Таємне джерело

Рогоза увійшов, для чогось делікатно постукавши, за кілька хвилин. В одній руці тримав чайник, що парував ароматом, у другій – повного кухля. Поставивши кухоль на стіл, втупився в такий самий, лише порожній, на аскетичному Ігоревому столі.

– Такої… Я вам чай приніс, а у вас тут… Чомусь забулося, що посуд маєте…

– Пусте, – махнув рукою Князевич, підсунув старому свого кухля. – Лийте сюди, тари, як у нас кажуть, вистачить.

Згідно кивнувши, Віктор Григорович обережно наповнив кухоль, примостився скраєчку біля столу, поставив чайник, підсунув посудину з варивом до себе.

– Будьмо здорові, – заклично хитнув кухликом. – Питиму з вашого, дізнаюся заразом ваші думки.

– Ну, ми ж не з одного п’ємо, так що ця прикмета тут не спрацює. Інакше я дізнався б ваші.

Зробивши великий обережний ковток, боячись обпекти горло, Ігор здивувався. Хоч напій парував, виявився не окропом, був гарячим настільки, наскільки треба, щоб пити невеликими ковтками, насолоджуючись насиченим, зовсім незвичним смаком рідини і при цьому уникаючи спокуси спорожнити кухля двома великими ковтками.

– Смачно. Що у вас там?

– О, цілий букет. Як кажуть, проти всіх хвороб.

– Аби ж так було.

– Вірте – й буде.

– Між іншим, про хвороби. – Ігор зробив іще ковток. – Фельдшер від вас оце вийшов, Кудімов. На щось скаржитесь?

– У своєму віці, молодий чоловіче, я готовий скаржитися на все. Хоча, з другого боку, нам, старшим, скаржитися вже гріх. Маєте рацію, Роман заходить періодично. Вважає себе моїм особистим лікарем, так би мовити.

– Бо ви – товариші в нещасті? – Князевич ледь помітно змінив тон.

– У нещасті? А, ви про це… Таки просвітив вас товариш Цибух щодо нашої неблагонадійності.

– Говорив і знову скажу: те, як ви тут ставитеся до влади, для мене не має жодного значення. Для товариша Цибуха, як я розумію, має. Між іншим, складається враження, що ви всі тут стежите за мною. Ось і фельдшер натякнув на мою зустріч із парторгом…

– Хочете, скажу вам, де ви сьогодні ночували? – Рогоза сьорбнув, машинально відставивши при цьому мізинця. – Не цікавився навмисне, це село. Звикайте.

– Не певен, що треба. Навряд чи лишуся надовго.

– Вже маєте, що доповісти своєму начальству?

– Про що? Про систематичні випадки отруєння водою, названу вашими односельцями карою Божою? Це відомо без мене.

– Та ви в це не вірите, так?

– У кару чи в отруєння? – Ігор знову зробив ковток. – Бесіда наша, як кажуть, без протоколу, ви до цього всього точно не маєте жодного стосунку, до того ж людина освічена, грамотна, напевне матеріаліст, читали Кафку… До речі, де саме?

– В оригіналі. Література іноземними мовами поки що не заборонена, в Києві навіть книгарня спеціальна є. Але ми ж не про Кафку говоримо.

– Слушно, не про нього. Хоча з одним, скажімо так, розкрадачем соцмайна, котрий виявився до всього співучасником убивства, про цього письменника ми якось душевно поговорили на допиті. Цілу лекцію мені прочитав, хоч і невелику. Та до наших баранів. – Ігор ковтнув ароматного варива знову, подався трохи вперед. – Хочете, скажу, в що вірю? В отруєння та кару. Ось без вищих істот, просто й приземлено – усіх трьох покарали. Хто і як, іще не знаю. Хочете, ще щось скажу? Було б дуже добре, якби я це обґрунтував, а далі вже тут, на місці, розбиралися без мене. Бо ви, наприклад, сюди, в Гайворон, сховалися, так би мовити, правда?

– Якщо вам зручніше так думати – хай буде ваша правда.

– Не ви один тут такий. Тут – свій світ, свої закони, своє розуміння правильного перебігу речей. Дещо розходиться зі, сказати б, генеральною лінією нашої керівної партії. Проте й діяння наших жертв теж не надто відповідали основам комуністичної моралі. Тут, у селі, це знав і розумів мало не кожен. Ви, людина з вищою освітою, доктор не знаю вже яких наук, професор… Професор же?

– Професор, каюся.

– Не блазнюйте, Григоровичу, вам не пасує. Отже, ви, професор, ще і працюєте сторожем – невже самі вірите, що в людських головах не виникало думок поквитатися?

