Таємне джерело

– На гній або в грубу, – пояснила коротко, штовхнула хвіртку.

Або господиня побачила їх у вікно, або просто вийшла з хати у своїх справах саме в цей момент – так чи інакше, вона зустріла гостей на порозі. Марія поспішила привітатися, та Ігор відразу помітив: Галина Дорош, міцна як на свої роки й зовсім без звичної для таких людей сивини в не покритому хусткою волоссі, дивиться просто на нього, тримаючись при цьому прямо.

– До вас ось тут привела, Таназіївно…

– Бачу, – перервала Марію баба Галя. – Сам мусив прийти. Давно чекаю.

– Мене? – перепитав Ігор.

– Окрім тебе, по мою душу сюди ніхто більше не приїхав.

– Чому ж відразу по душу?

– Проходь до хати. – Господиня проігнорувала запитання. – Маріє, не чекай його, йди додому. Тепер я з ним говоритиму.

Молода жінка кивнула та слухняно повернулася, збираючись іти назад.

– Ще побачимося, – промимрив Князевич, аби не виглядати зовсім бовваном.

– Куди дінемось, аякже ж, – відповіла та, не обертаючись.

Відчуваючи себе тепер у повній та абсолютній владі не лише Галини Дорош, а й, за великим рахунком, усього Гайворона, Ігор мовчки і покірно рушив до хати.

Відразу потрапив у полон запахів. Князевич ніколи б не зміг сказати напевне, з чого складається ця суміш пахощів, і, якби потім хто в нього запитав, відказав перше, що зайшло в голову: пахне сухим лісом. Зупинившись посеред передпокою, Ігор не знав, чи треба йому йти далі. Позад себе почув суворе:

– Сядь поки тут. Не йди з цим до хати.

– З чим? – не зрозумів Князевич.

– Сам знаєш. А мені навіть думати довго не треба, такий випал від тебе. – Стара помахала перед своїм лицем правицею, ніби розганяючи дим чи зграю мошви. – Сідай, зараз почнемо приходити до тями. Без цього розмови не буде.

– А хіба буде якась розмова?

– Не дуркуй, чоловіче. Ваші вже зі мною не раз говорили. Нового нічого не почуєш, але тобі все одно баби Галі по службі треба. Сядь уже, скільки разів казати!

Це вже звучало, мов справжній наказ, і Князевич опустився на міцно збитий грубий ослін біля стіни. Ранкові «ліки» вже поволі переставали діяти, тож справді треба було щось робити. Зняв картуза, не знаючи, куди діти, примостив скраю столу.

Стара тим часом почала дивні та водночас прості приготування. Спочатку винесла з хати баночку з-під майонезу, наполовину наповнену якимось порошком непевного кольору. Затим поставила поруч півлітровий слоїк, третину займала сірувато-коричнева рідина. Нарешті, поставила поруч літрову банку, закриту капроновою кишкою. Її відкрила першою, сіни наповнилися різким і знайомим уже запахом міцного самогону.

– Довго з тобою баблятися часу в мене нема, – пояснила баба Галя, хоча від цього Ігореві дійство зрозуміліше не стало. – Спробую дати тобі ладу швидко. Боляче буде, потерпи. Зате людиною звідси підеш. Думати хоч зможеш, тобі зараз ох як мізки потрібні!

Зачерпнувши чайною ложечкою з маленької баночки, стара мовчки піднесла порошок йому до лиця.

Пахнуло чимось, схожим на сухі гриби.

Ігор слухняно, мов дитина в лікаря на прийомі, ковтнув порошок, скривився – він виявився гірким.

Поки він морщився, баба Галя обережно, тоненькою цівкою, перелила відвару з півлітрового слоїка у велику столову ложку. Ігор покірно ковтнув і це, від чого очі полізли на лоба: рідина виявилася навіть гіркішою за дивний порошок, причому ще огиднішою на смак. Не бувши в змозі поворушити зв’язаним гіркотою язиком, Князевич лиш помукав, даючи зрозуміти – хоче води. Замість того стара влила в склянку горілки, небагато, грамів із п’ятдесят, мов медичну дозу.

Це Ігор ковтнув, не опираючись. Легше не стало, гіркота нікуди не щезла, та все ж таки певний ефект міцна рідина справила – на короткий час стало легше.

– Сиди, – суворо наказала стара, вийшла з сіней, швидко повернулася з порожнім цинковим відром, поставила перед Князевичем.

– Це для чого?

– Будь тут, не вставай. Сам розберешся, не маленький.

