Таємне джерело

– Наша партія, Ігоре Степановичу, – щонайменше партія робітників і селян. Значить, я себе не можу якось протиставляти сільському населенню, сільському трудівникові, звичайному колгоспнику. – Цибух зараз говорив, наче виступав на мітингу чи партзборах. – Але це вони самі протиставляють себе мені, якщо можна так сказати. Для них я чужий, хоча десь так воно і є. Сам із Ворошиловграда, тут живу та працюю вже двадцять років. Спочатку комсомольська путівка, потім партія наказала. Про мене в газеті писали, Юрко Боровчук покійний постарався, про старшого товариша…

– Тобто ви тут не прижилися?

– Чому? Прижився. Саме тому й кажу вам те, що помічаю гостро, як не місцевий, не корінний.

Князевич докурив, зручніше вмостився на старенькому рипучому стільці.

– Павле Андрійовичу, а може, так поговоримо, коли ви вже самі захотіли? Ось так: я запитую, ви відповідаєте. Бо вас, я так бачу, несе, і в цьому потоці може загубитись якась важлива інформація. Ви ж гукнули мене, щоб поділитися чимось важливим, слушно?

– Так достоту. Звичайно, звичайно, запитуйте, я готовий. – Цибух теж засовався на своєму стільці.

У запалій на коротку мить тиші чувся пташиний щебет.

– Ви, напевне, знаєте, хто я і що роблю в Гайвороні, правда ж?

– Ви слідчий з особливо важливих справ із Головного слідчого управління міністерства внутрішніх справ Української РСР, – відчеканив співбесідник.

– Майже правильно. Тільки не треба чужих титулів, я не з особливо важливих справ, я просто слідчий.

– Простого слідчого в цьому антирадянському болоті порпатися не пошлють, – уперто вів своє Цибух. – Але раз так треба, раз така легенда…

– Ніяких легенд, – відрубав Ігор. – Ми не граємося тут у шпигунів. Тим більше – сищиків-розбійників. Є потреба додатково з’ясувати обставини смерті трьох людей, що мала місце біля Гайворона від кінця серпня. Якщо говорити про якісь антирадянські змови чи настрої, то краще не зі мною, а з уповноваженим КДБ, є відділ у Кременці. Вас спеціально інформували про мій приїзд?

– Як парторг я повинен знати про такі речі. – У голосі звучала гордість. – Усе ж таки я тут вважаюся хоч там яким, а начальством. А те, що ми з вами змушені розмовляти потай, – моя ініціатива. Нас можуть побачити разом, і тоді все, кінці у воду.

– Що за кінці? – Розмова ходила по колу і починала набридати Ігореві. – Маєте конкретну інформацію про згадані мною обставини? Бо інформація про те, що ляпають язиками про владу п’яні колгоспники, справи не стосується. Принаймні – моєї.

Цибух помовчав, зобразив пальцями на поверхні столу щось подібне до гри на піаніно.

– Тоді ви ніколи нічого тут не розмотаєте, – мовив нарешті. – Місцеві зуби поламали, бо місцеві – таки свої. Не хочуть зайвого ворушити, все таке… Ви – людина стороння, Ігоре Степановичу. Без розуміння того, що тут майже все село спроможне мовчки покривати злочин, якщо жертвою його стали партійні та радянські діячі, ви жодних обставин не з’ясуєте. Жод-них! У них тут обітниця мовчання. Тим більше коли ці смерті можуть прямо дискредитувати владу, навіть налякати її керівних працівників, хай і на місцях. Судячи з вашого приїзду, центральна влада теж стурбована. А їм, бандерівцям тутешнім, тільки цього й треба! Вони всі руки потирають і так, знаєте, хитро один одному всміхаються. Мовляв, усе правильно, все ми розуміємо.

Князевич теж помовчав.

– Павле Андрійовичу…

– Так-так, слухаю вас!

– Ось ви людина грамотна. Відповідальний партійний працівник. Про таких пишуть – передовий фланг партії. Значить, людина не зовсім дурна і дуже грамотна. Щонайменше політично грамотна, я вважаю.

– Що з того? До чого ви хилите?

– А ось до чого. Я не був за кордоном, у капкраїнах. Але мені здається, що й там не всі громадяни задоволені владою. Правда, там незадоволені виходять на мітинги і їх реакційна поліція розганяє кийками та водометами, як показують по телевізору. Згодні?

– Аякже!

