Таємне джерело

– Будемо тут чи підемо до хати? – запитала стара.

– Будемо – що?

– Говорити. Ти ж для цього прийшов.

– Як є про що – поговорімо. Мені все одно де. – Князевич зробив іще один великий ковток, відчуваючи – не тягне вже не лише випити, а й навіть закурити.

– Мене вже питали про комсомольця. Де я його знайшла, чи вже був мертвий, таку іншу дурню.

– Чому дурню?

– Бо я, чоловіче, до Юрка Боровчука ніколи не мала жодного діла. Він до мене – так, мав. Як зайшов у свій комсомол, усе ходив сюди, намагався виховувати. Стару бабу виховував, зовсім розуму нема. У газету навіть писав про мене, не раз.

– Вам це дошкуляло?

– Боровчуків у селі не люблять. Я тут народилася, тут і помру. Можете вірити, не брешу. Лихі вони люди.

– Прямо так і лихі?

– Його батько, Юрків, писав доноси на мого чоловіка. – Галина Дорош говорила про це спокійно, без надриву, лише доводячи до Ігоря певний набір фактів. – Приїхав за ним Лизгунов, він тоді працював у тій, енкаведе…

– Коли це було? – уточнив Князевич.

– Та ось одинадцять років як.

– Тоді вже не було НКВД, давно не було.

– А мені хоч як ти його називай – усе одно енкаведе.

– Вашого чоловіка судили? За що?

– Це ти запитай при нагоді в Юркового батька. Правда, говорити він нині ні з ким не хоче. Довелося повірити, що це йому за гріхи.

Князевич допив відвар, поставив кухля на стіл, замислено пожував губами.

– Усе ж таки за гріхи… Чому тут, у селі, ніхто не говорить про щось інше? Галино Таназіївно, ані ви, ані хто інший не переконає мене, – він тицьнув пальцем себе в груди, – що є якась чарівна вода, здатна залежно від обставин перетворюватися з живої на мертву.

– Ось чому я злякалася, чоловіче, коли знайшла мертвого Юрка в лісі.

– Злякалися?

– Так, мені стало страшно. Спочатку Лизгунов, рідкісна падлюка. Тоді – малий Боровчук, падлюка не менша. Міг би вирости навіть у більшу.

– Так про мерців хіба кажуть?

– Кожен заслуговує на ті слова після смерті, яких не міг почути про себе при житті. – Стара зітхнула. – Аби ці померлі були просто собі людьми, я б так не тривожилася. Тепер же сюди, до нас, узялися вчащати такі, як оце ти.

– Чим я поганий? – здивувався Ігор.

– Тебе я відчула, – мовила баба Галя. – Ти якраз не поганий, не лихий, просто слуга.

– Це що означає?

– Робиш, що велять. Таких людей менше, хоч хто б що казав. Але чомусь такі люди все визначають.

– Що – все, Галино Таназіївно?

– Все. – Стара окреслила перед собою в повітрі невидиме коло. – Кому як жити, з ким жити, що думати. Про що говорити можна вголос, а про що навіть думати зась. Мій чоловік уже нікому нічого злого зробити не міг. Донос на нього Боровчук написав просто так, аби похвалили…

– Хто?

– Влада. Лизгунов зліпив справу так само, щоб мати похвалу перед пенсією. Те, що мого чоловіка не погнали знов у Сибір, а прирекли померти в дурдомі від уколів, – теж воля влади. Етапу він би не витримав, помер би дорогою. Тут протримався довше, виходить – вони ні в чому не винуваті.

– Хто, Галино Таназіївно?

– Ти краще за мене знаєш це, чоловіче. Вони пишуть доноси, заяви, судять, читають вироки, карають, милують. Вони не вірять у Бога, бо самі хочуть бути богами. Або ближче до Бога. Хочуть бути на іконах, як вожді. Хіба не так?

Ранок іще не перейшов полудень. Але вдруге за цей ранок Ігор Князевич відчув, як легко тут, у Гайвороні, ступити на слизьке, починаючи розмову мало не будь із ким. Він уже кілька днів поспіль здобував небезпечні знання про думки та погляди звичайних нібито людей.

Саме ці погляди підштовхували Ігоря до висновку, який він сам собі не квапився озвучувати.

– Я не хочу бути Богом, коли вже на те зайшло. Я взагалі з Богом не дуже-то…

– Дурного не мели, – піднесла голос стара. – Не гніви, не встиг іще. Тебе я відчуваю, за тобою зла нема. Але поїдеш ти – пришлють іншого. Доти в нас був спокій, смерті цей спокій порушили. Знаєш, що треба зробити?

