Таємне джерело

– А-А-А-А!

Кричав не він.

Зайшовся криком зв’язаний і безпорадний Ігор Князевич.

29

Половець

До нього підійшли не відразу.

Солдати, котрих раптом виявився повен ліс, кинулися до вбитого зусібіч, наче змагалися, хто добіжить швидше. Роззброєний дезертиром вояк помчав одним із перших, пробився до тіла та схопив утрачену зброю обома руками, щосили рвонувши автомат із захололої руки мертвого вже ворога.

У той самий час сталося ще дещо: один із бійців, які оточили місце сутички, раптом зойкнув, зовсім по-дитячому, так, ніби дістав копняка від старшого хлопця, впустив автомат на траву, зігнувся навпіл і, ледь встигнувши відвернутися від зброї, почав блювати, схопившись за живіт обіруч. При цьому солдат не звертав ні на кого уваги, з кожним спазмом із рота його виривався зболений стогін. Ігор тут же зрозумів: ось він, один із тих, чия черга влучила в Ярчука. Така ось запізніла реакція на перше в його житті вбивство не просто людини – свого очевидного однолітка.

Хлопець упав навколінки. Його враз обступили інші. Поруч із тілом тим часом уже командував офіцер, старанно не зважаючи на істерику, і Князевичу в якийсь момент здалося – про нього також забудуть назавжди.

Немов кваплячись виправити це та швидше спростувати Ігореві припущення, до нього трохи з іншого боку, так, ніби весь цей час тримався окремо від основних сил, вийшов знайомий уже чоловік. Середній зріст, темне волосся, прямий ніс, окрім форми без погонів, особливих прикмет нема. Наблизившись до лежачого, глянув на нього згори донизу, тоді присів, витягаючи з кишені ножик із викидним лезом. Клац – із руків’я вистрибнула гостра сталь. Так нічого й не кажучи, чоловік не надто зграбним жестом перевернув Князевича на живіт, лезо розітнуло пута. Щойно Ігор звільнив руки, чоловік простяг правицю:

– Вставайте.

Тепер слідчий дивився на нього знизу вгору. Ігноруючи руку, Ігор підвівся сам. Стоячи лицем до лиця, чоловіки виявилися практично однакові на зріст.

– Як ви оце умудрилися… – Військовий не запитував, просто констатував очевидне. – Усе ж таки помилка, помилка, товаришу Князевич.

– Чому ви мене знаєте, а я вас – ні? – наїжачився Ігор, машинально обтрушуючи плащ.

– Бо вас тут усі знають, – знизав плечима чоловік. – Та якщо вам так кортить – будь ласка. Моє прізвище Половець, воно щось говорить вам?

– Нічого не говорить. Так, це помилка.

– Тобто?

– Ви самі сказали – помилка. Не треба було стріляти. Ярчук збирався здатися. Мені.

– Тому й відстрілювався?

– Чомусь мені здається, товаришу Половець, що ви знаєте біографію цього хлопця. Коли б хотів валити прицільно – валив би. Він просто випускав пару. Якщо взяти до уваги те, що накоїв, – його можна зрозуміти. – Ігор тут же виправився: – Тобто я можу його зрозуміти.

– А-а, – протягнув Половець, озирнувшись на солдатів, котрі далі товклися біля тіла. – Ні, товаришу Князевич, ми з вами про різні помилки говоримо. Помилка – давати вам повну свободу дій. Не саме вам, хоча на вашу особистість теж варто було б зробити поправку. Я про все це діло. – Він окреслив коло в повітрі. – Лишати таку серйозну справу без контролю… Добре, хоч це частково зрозуміли, інакше хтозна, чим би все обернулося.

– Ви про що?

– Телефони, Ігоре Степановичу. В Гайвороні не так багато телефонів, якими ви можете скористатися. Звісно, всі вони контролювалися… скажімо так, на період вашого перебування тут. Коли ви запитали свого київського знайомого про Миколу Уманця, мені про це доповіли відразу.

– І що?

– Я склав два і два. Як ви самі переконалися, ця вся задачка – не біквадратне рівняння, а проста арифметична дія. Загибель того нещасного Уманця давно не давала мені спокою, хоча була надто дурною, щоб викликати якісь прямі підозри та насторожити. Інакше його б давно зв’язали з Ярчуком, і ваша присутність… Гм, вас чаша ця минула б. Облаву я наказав улаштувати саме на Ярчука. Він, за моїми розрахунками, мусив засісти десь поруч.