Із цими словами баба Галя труснула головою, закидаючи пасма розпущеного волосся, чорного, мов вороняче крило, за спину, потім узяла зі столу хустку, накрила нею голову. Перехрестившись на ікону в кутку – Ігор тільки тепер побачив її, – стара зникла в покої, міцно причинивши за собою оббиті дерматином двері.

Спочатку не відбувалося нічого.

Князевич, слухняно сидячи на ослоні, не тямив, що мусить бути та чого домагалася баба Галя своїми порошками й відварами. Хвилин за двадцять сидіти набридло, до того ж самогонка навіть у такий невеликій кількості знову почала діяти, спонукаючи до активних рухів. Ігор підвівся, пройшовся, міряючи приміщення сягнистими кроками – йому раптом чомусь закортіло дізнатися, скільки тут метрів. Наблизився до кута з іконою, воліючи роздивитися.

Шлунок стисло раптово.

Наче хто затопив у живіт міцним сталевим кулаком, згинаючи навпіл.

Йому здалося – дихання зупинилося, враз запалало обличчя, серце рвонулося з грудей, рука мимоволі мацнула зліва, аби не вискочило й не покотилося по підлозі. Все, що було всередині, ринуло на поверхню, Ігор затиснув рукою рота, стрибком опинився біля відра, впав навколішки, забрав руку.

Його вивертало довго. Здавалося – цілу вічність, усе життя пробігло перед очима, зупинився час. Світ закрутився, пульс бився мов скажений, пашіло обличчя, кінчик носа при цьому чомусь лишався холодним і мокрим, мов у собаки. З кожним спазмом лоб вкривався рясним холодним потом, солоні краплі текли по щоках, змішуючись зі слізьми.

Нарешті блювотні позиви зникли. Знесилений, Князевич відповз від відра, став рачки. Тяжко дихаючи, дістався рятівної табуретки. Тримаючись за неї, підвівся, потім сів. Зігнувся радше за інерцією – шлунок, на диво, вже не болів. Зір далі лишався без фокуса. Та навіть цього туману вистачило, щоб зачепити перебігливим поглядом відкорковану банку з самогоном.

Спогад викликав нові спазми. Тепер усе тривало швидше, вже не так боляче. Минуло досить скоро, Ігор витер мокрий лоб. Дихання увійшло в норму, серце поволі припиняло гучно калатати, зір ставав чіткішим. Світ довкола набував своїх звичних барв та обрисів.

Стара, мов чуючи – чого там, напевне знаючи, коли треба з’явитися, вийшла до нього, вже перевдягнувши старий халат на новий, у широких рубцях. Мовчки забрала відро, вийшла з ним на двір, тоді повернулася, так само мовчки прибрала зі столу слоїки. Знову зачепившись поглядом за банку з горілкою, Ігор відчув черговий спазм. Але тепер обійшлося, втримався, вичавив, ловлячи себе на тому, як туго повертається язик, гальмуючи мову:

– Це… це що було таке?

– Чабрець, – відповіла баба Галя. – Настій вчорашній, добу постояв. Тому міцний, добрячий. Це, – піднесла банку з порошком, – гнойовик, гриб такий. Прожарений, перемелений, просушений. Усе це саме по собі від перепою допомагає. Але я дала тобі все відразу, для більшого ефекту. Не бійся, зараз стане краще.

Заперечувати, уточнювати, просто щось обговорювати Князевич не мав сили. Тіло досі почувалося невагомим та м’яким, підвестися не ставало снаги. Біль поволі розтискав голову, самого ніби хилитало на лагідних морських хвилях.

Повернувшись уже з порожніми руками, стара зайшла йому за спину, поклала руки на плечі. Ігор не бачив, але відчував і розумів: зараз Галина Дорош робить довкола його черепа якісь паси руками. Зосередившись на тому, щоб остаточно нормалізувати дихання, зловив себе на думці, що відчуває легкі електричні струмені, виниклі по боках та над маківкою.

Диво. Неймовірно. Нереально.

Біль послабшав і остаточно зник, мов змитий водою з підлоги бруд.

Настало полегшення, серце забилося у звичному ритмі, лице вже не палало.

– Ось так, – мовила нарешті стара, явно задоволена собою. – Тепер житимеш. Тільки тебе все одно щось мордує, чоловіче. Цю муку я не зніму.

Вона знову залишила його, та невдовзі повернулася, простягнула квітчастого, повитого парою кухля. Ігор вдихнув міцний трав’яний аромат. Пригубив, ковтнув. Напій виявився не гарячим, гіркота зникла, у шлунок полилося приємне відсвіжне тепло.