Таємне джерело

Софія Новицька, Андрій Іванович Лизгунов, Юрій Боровчук. У кожного з них у шлунку виявили смертельну отруту. Токсин, котрий потрапив до організму разом із водою. Буквально: кожен із них випив води.

Навіть відставний чекіст Лизгунов навряд чи запідозрить щось лихе, коли хтось знайомий чи навіть незнайомий запропонує ніби між іншим, у процесі якоїсь розмови, просто так, знічев’я випити склянку води.

Хочете водички, Андрію Івановичу? А чого ж!

Софіє Григорівно, ось випийте води, ви втомилися. Можна й води!

Юрку, води хочеш? Та можна!

Усе могло відбуватися так. Або приблизно так. Чи майже так. Це може, навіть мусить означати – мертвою водою кожного з трьох пригостив хтось, кого кожен добре знав. Та навіть можна й без цього: склянку води, як Ігор переконався на собі, за певних обставин можна взяти з рук навіть незнайомої людини.

Від склянки чистої воді ніколи не чекаєш підступу.

Вода завжди безпечна.

Князевич переможно осміхнувся сам до себе. Ось так, а ви кажете – містика.

Тепер цей висновок слід якось прив’язати до чистих рук кожного з трьох мерців. Ігор чомусь підозрював: варто пояснити цю малозначущу, на перший погляд, обставину, і почне вимальовуватися, не більше і не менше, коло підозрюваних.

Зрештою, хай хто б там що казав, воно, за високим рахунком, уже може окреслитися.

Софія Новицька зіпсувала життя Антонові Мазуру.

На Юрія Боровчука напевне має великий зуб родина Марії Романів.

Андрій Іванович Лизгунов – давній ворог Галини Дорош. До того ж аманітин, що вбив усіх трьох, міститься в грибах. Нині Ігор не просто побачив, що баба Галя чудово дає грибам раду та здатна перетворити їх на будь-яке зілля, а й випробував це на собі. Лісові гриби можуть вилікувати так само швидко, як убити.

Чого на світі не буває: раптом усіх трьох позбавив життя хтось один за мовчазною згодою всього села? Тепер увесь Гайворон… ну добре, майже весь, свідомо покриває злочинця, приховуючи його дії за відомою оповідкою про живу й мертву воду та подаючи їхні смерті як кару Божу.

Ось тобі, капітане Князевич, велика змова століття.

– Товаришу! – раптом почулося ззаду.

19

Стукач

Ігор здригнувся не тому, що злякався.

Просто неждане звертання увірвалося в тиху глибину його роздумів. Обернувшись на голос, побачив картину, зовсім несподівану для того сільського побуту, який він уже встиг побачити. З-за паркану, котрий, за місцевою традицією, зводився не надто високо, трохи вище як на півтора метра, а не пнувся двометрово вгору, часом ховаючи не лише людину, а й більшу частину хати, йому робив вітальний жест чоловік у костюмі та при краватці.

Голову йому прикрашав сірий, до пари костюму, капелюх із вузенькими крисами. Зустрівшись із Князевичем поглядом, чоловік розтягнув тонкі губи в широкій усмішці, підняв капелюха, вітаючись у такий дивний старомодний спосіб.

– Добридень. Ви товариш Князевич, Ігор Степанович, правильно?

– Тут більше нікого нема, – спробував відбутися жартом той, хоча з гумором у нього нині щось не надто складалося.

– Цибух, Павло Андрійович, – назвався чоловік, ураз відчинив ізсередини хвіртку. – Прошу до мене, поснідаємо.

– Та наче час уже обідати.

– Значить, пообідаємо, – легко погодився Цибух.

Хоч Ігореві стало зовсім легко і ранкові тортури організму здавалися зараз поганим сном, їсти ще не хотілося. Зате кортіло чогось іншого.

– Дякую, краще пригостіть сигаретою, якщо курите.

– Запросто! – Цибух витяг із кишені пачку «Прими». – Не знаю, чи ви такі курите. Але в нас у магазині вибір невеликий. До райцентру коли дістанешся, їх же тут ані на хвилину лишити не можна.

– Кого – їх?

– Місцевих. Та ви заходьте, не стійте. Зараз почнуть повертатися з церкви, нас не мусять бачити разом. Принаймні поки що.

Знизавши плечима, Князевич про всяк випадок роззирнувся, зайшов у двір. Цибух одразу щільно причинив хвіртку, теж глянув на всі боки, коротко потиснув Ігореві руку. Потиск виявився м’яким, навіть десь трошки дитячим, сама рука нового знайомого нагадувала за міцністю поролонову іграшку.

