Таємне джерело

– За Горбачова, до речі, хвилюватися треба найменше. – Полковник не приховав роздратування. – Цьому тільки ось п’ятдесят стукнуло, з ним країна ніяк не асоціюється в громадян. Ви знаєте, Ігоре Степановичу, який вигляд має товариш Горбачов? За мене лише на п’ять років молодший, між іншим?

– На портреті впізнаю.

– Ось-ось, на портреті. З підписом.

Закуривши й машинально пригостивши Ігоря, полковник хвилин десять знову крокував мовчки. Князевич теж мовчав, думаючи про своє та досі не дійшовши остаточного рішення, прийняти яке вимагала ситуація. Нарешті Половець заговорив, дивлячись перед собою. Збоку виглядало, що полковник КДБ каже сам до себе.

– Єфрейтор строкової служби багато знати не міг. Та головне вибовкав правильно, сучий пес.

– Не судіть суворо. Хтозна, як у них там між собою пішло. На лиці в Ярчука свіжий шрам, думаю, так просто він не здався.

– А, за великим рахунком, це все від самого початку було авантюрою. – Половець сплюнув під ноги.

– Що – все?

– Санаторій. Але якісь аналітики десь у кабінетах щось там понаходили, позбирали, порахували, понаписували. Мовляв, вода так званого джерела Святої Варвари за всіма показниками справді має безліч цілющих властивостей. Там самих хімічних формул хрінова тьма… Ми нічим не ризикували. Ніхто взагалі нічим не ризикував, вода й вода. Усе одно треба щось робити з ними, шукати варіанти.

– З ким?

– Ви вже назвали частину прізвищ. Із Брежнєва Леоніда Ілліча почніть. Або краще з Суслова, цьому ось скоро сімдесят дев’ять. Знаєте, що він протягів боїться, до психозу доходить? Наше управління втаємничене в ці діагнози, як ніхто. Колись у юності насилу вилікував сухоти, тепер бережеться – чисто вам людина у футлярі. Чехова читали?

– Ще в школі… «пару» за нього отримав, бо не читав. Назву знаю.

– Ну, зрозумієте, про що я. А помирати ні цій людині у футлярі, ні іншим таким самим не можна ніяк.

– Нікому не хочеться. – Картина розстрілу Ярчука ще яскраво стояла в Ігоря перед очима.

– То саме собою – не хочеться. Це кожному з них не хочеться. А нам, – Половець тицьнув себе пальцем у груди, – нам не треба, аби вони почали помирати один за одним. А так скоро буде, Ігоре Степановичу. Цю державну таємницю можете розголосити, вона у відкритому доступі в кожній сільській бібліотеці.

– Тобто?

– Книжечки «Політвидаву», брошури різні. Там усюди біографії вождів, дати народження. Суслов – той ще до революції, можна сказати, ровесник століття. Леонід Ілліч молодший на чотири роки, але теж не хлопчик уже. До того ж стан його здоров’я, вибачте за відвертість, телевізійні новини не приховають. Скільки йому тепер, сімдесят п’ять незабаром буде? Громико – той взагалі, вважайте, молодик, йому лише сімдесят два. Шефу нашому, Юрієві Володимировичу, товаришу Андропову, взагалі шістдесят сім. Тільки старіють і хворіють усі. Від віку не врятує найсучасніша медицина, кажу вам як людина з першою медичною освітою, Ігоре Степановичу.

– Що ж тоді?

– Лишається повірити в живу воду. Благенький, а шанс. Знаєте, народ дарма легенди не складатиме. Біля джерела Святої Варвари, кажуть, колись узагалі довгожителі селилися, до ста років жили. Помирали все одно, вічно ніхто не тримається. Але нашим би не до ста, то хоча б до дев’яноста протягти.

– Для чого?

– Ось це, товаришу Князевич, дуже хороше запитання! – Полковник тепер глянув на Ігоря, в очах уже майнули доброзичливі, навіть якісь змовницько-інтимні вогники. – Ви ніколи не запитували себе, що буде, як помре Брежнєв?

Від такого запитання Ігор несподівано для себе зупинився. Став і Половець, задоволено й переможно стежачи за його реакцією.

– Ага, страшно? Вам скільки? За тридцять?

– Тридцять три.

– Коли помер Сталін, вам було десь шість, мусите пам’ятати. А мені сімнадцять стукнуло, працював уже на комсомольській роботі і дуже добре пам’ятаю розгублену країну. Знаєте про випадки самогубств? Люди просто не знали, що буде після Сталіна, як вони житимуть. Кінець світу, я не жартую. Наш народ звикає до влади, і сімнадцять останніх років влада ототожнюється в народу з одними, сталими прізвищами й обличчями. Так надійніше, Ігоре Степановичу. Владу не можна змінювати часто. Це я вже говорю вам як офіцер держбезпеки. Чого спинилися? Ходімо далі, вже скоро.