– За вашою логікою, шановний Ігоре Степановичу, змовитися проти всіх трьох мусило все село. А змовники мали щоразу таємно збиратися й тягнути жеребок, кому наразі стати зброєю в руках Господа. Згодні, що це дуже поганий детектив?

– Не читаю детективів.

– Не любите?

– Ніколи. Хоча часом випадає нагода. Є такий роман у Агати Крісті, там убили пана в поїзді. Сищик думає на кожного з пасажирів, а виявляється, вони вбили його гуртом, по черзі встромляючи ножа в тіло. До речі, то була помста за смерть дитини. І перед тим жертву, здається, натоптали снодійним.

– «Східний експрес», – підтвердив Рогоза. – Якщо ви уважно читали роман, Ігоре Степановичу, то погодитеся – той, кого зарізали в потязі, є жертвою лише за так званою формальною логікою. Насправді ж він завдав людям чимало горя.

– Своїм убивцям, – уточнив Князевич.

– Можливо, і тут є формальна логіка. Проте… Ви бачили нашу вчительку, Романів Марію. Я саме прийшов… оселився тут, коли дівчина закінчила десять класів і вступила до інституту. Потім – комсомольський секретар. Я сам партійний, безпартійний доктор наук у нас рідкість, ви це знаєте самі. У вас є безпартійні генерали? Отож… Наш фельдшер, Кудімов, її оглядав. Дівчина сама до нього прийшла, просила не говорити батькам, та потім якось усе саме собою стало відомим. Ну, не зовсім саме, Боровчук не надто ховався. Чому його не покарали? Бо Марія заяву не писала? А ви б писали на її місці до міліції на секретаря первинної комсомольської організації, та ще сільської? Тим паче якщо ви – онучка того, кого називають бандерівцем?

– Навіть так… А, я ж забув, у вас тут мало не в кожній хаті хтось… До чого ви це завели, між іншим?

– Не я завів. – Рогоза допив чай. – Самі сказали, розмова без протоколу. Бесідувати отак із людьми – ваша робота, ваш клопіт. Ось і говорю вам: якщо шукаєте якихось убивць серед ображених жертв, почніть із Марії Романів. Вірите, що вона могла когось отруїти та ще й виволочити в ліс? Домовляймося таким чином – як вірите, готовий дати покази, арештовуйте дівчину.

– Які покази? – щиро здивувався Князевич.

– А будь-які, коли ви в таке здатні повірити. Повірите й моїм словам, теж будь-яким. Софія Новицька, я знав її трошки, до речі… Зґвалтувала хлопчика, цей уже в мене на очах виріс, таке дитя бігало ось тут, коридором. Міг би теж стати професором, лежить у лікарні, кажуть – усе, інвалід. Його батьки Софію виловили, до лісу затягли? Я й це вам підтверджу, як на те пішлося! Вірите в це, але бажаєте, щоб розбиралися без вас, – підтверджу. Коли про Лизгунова йдеться, тут ми вже знаємо: в кожній хаті має кревного ворога. Гайда, арештовуйте всіх, мене лишіть, ну, парторга ще, дільничного, голову сільради, хоча і в нього з родичами не все лояльно. Ви ж за цим приїхали, хіба ні? Знову ми з вами, до речі, без протоколу говоримо… То як, так чи ні?

Чай за цей час зовсім охолов. Князевич замислено допив його до осаду, покрутив спорожнілого кухля в руці.

– За правдою я приїхав.

– Я вам правду сказав.

– Судячи з усього, мою персону жваво обговорюють у селі. Виходить, у людей саме такі настрої, що я кат і прийшов усіх арештовувати й судити? Так чи ні?

Їхні погляди зустрілися. Затим Рогоза теж допив свій чай.

– Ви ж не вірите, що Божа кара буває. А таємне джерело з живою та мертвою водою – існує, хоч і відкривається не всім. Ви навіть не хочете чути, що вночі тутешній ліс інакший, ніж удень. – Старий сторож підвівся, акуратно поставив чужого кухля на стіл, узяв із простягнутої руки свого. – Ви шукаєте винних, реальних, із плоті та крові, винуватих у тому, що відбувається, може статися, за непідвладними всім нам законами. Не хочу більш нічого казати, в чомусь вас переконувати, просто поміркуйте над цим перед сном. Хочете вважати, що захищаю… намагаюся захистити від вас село, котре стало моїм рідним, – хай буде так. Більше ні в чому переконувати вас, товаришу слідчий, не буду. Добраніч, ви, певне, стомилися.