Страница 50 из 59
– Порушення військової присяги – це дисбат, Дмитре. Самостріл, утеча з місця бойових дій – зрада Батьківщини. Твої тутешні подвиги перекриє, тільки тобі навряд чи легше від цього.
– Це відповідь така?
– Кажу, як знаю. Можеш лишити мене тут, утекти знову. Довго побігаєш? Я ж усе знаю тепер.
Якийсь час Ярчук слухав лісову тишу.
– Домовитися можна? – запитав глухо.
– З ким? Із судом?
– Із тобою, брате… Я ж тебе покликав…
– Про що домовляємося?
– Марія. Вона тут ні до чого. Взагалі не при ділах.
Що ж, приблизно на таку пропозицію Ігор і чекав.
Хотів запитати про інших, як із ними бути.
Не встиг.
28
Чорноморець, матінко
Сидячи до Ярчука лицем, Князевич не міг бачити, що раптом уздрів той поперед себе.
Спочатку хлопець раптом сильно подався вперед, придивляючись повз нього, тоді низько пригнувся, руки вперлися в землю, ноги розпрямилися, тіло витягнулося, й ось він уже напівлежав, далі щось пильнуючи. Не знаючи, що там може бути, Ігор, утім, вирішив вірити інстинктам досвідченого втікача, котрий навчився чути наближення небезпеки, тож і собі сповз по стовбуру вниз, допомагаючи ногами й активно рухаючи сідницями. Ярчук оцінив його старання – смикнув за ногу. Сам же плавно посунув ліворуч, нагадавши Ігореві зараз леопарда, котрий готується стрибнути, – бачив таких по телевізору, коли часом переглядав «У світі тварин».
Не бажаючи далі лишатися осторонь подій, Князевич завалився на плече, перекотився, аби опинитися на боку та спробувати роздивитися, що ж так нашорошило хлопця.
Пізніше, прокручуючи саме цей момент у голові безліч разів, Ігор раз по раз розумітиме: якби не його рухи, якби він не наробив ними того колоту – все могло піти інакше. Як саме – Князевич не знав, але в тому, що інакше, не мав жодного сумніву.
Лежачи бокаса й дивлячись тепер в один із Дмитром бік, Ігор не відразу, та все ж досить швидко побачив серед стовбурів і зелені кущів солдата з автоматом напереваги. Зовсім молодий, одноліток Ярчука, не інакше, вояк рухався вперед, намагаючись ступати так, щоб не шуміти й не привертати до себе зайвої уваги. Причому сам старанно видивлявся перед собою, навіть водив автоматним дулом – так чинили у фільмах про радянських розвідників чи десантників, котрі проводили бойові навчання в мирний час. Майнуло недоречне: зараз солдатик милується собою…
Вояк стрепенувся, рвучко повернувся на шелест. Поглядом знайшов Князевича на землі досить швидко, не встиг здивуватися, зрозумів – теж помічений, вигукнув навіщось:
– Стій!
Він ще не бачив Ярчука. Міг угледіти його вже за мить. Та саме на цю мить Дмитро, зі своїм досвідом бойових дій і стрімкістю загнаного звіра, випередив його. Поки солдат клацав затвором, досилаючи набій у патронник, дезертир уже летів на нього, збивши з ніг у велетенському стрибку. Вони зчепилися, покотилися по дну урочища.
Зіп’явшись на коліна, Ігор розпрямився, намагаючися триматися рівно. Зважаючи на те, що вже почув і побачив, він не давав солдатові жодного шансу, збираючись по змозі втримати Ярчука від необачних дій та водночас розуміючи – хлопцеві нема чого втрачати і він збагнув це не лише тепер, говорячи зі своїм полоненим.
– Дімо! – вигукнув він на всю силу легень.
Від крику навіть пішла луна, та це не подіяло – Ярчук уже підводився над переможеним ворогом, стискаючи в руці трофейний автомат. Так само не бажаючи більше критися, розвернувся до Князевича всім корпусом:
– Тікай, брате! Біжи! Не забудь!
Що саме Ігор не мусив забувати, хлопець не уточнив – лише копнув ногою пом’ятого вояка, не сильно, аби дати йому зрозуміти – біжи, поки не пізно. Солдат утямив без слів, звівся навкарачки, спочатку рачкував, потім – підскочив зайцем і чкурнув між дерев.
Майже відразу з лівого боку почулося:
– Стій! Кидай зброю!
Ярчук повернувся на крик. Зі свого місця Князевич також бачив уже не одного, а відразу кількох озброєних солдатів, які йшли, розтягнувшись у ланцюг.