Вони знову рушили. Князевич намагався узгодити нову, несподівану для себе інформацію з рішенням, котре ніяк не знаходилося. А Половець, уже вочевидь захопившись, просвітлював його далі.

– Будь-яка зміна влади, тим більше – часта, створює у країні нестабільну ситуацію, повірте мені. Це я знаю і без наших мудрих аналітиків. Навіщо країні нестабільна ситуація? Коли знімали Хрущова, мені було двадцять вісім, я вже співпрацював… А, не має значення. Так ось, я чудово пам’ятаю, як трусило народ. Що це таке: пішов з посади генерального секретаря за станом здоров’я? Це значить, він недужий був? Країною керував хворий, стратегічні рішення приймав хворий? Ні, шановний, із владою все мусить бути гаразд. Ось нинішні хлопці й дівчата, такого віку, як, наприклад, Уманець наш. Чи Ярчук ваш…

– Чому це він мій?

– Ні, не ваш, не в тім суть. Скільки їм, по вісімнадцять-дев’ятнадцять? Вони, вважай, з пелюшок бачать портрети Леоніда Ілліча, Михайла Андрійовича, Юрія Володимировича. Вони не знають інших, а для чого? Країна живе нормально, розвивається стабільно, побудовано розвинений соціалізм, вам же це не треба пояснювати? Рухаємося до остаточної перемоги комуністичного ладу, і це все – під одними портретами, під орудою тих самих людей. Тож помирати їм зараз від старості й хвороб – політично неправильно, Ігоре Степановичу. Я б навіть сказав так: це створює загрозу державній безпеці, досить серйозну загрозу.

– У чому вона?

– Хіба не пояснив, хіба не почули? Де-ста-бі-лі-за-ці-я! Чого чекати від нової влади? Хто може змінити Леоніда Ілліча, дорогу нашу людину? Гришин Віктор Васильович, ровесник нашого шефа? Чому ж, варіант: перший секретар московського міськкому, фактично хазяїн Москви, йому карти в руки. Але за межами столиці його мало знають, до того ж люди мусять головному москвичу повірити, а це час, стабільність хитнеться. Тільки проблема лишиться, Гришин теж смертний. Віддавати країну Горбачову – довше проживе, народ знову звикне? Так він, між нами, дівчатками, з молодих, та ранніх. Колгосп йому можуть довірити, передовий. Міністерство сільського господарства. Велику країну – ні. Та й загалом, клопотати голову… А! – Половець знову відмахнувся.

– Усе одно доведеться, – вставив Ігор, тут же не стримався: – Не вам, я сподіваюсь.

– Ага, я теж надіюся, – легко погодився Половець. – Ось тільки до наших керівників, як казав на закритій нараді Юрій Володимирович, це розуміння дуже пізно прийшло. Ну, що всі вони смертні. Підготувати наступника треба як слід, усе ж таки країну прийматиме. І людей, головне, до нього привчити. Бо цей теж надовго, стабільність треба берегти. Виграти б час, Ігоре Степановичу, в інтересах нашої з вами країни все це. Ви правда думаєте, що вожді керують? Вожді – це вожді, в них треба вірити. Та щось мене понесло. – Він дружньо підморгнув. – Пояснив вам, навіщо це все робиться, чи далі не розумієте?

– Цілком, – кивнув Князевич, для чогось додав: – Стабільність бережемо.

– Правильно розумієте політику партії. Думаю, так само вірно знаєте, якщо нагадаю: розмова ця між нами. Та ви офіцер, усе розумієте самі.

– Так точно.

– Прекрасно. До чого все: ось чого не міг знати згаданий всує єфрейтор Уманець. Зате дезертирові Ярчуку, налаштованому явно по-антирадянськи, цього цілком вистачило, щоб почати свою примітивну, та, треба сказати, доволі ефективну на виході гру в перетворення живої води на мертву просто в шлунках. Ідіотизм, але наш проект уже під загрозою. Знаєте, чому?

– Ярчуку вдалося налякати всіх зацікавлених.

– Я вас прошу! Хоча дезертир відіграв справді не останню роль, він уже нікого не налякає, тим більше після вашого, товаришу Князевич, докладного рапорту. Проте скільки часу минуло відтоді, як він дізнався про призначення об’єкта біля джерела?