Таємне джерело

Діставши у відповідь два синхронні кивки, військовий зробив рукою жест – солдати зникли серед дерев, розчинилися в лісі, злилися з ним. У запалій раптом тиші знову заспівали пташки.

Гойднув вітер верхівки дерев, шелеснув листям.

21

Кафка

Назад поверталися мовчки, крокували сягнисто, намагалися навіть не дивитись один на одного.

До запитань, котрі потребували відповіді, додалося щонайменше одне. Князевич розумів – його провідник відчував це, сам хотів би дещо прояснити для себе. Та з огляду навіть на їхню нинішню недовгу розмову Цибух не міг не усвідомити: тільки ось сам подав себе київському слідчому, міністерському посланцеві, таким собі місцевим партійним емісаром, речником влади й великої могутньої країни, котрий постійно тримає руку на тутешньому, старанно прихованому антирадянському пульсі, – та враз йому самому вказали місце. Невідомий чоловік у військовій формі. Ще й серед лісу.

Вийшовши на околицю і знову минувши відьомську хату, біля будинку парторга розійшлися, скупо, швидше з увічливості, поручкавшись. Уже впевнено хилилося на вечір, і Князевич зловив себе на думці – вперше за досить тривалий період не стежив за часом, котрий пролетів непомітно, при тому що день почався тяжко та виявився доволі багатим на зустрічі й події. В Києві, особливо кілька останніх місяців, тяжіння часу й монотонність буття, котра не мала пояснення, неабияк відчувалася, навіть тиснула на єство.

Дивно.

Раніше нічого такого з ним не траплялося.

Вже звично вітаючись по дорозі з зовсім незнайомими жінками та чоловіками, Ігор дістався школи, свого нового дому. В дверях здибався з Кудімовим, фельдшер першим простяг руку, та коли Князевич дав зрозуміти, що треба поговорити, – швидко уточнив, наскільки це важливо саме тепер. Ігор чесно признався – ні, аж такого поспіху нема, після чого фельдшер скоромовкою послався на якісь родинні справи, сердечно запросивши прийти завтра з самого ранку. Вже коли прощався – не стримався:

– Почуваєте як себе, Ігоре Степановичу?

– А…

– Лише як лікар запитую. – Кудімов виставив руки перед собою вперед долонями. – Здоров’я… все гаразд?

– Мені так здається, запитання все ж таки не з повітря.

– Точно. – Фельдшер уже не стримував усмішки. – У нас тут село, товаришу Князевич. І вчора ввечері активна частина нашого села бачила вас у клубі. Не кажу про компанію, я цих хлопців знаю, нормальні. Але вас таки накачали, з незвички могло бути…

– Я – не спущене колесо, товаришу Кудімов. – Ігор вирішив дозволити собі офіційний тон. – Не колесо й не футбольний м’яч, які треба чимось там накачувати. До речі, тут, у Гайвороні, є кому оформлювати плітки та усні свідчення очевидців належним чином. І передавати куди треба. Там, де слід, відреагують… як вважатимуть за потрібне. Але добре, що зустрілися: до вас матиму справді серйозну розмову трошки згодом. Тож зайду неодмінно. У вас до мене все?

На лиці фельдшера не здригнувся жоден м’яз, хоча він навряд чи чекав на таку жорстку реакцію. Витримавши погляд Князевича й коротку, майже непомітну паузу, стримано, з демонстративною гідністю, Кудімов мовив:

– А в мене до вас, товаришу слідчий, нічого й не було надзвичайного. Так, просто поцікавився. Самі ж кажете – є кому давати особливу інформацію.

Ігор думав, Кудімов просто розвернеться й піде геть. Натомість побачив простягнуту на прощання руку, відчув міцний потиск, знову зустрівся з фельдшерським поглядом. Навіть якби в ньому щось і було, невпинні сутінки не давали змоги цього вгледіти і прочитати.

Зайшовши нарешті всередину, побачив у коридорі сторожа. Рогоза стояв у прогоні дверей своєї комірчини, тримаючи в руці невеличкий бляшаний чайник. Навіть зі свого місця Ігор відчув духмяний та п’янкий трав’яний аромат.

– Ви, я бачу, зовсім уже перевтілилися, – сказав сторож замість вітання. – Просто за Кафкою.

– З чого ви взяли?

Замість відповіді Віктор Григорович кивнув на Ігореве вбрання. Той мимоволі згадав: цим одягом йому вже сьогодні раз дорікнули, причому не так уже й давно.