– Для чого?

– Щоб повернути спокій до нас. Змиритися треба. Визнати вищу силу, що стоїть над усіма. Покаятися. Подумати. Навіть не віруєш – зрозумій: кара за гріхи однакова для всіх, визнаєш ти Бога для себе чи ні. Тільки так можна зберегти себе. Вберегти і зберегти.

Розмова явно заходила в коло.

Князевич неквапом підвівся, взяв картуза, старанно натягнув його на голову, поправив, примощуючи зручніше.

– Більше нічого не хочете мені сказати, Галино Таназіївно?

– Пощо? Сказала навіть більше, ніж знала. Тобі говорила, інші й того не чули від мене. Вони б не зрозуміли, ті інші.

– Що ж я, по-вашому, повинен зрозуміти?

– То поки подумай. Усе саме прийде. Не прийде – я в тобі помилилася. І тримайся поки далі від горівки. Тут тобі треба мати ясну голову.

– Корисна порада, дякую.

– І не пащекуй. – Баба Галя теж підвелася. – Одне ще скажу. Ніхто не підтвердить, та й мені можеш не вірити. Словом, той Лизгунов приходив до мене, як чоловіка забрали. Приїхав ніби допитати, я все пам’ятаю як нині, не так багато й часу минуло, якихось одинадцять років… Так Лизгунов говорив: проведеш, Галино, до того вашого таємного джерела, розкажеш усе – чоловік повернеться додому, доживе тут.

Ігор замислено потер перенісся.

– Лизгунов шукав джерело Святої Варвари?

– Не саме місце. До джерела багато хто з місцевих знав дорогу тоді, та й тепер люди знають. Ні, він утовк собі в голову: я здатна так зробити, аби жива вода не перетворилася на мертву, коли він її питиме.

Нічого собі.

– Ви… ви справді це можете?

– Не забувайте, мене вже тоді вважали на селі відьмою. – Стара зовсім не посміхалася. – Лизгунов чомусь думав: я можу обдурити Бога.

– Чому?

– Знав, скурвий син, що може зробити з ним вода. Безбожник, убивця, а знав і боявся. По тому ще кілька разів до мене заходив. На початках із ним ще говорила, та як чоловіка не стало – на поріг перестала пускати. Ти тепер знаєш, думай що хочеш.

Назад Ігор повертався сам.

Після вчорашнього дощу на диво розпогодилося. Сонце світило зовсім по-літньому, навіть припікало настільки, наскільки це можливо в другій половині вересня. Бажання закурити повернулося, ставало що далі, то сильнішим, але голова вже працювала ясно, тіло не тіпалося, відчуття жорстокого похмілля відлетіло, хотілося б думати, назавжди.

Саме прочищений мозок дав Князевичу змогу впорядкувати рій думок, який гудів у голові. Несподівано для себе Ігор зробив відкриття, яке за інших обставин і геніальним здогадом не варто було б назвати. Те, що стукнуло й оформилося в упевнену версію, до нинішнього ранку лежало на поверхні, ніким не помічене. Справді, в такому напрямку ніхто ще не міркував, і пояснити все досить легко: нікому з попередників Князевича просто не випадало нагоди провести очевидні паралелі. Зробивши з них не менш очевидні та логічні висновки.

Щоб остаточно оформити розхристані думки і закріпити їх, Ігор навіть зупинився посеред вулиці, машинально поздоровкавшись із кимось, хто привітався з-за паркану.

Вчора біля клубу йому простягнули кухоль із водою.

Він машинально взяв ту воду й випив її. Без застережень, без задньої гадки. Тільки коли хтось із темряви пожартував, Ігор на мить уявив – вода, звичайна вода в кухлі може справді виявитись отруйною. Це лягло на обставини, в яких він розбирається, – і він тут же почав блювати. Спрацював рефлекс: непереборне бажання вивергнути з себе мертву воду. Але потім знову брав простягнутий кухоль і пив із нього, вже нічого не боячись.

Нині Галина Дорош простягнула йому спочатку міцний відвар із трав – і він узяв його та випив, навіть не думаючи про небезпеку. Так само повівся, коли баба Галя пригостила його трав’яним чаєм. Він просто не міг уявити можливість отруєння – смертельного отруєння.

Боячись загубити тоненьку нитку логіки, Князевич навіть примружив очі, фізично відчувши власне зосередження. Пробігли звичні мурахи, отже, мислив правильно, у потрібному напрямку.