Облава.
Але як, чому, звідки?…
Автоматна черга розірвала лісову тишу.
Інстинкт підломив Ігореві ноги, він упав навколінки, незграбно доліз до найближчого стовбура, притулився плечем. Він уже бачив – стріляв Дмитро, садячи короткими чергами понад людськими головами та перебігаючи при цьому від дерева до дерева.
– Не стріляти! Не стріляти! – загорлав Князевич, так і не визначившись, кому наказує або, швидше, кого просить: дезертира чи солдатів, котрі полюють на нього.
Замість відповіді татакнула ще одна черга, потім – іще одна, з іншого боку. Це огризалися солдати, вони відкрили вогонь без наказу, такого наказу Ігор не чув. Вояки або злякалися раптом за своє життя, натрапивши на несподіваний опір, або просто вирішили постріляти, як уже отримали в руки зброю з бойовими патронами.
– Припинити вогонь! – надривався Ігор зі свого місця, навіть не уявляючи в той момент, що також може стати для когось мішенню. – Не стріляйте, НЕ СТРІЛЯЙТЕ!
Знову черга. Віяло куль увіп’ялося у стовбур майже над його маківкою. Зрозумівши нарешті небезпеку для себе, Ігор сповз донизу, втягнув голову в плечі, та все одно не переставав волати:
– НЕ СТРІЛЯТИ! ВІН ЗДАЄТЬСЯ, НЕ СТРІЛЯТИ!
Тим часом Дмитро Ярчук знову стрімко змінив вогньову позицію. Весь цей час він був у полі зору Князевича, а той, своєю чергою, бачив – солдати сунуть уперед широким фронтом, поволі стискаючи кільце. Та все одно хлопець міг іще вирватися. Бо про дві його переваги, стрімкість і чудове знання цих лісів, вояки навряд чи знали. Довго не побігає тепер, особливо після цієї бійні. Та якийсь час він матиме.
Ігор не був певен, що Ярчук збирається скористатися з переваг. Хоча ні, однією поки озброївся: швидко рухався від дерева до дерева, не даючи пристрілятися.
– Не стріляй! – Князевич у цей момент не знаходив інших слів.
Притиснувшись лівим плечем до широкого стовбура, Дмитро коротко глянув у його бік. На обличчі грала дивна, шалена, радісна і в усьому цьому – трошки божевільна посмішка.
– Чорноморець, матінко, чорномо-орець! – проспівав він уголос, тоді розвернувся, вдарив короткою чергою перед собою, зовсім не цілячись.
Коли стрельнуло у відповідь і кулі поцілували дерево в кількох сантиметрах від лиця, Дмитро повернувся, втиснувся спиною в стовбур – аби відштовхнутися й перескочити під захист іншого, сусіднього. Стрибок зробив під свист куль, а коли заховався за наступний стовбур і вперся плечем, знову проспівав, фальшиво, але лунко й чисто:
– Вивів мене, дівчину, на моро-озець!
Строфу закінчив пострілом – і новий стрибок. Схоже, йому з незрозумілих Ігореві причин починала подобатися така гра зі смертю.
– Вивів мене босую та й пита-ає!
Коротка черга. Зміна позиції.
– Чи ж мороз, дівчино, чи нема-ає!
Скинувши автомат уже вкотре та виставивши дуло з-за дерева, Дмитро натиснув на спуск. Нічого не відбулося. Автомат мовчав.
– Кинь зброю! – розривався Князевич, не маючи змоги втрутитися й від безсилої люті стукаючи ногою по землі. – Не стріляйте! Дімо, зброю кинь!
Тримаючи автомат напереваги, Ярчук знову сховався за стовбур, утиснувшись у нього плечем.
Із двох боків лупонули постріли, одна черга виявилася довшою.
Коли Дмитро ступнув крок праворуч, виходячи з-за стовбура й не збираючись кидати автомат у траву, Ігор бачив його лише збоку. Саме тепер сектор його огляду зробився невигідним.
І все ж таки у той момент, та й потім, Князевич готовий був закластися: перед тим як зробити цей крок, Ярчук перехрестився. Поспіхом, ніби намагався з чимось швидше покінчити, але – благословив себе хрестом.
– Не…
Кулі розірвали широкі груди хлопця навскоси. Потім – знову, тепер уже навхрест, стріляли, напевне, з двох різних точок. Світле стало червоним, Дмитро завалився на спину не відразу, мить постояв, навіть зробив крок уперед – та третя черга зупинила, вдарила, відкинула, збила з ніг. Падаючи, Дмитро Ярчук далі міцно стискав автомат.