– Облиште, нема ніякого перевтілення. Не маскуюся я тут ні під кого, не граюся у шпигунів, не закрадаюся в довіру, як зовсім на те пішлося. Хоча… чого це я перед вами виправдовуюсь?

– Ага, слушно: подумаєш, звичайний шкільний сторож.

– Не такий уже звичайний, як я подивлюся.

– О! Цікаво, що бачите за мною такого, чого не вгледів за собою я?

– «Перевтілилися». – Князевич загнув указівного пальця. – Повірте мені, Григоровичу, я за родом своєї діяльності мав безліч можливостей спілкуватися з людьми вашої професії. Ніби нічого особливого – але слова «перевтілення» я не чув ще від жодного звичайного сторожа. А повірте – бачив їх багато, професія зобов’язує спілкуватися з народом.

– Навіть від шкільного?

– Тим більше від шкільного. – Ігор посміхнувся кутиком рота, загнув середнього пальця. – Кафка. У школах, тим паче – сільських, до того ж – глухих сільських, Кафку не вивчають.

– Освіту сільські вчителі здобувають в інститутах. Там Кафку принаймні згадують.

– Вірно, вірно. Тільки, повторюся, в сільських школах Кафка нікому не потрібен.

– До речі, товаришу Князевич, ви самі звідки про Кафку знаєте? Юристи його точно не вивчають. Хоча роман «Процес» напевне людям вашій професії, особливо в нашій країні, не завадило б студіювати бодай конспективно.

– Ось іще одне слово.

– Прошу?

– «Студіювати». Ні, Вікторе Григоровичу, сторожі так не говорять. – Тепер Ігор посміхався вже широко.

Рогоза стенув плечима.

– Судячи з усього, ви встигли поспілкуватися з нашим партійним вождем, товаришем Цибухом. І він відкрив вам очі щонайменше на моє, гм, темне минуле.

– Перестаньте, – відмахнувся Князевич. – Не набивайте собі ціни, але й не прибідняйтесь. Як і чому ви опинилися тут, у глухій школі-восьмирічці, та ще й сторожем при вашій-то освіті, мене насправді мало обходить. Знаєте, чому?

– Цікаво.

– Бо це поки що прямо не стосується справи, заради якої я тут.

– Усе ж таки справа є? І ви сказали – поки що?

– Григоровичу, ви забагато запитуєте в того, хто звик ставити питання сам. Хочете поговорити?

– Поставлю чайник. Тобто підігрію. Ви ж хочете чаю?

– Не відмовлюся. Запрошуєте до себе?

– Зайду до вас. Хоча мені нема чого ховати, але… як би це так сказати… Кімната, де ви оселилися, менш обжита. Мені чомусь завжди подобається її обживати, коли тут селять гостей. Знаєте, таке відчуття, ніби запрошують у гості по-сусідському. Як… – Сторож раптом замовк.

– Як раніше, ви хотіли сказати? – спробував угадати Ігор і, судячи з усього, вгадав.

– Ми вже пили чай з Романом Миколайовичем. Просто загрію чайник. – Сторож пустив його слова повз вуха. – Таємниць у мене нема, хочете – заходьте. Але мені зручніше там, у вас.

– Зручніше – то зручніше. – Прийшла черга Князевича знизувати плечима. – Заходьте в гості, запрошую.

– Дякую. – Видно, довкола всього цього старий справді влаштовував якусь свою невеличку та зовсім невинну гру. – Попоїсте чогось, може, трошки?

У шлунку ледь занило.

– Дякую, не треба. Ось чаю з травою, чи як ви кажете – флорою, саме воно.

– Зараз буде.

Дивно, але ключа Ігор під час перевдягання додумався перекласти в кишеню куртки.

Відчинивши двері та засвітивши світло, переконався: в по-спартанськи обставленому тимчасовому барлозі нічого не змінилося. Намацавши поглядом бляшанку кільок на підлозі біля стіни, чомусь засоромився вчорашнього жесту – раптом дійшло, що влупив нею об стіну, за якою, напевне, вже спав старий сторож. Навіщось крадькома роззирнувшись, ніби хтось міг підглядати, Князевич нагнувся, підняв консерву, поставив на стіл. Потім скинув куртку, почепив на бильця койки. Подумавши трохи, вирішив не роззуватись і, не знаючи, чим розважити себе в цей короткий проміжок часу, просто присів на ліжко.