– У нашій країні невдоволеним на мітинг виходити не прийнято. Тому бурчать за чарками на кухнях. Село Гайворон навряд чи виняток, згодні?

– Ну… згоден.

– Проте якби кожне кухонне п’яне бурчання пильні громадяни, ось такі, як ви, патріотично налаштовані, подавали як змову проти радянської влади і якби це справді так було, дві третини населення вже сиділо б за відповідними статтями Кримінального кодексу. Кажу це вам як працівник міліції, причому – столичної, київської. Ми бачимо та чуємо подібні настрої громадян, тільки в більших масштабах, ніж ваше село. Утім, поспішних висновків не робимо. Згодні?

Цибух знову зобразив пальцями піаніно.

– Хай так, – відповів за кілька секунд. – Нехай. Тоді що ви мені скажете чи заперечите на конкретні приклади? Тут, у Гайвороні, нібито в глушині, та чого там – у натуральній глухій дупі, переховується ряд державних злочинців.

Князевич ураз напружився, випростався на стільці, ледь подався вперед.

– Ви про що?

– Ага, зачепило! – Парторг знову розплився в задоволеній посмішці. – Звісно, формально всі вони – наші, радянські люди. Та ще й герої в чиїхось очах. Конкретні прізвища назвати? Прошу дуже, як тут кажуть, – Кудімов, фельдшер. Навряд вам хтось казав, що він – класний лікар, терапевт, учився в Харкові, жив у Рівному, завідував терапевтичним відділенням обласної лікарні. Потім із його товаришем, здається заступником, вийшла якась кепська історія, знайшли антирадянську літературу. Причому, як я дізнавався, там не просто роздруковані під копірку зшитки – плівки перефотографовані. Матриця, сказати б. Наш Кудімов написав про нього як про підлеглого позитивний відгук. Винуватця все одно під суд, а Кудімова – з роботи. Ну, не відразу поперли, та до цього, либонь, ішло. Бо звільнився оперативно, розлучився майже відразу, жінці такий не потрібен. І тут, у Гайвороні, виплив. Я б так сказав: він тут заховався до пори, до часу. Так просто – із заввідділення до сільського фельдшера!

– У нього тут усе є…

– Думаєте, Палійчук не знає його біографії? Так я вам скажу – саме тому в Кудімова тут, у Гайвороні, все є, за комір не капає й мухи не кусають, бо селищний голова, такий самий за духом, як фельдшер, покриває його! Ще один такий самий кадр, ви його знаєте, – Рогоза, шкільний сторож. Ага, як же, сторож він! Професор інститутський, не хочете? Була в Тернополі років п’ять чи шість тому якась політична справа, арештували кількох викладачів, теж за поширення свідомої брехні проти радянського устрою. Здається, там іще був буржуазний націоналізм, можливо все гуртом, від них тут усього чекаєш. Ну ось, а Рогоза цей звідти звільнився, як кажуть, скоропостижно, тут виплив, мов гівно в ополонці! Цей ворог, скажу я вам, страшніший, бо поруч із дітьми, нашими дітьми, радянськими. Вони до нього тягнуться, навіть люблять, мов рідного діда…

– Хіба це погано?

– Погано, – впевнено заявив Цибух. – Дуже погано, бо невідомо, що цей дідусь утовче своїм так званим онукам у голови. Знову ж таки, Дорош візьміть, Галину, ви, певне, від неї йшли. Ясно, Боровчука вона знайшла, то ваша робота – з ними балакати. І не знаєте, що чоловік у неї після війни воював проти радянської влади. Бандерівець, натуральний. Зловили, судили, відсидів, випустили, правда ранувато. Чи хвороба, чи амністія, чи все разом… А… – Парторг відмахнувся, ніби від невидимої мухи. – Так чи інакше, влада виявила до нього милосердя. Пожаліла його. Думаєте, він перекувався? Ми, можна сказати, в один рік із Дорошем опинилися тут. Мене сюди направив на роботу міськком комсомолу, він повернувся з табору. Мене тоді ще інструктували в КДБ: дивися, значить, товаришу Цибух, за такими ось недобитками.

– І ви дивилися?

– А то!

– Дорош робив щось незаконне?

– Він ненавидів владу і персонально нас, комсомольців та комуністів. Це вже, я вважаю, своєрідний трамплін для злочину. Планувати злочин – скоїти його, хіба ні? У вас, наскільки я знаю, виявити підготовку до злочину вважається вищим пілотажем, профілактика…