Таємне джерело

22

Біль

Двері за сторожем зачинилися.

Лишившись сам, Ігор Князевич раптово зрозумів, як справді стомився. Накотилося стрімко, все й відразу: не нинішня піша прогулянка на загал вісім годин, не вчорашня дурисвітська, позбавлена жодного сенсу так звана гульня, не напруження останніх тижнів – здалося, Ігоря Князевича враз утомило навіть саме життя. Щойно зрозумів це, тіло охопила дивна легкість: так було, коли він та дружина нарешті перестали вдавати з себе подружню пару, а за один вечір, ба за одну годину раз і назавжди домовилися – вони чужі, вкупі бути не просто не можуть, навіть права не мають. Тепер, у цій невеличкій убогій кімнатці, посеред загубленого серед лісу прикарпатського села, Ігор зміг пояснити, як стається те, про що пишуть майстри художнього слова: камінь у буквальному, відчутному розумінні цього слова звалився з серця.

Стало дуже легко, навіть радісно.

Густа втома накотила не стрімким важким валом – м’яко накрила, огорнула теплою затишною хвилею, буквально потягнула донизу, змусила лягти на незібране ліжко. Так Князевич побув якийсь час: у позі ембріона, ноги, взуті в кирзаки, на підлозі, верхня частина тулуба – на койці. Спати враз закортіло так, що Ігор не відчув сили не лише роззутися – стягнути з себе чужий одяг. Хоча стосовно цього швидко передумав: одягнутим затишніше, ночі в цих місцях справді холодніші, а топити, звісна річ, у вересні в школі ніхто не почне.

Долаючи шалене бажання поринути в глибокий сон, з останніх сил утримуючись на поверхні буття, Князевич таки приловчився, скинув чоботи – вони впали на підлогу один за одним з дуже довгим, як йому здалося, інтервалом і чомусь занадто голосно навіть для кирзових чобіт, аж луна відбилася, гукнули. Затягнувши на ліжко себе всього, Ігор спробував тепер висмикнути зісподу покривало. Вдалося, він уже не намагався забратися під ковдру, просто якимись недолугими рухами, котрі чомусь насмішили його самого – це ж треба так хвицати ногами! – Князевич як зміг накрив ноги, притримуючи тканину зігнутими носаками, після чого досить швидко знайшов зручне положення на койці: зазвичай аби вмоститися й заснути, йому, особливо тверезому, доводилося вовтузитися довго, і колишня дружина, до речі, виговорювала йому і за цю, як вона вважала, ваду.

Ліжко стояло біля стіни.

Ігореві враз здалося – стіна насувається, затягує його в себе, ось просто на ній вималюється величезний квадратний… ні… здається, круглий… таки овальний… але прямокутний, так, прямокутний, за формою та розміром спального місця, рот, готовий заковтнути людину просто з ліжком усередину, туди, де є інший світ, інше життя. Це або сон, або… Чомусь пригадався роман письменниці Шагінян [7]: там герой відчиняв у стінці потаємні дверцята десь в Америці, заходив у них, а виходив із іншої стінки, вже в Москві чи Ленінграді.

Або сон почався. Або Князевич намагається заснути. Або просто згадав дурнувату, навіть для нього, тоді ще підлітка, книжечку, бо лежить носом до стіни, дивиться на старі, зле поклеєні шпалери в якусь покручену квіточку.

Він бачить шпалери перед собою.

Світло горить. Лампочка під стелею, він спить при ввімкненому світлі.

Чомусь це розвеселило Ігоря. Навіть бажання спати відступило на короткий час. Легко повернувшись на спину, він лежав, дивився на лампочку, радів, яка вона величезна й ось тут, майже біля лиця, простягни руку – схопиш. Правда, є ризик обпектися. А втім, Князевич простягнув перед собою руку, просто з цікавості: чи зможе він дотягнутися до стелі ось так, лежачи. Стеля, своєю чергою, раптом почала тікати – так, у всякому разі, Ігореві здалося. Нестрімко, повільно, його ж права рука при цьому витягувалася на справді неймовірну довжину, таки намагаючись наздогнати лампочку. Рука видовжувалася так, що стала довшою за самого власника, котрий далі лежав на спині тепер уже посеред величезної кімнати, всерйоз почуваючися маленьким хробачком, мурашкою у великій та вже неосяжній коробці.

Чи у прямокутному скляному кубі, якими, коли вірити фантастам, переміщають сміття або мертвих астронавтів у космічній безодні.