Та разом із тим Князевич відзначив у цій руці дещо інше – чіпкість. Такий тип людей був йому знайомий: вони здатні вчепитися й не пускати, домагаючись свого не так грубою силою, як міцною безнадійною хваткою.

Загалом новий знайомий не мав особливих прикмет. Не тільки особливих – жодних, не вирізнявся нічим, так само не залишався в пам’яті. Маючи певний досвід роботи зі словесними портретами, Ігор мимоволі признався собі – описати Цибуха словами він сам не зможе, тому готовий зрозуміти інших, не здатних сказати про зовнішність людини щось більше за «зріст середній, очі карі, волосся русяве, ніс прямий, вуха звичайні».

– Підемо до хати? – Господар легенько взяв Князевича за лікоть.

– Якщо можна, посидьмо десь тут. Подихаємо, покуримо.

– Можна. Повітря тутешнє ви теж оцінили, ні? Навіть паршивою «Примою» не отруїш. Давайте, як вам зручно. У мене з того боку літня кухня, там поговоримо.

– Про що?

– Про все. Давно шукав нагоди, Ігоре Степановичу, уже думав, як би так вас перехопити, щоб ніхто не побачив…

– Стоп! – Ігор жестом зупинив потік слів, пригостився цигаркою, кивком подякував за сірника, почекав, доки підкурить Цибух, затягнувся, сплюнувши при цьому тютюнинку з губи. – Отепер кажіть по порядку. Хто ви, звідки знаєте мої паспортні дані, чому ми мусимо ховатися і нас ніхто не повинен бачити.

– О! – задоволено відповів той. – Нарешті бачу нормальну системну людину. Абикого з Києва на них не пришлють. Зараз усе розкажу, для цього й зголосився.

Поки він говорив так, дійшли викладеною битими цеглинами стежкою до літньої кухні.

Коли зайшли всередину і примостилися біля вкритого не дуже свіжою білою клейонкою столу, Цибух засмикнув фіранки на вікні, підставив порожню бляшанку з-під індійської кави замість попільнички.

– Крім повітря, Ігоре Степановичу, нічого чистого тут, у Гайвороні, нема.

– Тобто?

– Ви правильно приїхали. Кажу вам як секретар місцевої партійної організації. Я вже не раз сигналізував, так сказати б. – Вказівний палець тицьнувся кудись убік. – Не реагують, бо село глухе, небезпеки не становить, мої спостереження та висновки до уваги не беруться.

Князевич зітхнув.

– І знову прошу вас по черзі, товаришу Цибух. І по суті, якщо можна.

– Так-так, звичайно. Якщо по суті, то вийде зовсім коротко: тут живуть вороги.

– Вороги чого?

– Нашої влади, нашого способу життя, наших ідей та державного ладу. – Говорячи так, парторг трошки стишив голос. – Їм тільки дай привід, вони радянську владу, вибачте, з гноєм змішають. А привід – ось він, дочекалися! Люди помирають, причому шановані, поважні. Софію Григорівну я особисто знав, не близько, але перетиналися на різних міроприємствах. Андрій Іванович – то взагалі людина-легенда, а його тут особливо ненавиділи. Знаєте, чому? Бо всі тут – бандерівці!

– Чи таки всі?

– За малим не всі, згоден. Та процент усе одно високий. Думаєте, з ким я працюю як партійний секретар? У них тільки партквитки червоні, внески платять, передплачують газету «Правда» дружно й старанно. А дай тільки привід – відразу партквитки спалять! Тут народ такий, ви не дивіться, що вони вам усміхаються.

– Ви теж мені всміхаєтеся.

Акуратно поклавши недопалок на клейонку, Цибух підніс руки на рівень плечей, розчепірив долоні, повернув їх до Ігоря тильним боком, навіть поворушив пальцями.

– О! Бачте? Дулі в кишені я не тримаю! А вони тут усі так. Дуля, Ігоре Степановичу, – це в кращому разі. Я не здивуюся, якщо хтось із місцевих тримає в кишені зброю серйознішу. Та вони, бачте, загралися… Може, сидру? В мене свій, яблучний, домашній.

Князевич аж надто рішуче мотнув головою.

– Ось ви постійно повторюєте – «вони, вони». Ви себе, виходить, відокремлюєте від інших селян?