Ігор машинально засунув руку в кишеню плаща. Пачка «Ватри» зіжмакалася, цигарки всередині розкришилися. Князевич роздратовано жбурнув її під ноги. Половець спокійно видобув «Космос», простягнув розпечатану пачку, підніс вогню, закурив сам.

Солдатик уже перестав блювати. Відсторонивши рукою товаришів, сам поволі підводився з колін, тримаючися за найближчий стовбур.

– Я далі про вас нічого не знаю, – сказав Ігор. – А вам про мене доповідають.

– У мене служба така. Комітет державної безпеки СРСР, не плутайте про всяк випадок із вашим, республіканським. Якщо я тут з вами розмовляю українською, це лише означає, що я закінчив філософський факультет Київського університету, а народився взагалі у Бродах. Полковник, чотирнадцяте управління, знаєте, що це таке?

– Приблизно.

– Ми відповідаємо за стан здоров’я керівників центрального апарату й курируємо здоров’я керівників союзних ЦК. Але служимо всі в одній системі, тому можете вважати мене відповідальним за всю цю операцію.

– Яку?

– Ой, не робіть із себе такого вже наївного провінціала! Ви дуже добре попрацювали, це відзначиться в усіх відповідних доповідях. Я підпишу особисто. А ви дасте підписку про нерозголошення державної таємниці.

– Об’єкт у лісі – державна таємниця?

– Об’єкт? – Брови Половця стрибнули вгору. – Що ж, можна і так називати. Якщо вже ми сюди дійшли, прогуляймося з вами до цього самого об’єкта. Заразом з’ясуємо ряд питань. Ось тільки закомандую.

Половець підійшов до офіцера, щось коротко наказав йому. Той, своєю чергою, теж розпорядився, і солдати, стиха матюкаючись, почали піднімати тіло Ярчука на руки, ворочаючи його, немов мішок із картоплею.

Полковник повернувся назад, легенько ляснув Ігоря по плечу.

– Ходімте.

Якийсь час рухалися мовчки. Нарешті Половець заговорив, не дивлячись на Князевича:

– Судячи з окремих ваших реплік, Ярчук дещо встиг вам розказати.

– Зізнався у скоєних злочинах. Отруїв усіх трьох, помстившися за скоєні злочини.

– Злочин за злочин.

– Кров за кров.

– Хай так. Не думайте, Ігоре Степановичу, що ми… що я нічого не знаю про походеньки Софії Новицької та діяння Юрія Боровчука. Просто вам, як працівникові слідчого управління і вартовому закону, слід би знати: для них існують, скажімо так, інші інстанції.

– Чому вони не втрутилися?

– А звідки ви знаєте, що ваш… наш із вами народний месник не випередив час і перебіг подій? Ну, тепер нема про що говорити, все пусте, все минуло. Ось товариш Лизгунов – то вже неприхований націоналізм.

– Лизгунов – націоналіст?

– Навпаки, його ненавиділи націоналісти. Тут багато прихованих націоналістів, і сепаратистів навіть. Говорю це вам як, можна сказати, місцевий, хоча з трішки іншого регіону. Але в нас, під Бродами, те саме. Тому вбивство ветерана держбезпеки, який боровся з поплічниками фашистів, цими самими націоналістичними бандами, я б вирізнив у окреме впровадження. Хоча тепер, як уже казав вам, усе поглине один вир. Тільки ось щойно ми згадали з вами про, гм, об’єкт. Слово почуте від вас, ви навіть знаєте про те, що об’єкт у лісі. Звідки?

Князевич розумів суть запитання. Воно потребувало прямої відповіді, Половець пер тараном, не залишав йому виходу.

– Самі ж мене похвалили за гарну роботу. Це ж частина моєї праці – робити висновки з набору фактів. Факт – ви позавчора не пустили мене з місцевим парторгом далі в ліс, у той бік, де джерело. Висновок: там щось є, про що стороннім знати не можна.

– Ігоре Степановичу, не розчаровуйте мене. – Половець говорив рівним голосом терплячого вчителя. – Вас не пускали до місця ймовірної екологічної небезпеки, а не до об’єкта. Для чого гратися? Підозрюю, дезертир Ярчук і єфрейтор Уманець про щось серйозно погомоніли в лісі. Так, ні?

Справді, для чого гратися…

– Уманець сказав Дмитрові, що охороняє цілком таємне будівництво спецсанаторію для керівників країни. Товаришів Брежнєва, Суслова, Андропова, Громика, Горбачова, хто там іще.