Добре, вирішив для себе Князевич. Це справді сон. Без причини веселий, бо це дуже смішно, коли в тебе отака здоровецька ручиська. Кумедні всі ці спроби дотягтися до лампочки, не рухаючи іншими частинами тіла. А найвеселіше – усвідомити, для чого ти це робиш: ти хочеш її викрутити замість того, щоб, як належить, натиснути вимикач. Цікаво, чи може рука такої довжини дотягнутися вже не до височенної гігантської стелі, а до кнопки, що вимикає світло. Пошукавши очима та розуміючи, що все прекрасно бачить, Ігор знайшов вимикач.

Він виявився величезним. Форма змінювалася просто перед здивованими очима Князевича, набираючи подоби мало не всіх фігур із класичного шкільного підручника з геометрії. Раптом вимикачів стало два, Ігор серйозно замислився, на який же слід тиснути, але поки думав – вибір зник сам по собі, вимикач знову став єдиним і був просто перед його обличчям.

«Сплю», – остаточно переконався Князевич. Усе це – химерний сон змореної людини. Він на дозвіллі читав якось у популярній брошурі з серії тих, що видає товариство «Знання»: буває, що людина спить і бачить уві сні себе, як вона спить і бачить сон про те, як спить. Ну, десь така дивна матрьошка. Є така ознака сновиддя дуже й давно втомленої людини.

І враз кімната набула звичних уже обрисів, а сам Ігор зрозумів: уже не лежить на койці, а сидить, спустивши ноги та впершись стопами в самих товстих плетених шкарпетках у підлогу. Коли підхопився – не помітив, так само як не відчув, із якого часу не спить. Спрацювали підсвідомі інстинкти, про існування яких у себе Князевич підозрював: щось усередині нього відчуло небезпеку швидше, ніж це збагнув він сам.

Темне вікно.

Ігор тепер сидів, дивився просто на нього, машинально мацаючи рукою біля себе, хоча й розуміючи безглуздість пошуків зброї: табельний пістолет із собою він не брав, та й за десять років служби пускав його в діло лише на обов’язкових стрільбах. Зазвичай записаний на Князевича «макаров» ховався в глибині сейфа його службового кабінету, і витягав зброю Ігор лише кілька разів, коли з волі обставин сам виїжджав на затримання разом із оперативниками.

Усе ж таки – світло в кімнаті, квадрат темного вікна перед ним.

По той бік вікна, ззовні, хтось стояв.

Темна, немов невагома тінь заглядала усередину. Ігор не бачив лиця, не міг чітко сказати – так, з того боку стоїть саме людина, істота, не нічний кошмар чи згусток мороку, а хтось із плоті та крові. Він єством відчував – на нього зирить щось живе.

Та страшне.

Легенький дзенькіт – чи дощова крапля вдарила по шибці, чи людська рука легенько торкнулася її. Просто торкнула… чи постукала.

Той, хто стояв із того боку, кликав, просив вийти на вулицю.

Ігор Князевич на диво легко підвівся, далі чутко звітуючи собі – він не спить, не бачить себе уві сні, це не кошмар, не марево, не навіювання. Те, що відбувалося з ним зараз, і те, що він відчував, тривало в режимі реального, дійсного часу. Просто в центрі села Гайворона вересневої ночі одна тисяча дев’ятсот вісімдесят першого року.

Кілька кроків до дверей. Не замкнено. Ясно, він же сам лишив їх так.

Вхідні шкільні двері зачиняв ізсередини засув. Сторож старанно виконував свою роботу. Минаючи його кімнату, Ігор боковим зором зазначив – у щілинах між дверима не світиться, старий уже давно та міцно спить. Засув піддався без надмірних зусиль, Князевич ступив на ґанок, потім – на землю.

Справді накрапав дощ. Не лупив так, як учора, проте дрібним його теж не назвеш. Може, нікого за вікном і не було, це все дощові краплі й перевтома. Ігор набрав у легені повітря, щоб обізватися, та слова раптом застрягли всередині: темна тінь, концентрований згусток мороку, була тут, попереду, в дощовій ночі.

Закусивши нижню губу, Князевич, далі скоріше піддаючись інстинктам, ніж законам формальної логіки, чи просто діючи осмислено, коротко замахнувся і вдарив ребром долоні по цегляній шкільній стіні. Гатив сильно, свідомо намагаючись викликати в себе біль, – йому заболіло, рука занила і ніби послала, мов автономна частина тіла, імпульс у мозок: для чого ти так зі мною, господарю, за що, старий, караєш мене, вірну праву руку свою? В той самий час Ігор дістав додаткове підтвердження тому, що не спить, – відчув вологу й холод під ногами, стояв на землі в самих шкарпетках, чоботи чомусь не подумав натягнути.

7

Шагінян Маріетта (1888–1982), російська радянська письменниця. Згадується її агітаційно-пригодницький роман «Месс-Менд» (1925), стилізований під американські романи-комікси, перевидавався в 1960-х роках.