?
Підопригора знизав плечима:
— Напевно, випадково. Адже ніхто не міг знати, що саме моя машина піде у рейс. Навіть я не знав.
Усі замовкли. Під вікном проїхала машина, навантажена брухтом, і брязкіт довго не стихав у кімнаті. Микита закурив і сказав, ні до кого не звертаючись:
— Сорок пасажирів могли угробити… сволота!
Костін запропонував:
— Пригадайте, як усе було в диспетчерській. Навіть найменші подробиці.
Микита затягнувся і поволі почав:
— Прибув я на кінцеву десь о вісімнадцятій годині. У той день знову без обіду проїздив. Зайшов до диспетчерської, а там повно-повнісінько шоферні. І, звичайна справа, сварки. З диспетчеркою сперечаються…
Підопригора раптом закашлявся. А коли стих, протер очі кулаком і схвильовано мовив:
— А уявіть собі, один чоловік знав, що піде саме моя машина…
— Хто? — коротко кинув Танюшин.
І Микита Підопригора розповів, що він теж встряв було у сварку, але до диспетчерської ввійшов чоловік у темно-синьому прогумованому плащі, почав обурюватись і погрожувати, що від імені пасажирів, які чекають на зупинці, напише скаргу. Микиті стало незручно за шоферів і шкода диспетчерку, яка не могла перекричати всіх чоловіків, і він відповів тому, в темно-синьому плащі: «Перекажіть пасажирам, нехай сідають у машину 98–98», а сам протиснувся до диспетчера і відмітив путівку.
Танюшин спитав мене, хто тоді оголосив, щоб сідали в автобус 98–98. Я підтвердив слова шофера.
— Отже, чоловік у темно-синьому плащі, — мовив задумливо Танюшин. — А інші прикмети його ви не могли б пригадати?
Я теж напружив пам’ять, але нічого, крім темно-синього плаща, згадати не міг. Правда, Микита допоміг:
— Невисокий, чорні брови у нього наче намальовані.
— Правильно, — підтвердив я, — невисокий і чорнявий.
І враз пам’ять блискавкою пронизала згадка:
— Товаришу полковник, Нюра Пасивіна казала, що портфель забрав у неї теж невисокий, чорнявий.
— Про це пізніше, — сухо обірвав полковник, а потім додана — Ми це знаємо.
І я зрозумів, що про такі речі, як портфель, не можна було говорити при відвідувачах. Ну, а з Нюрою, значить, вони поговорили, отже, не гаяли марно часу. Коли Микита пішов, Танюшин сказав Костіну:
— Треба буде переговорити ще з деякими пасажирами, бо чорнявий — це уже зачіпка. Скажіть, Шпильовий, хто в музеї чув вашу розмову про Петрищева?
Мені не довелося довго пригадувати, адже в музеї в той день людей було зовсім мало.
— Марія Андріївна, Галинка, хлопчина в трусах, колишній директор музею Трубников, ну і ще чоловік п’ять екскурсантів, які прийшли раніше.
— Ви не запам’ятали екскурсантів?
— Треба подумати.
— Подумайте, — сказав Танюшин і несподівано запитав: — А цього в темно-синьому плащі серед екскурсантів не було?
— Здається, ні.
— Здається — не відповідь.
Полковник наказав Костіну:
— Усіх відвідувачів музею треба знайти і опитати.
— Єсть! — відповів Костін і щось записав до блокнота.
— Мені можна йти? — запитав я.
— Ідіть, — дозволив Танюшин, — але будьте обережні. Адже полювали, лейтенанте, на вас.
Цариця Нефертіті і Федько Косий
Вечір був прохолодний. Опівдні, ще до заходу сонця, пройшов теплий дощик і просочив усе вологою: землю, будівлі і густе терпке повітря.
Я їхав у тролейбусі від Галинчиних батьків. Знову невдача: вона не приїхала. Неспокійні думки снувалися в голові. Чим закінчиться розслідування, яке вела оперативна група Танюшина? Робота була важка, копітка: треба розшукати пасажирів, які були в автобусі. Як вони це зроблять? Але Танюшин наказав: «Треба знайти!» І знайдуть. Потім відвідувачів музею. І ще Гужву. Що це за людина? Навіщо йому треба було говорити, що Петрищев не служив у частинах охорони?
Костіна я бачив кілька днів тому. Він дуже змарнів.
Сказав, що скафандр, знайдений на березі моря, дав їм до рук важливу нитку. І все ж я не міг зрозуміти, який може бути зв’язок між Петрищевим і водолазним скафандром, що належав диверсанту.
Потім я знову подумав про Галинку. Де вона тепер? Танюшин радив, як тільки Галинка з’явиться в Волногорську, негайно направити її до нього. Адже і вона була серед відвідувачів музею. Але Галинка не з’являлася в місті. Я вже кілька разів ходив до неї додому, мені незмінно відповідали:
— Не приїхала.
Мабуть, Галинка таки дуже образилась на мене. Адже я тоді грубо повівся з нею. Треба було пояснити, яке велике значення мають для нас розшуки матеріалів про подвиг Петрищева. Невже ми ніколи не помиримося?..
Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жінка, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.
— Нарешті зустрілися!
Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.
Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.
Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:
— Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.
— Спасибі, — сказав я глухо.
— А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.
Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.
— Який чудовий вечір, — промовила Мура, так вона відрекомендувалася.
— Так, непоганий.
— Давайте посидимо на лавці коло берега.
— Уже пізно.
Мура образилась:
— Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?
Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.
— Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.
Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.
— А кого я вам нагадую? — запитала Мура.
— Царицю Нефертіті.
Мура недовірливо подивилася на мене.
— Хто це?
— Єгипетська цариця. Дуже гарна.
В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.
— Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? — поцікавився я.