У череві дракона

Яків засміявся:

— Розумію. Душу слід було розморозити. Своє парубоцьке на волю випустити. Бо його війна законсервувала… Я не поет, але це також пережив. — Після паузи повторив запитання: — То як же ви на бандерівців дивитесь?..

Я мовчав — не знав що й сказати. По суті, я знав про бандерівців тільки те, що подавали на своїх сторінках радянські часописи. А це здебільшого була бездоказова лайка — буцімто сама тема не вимагала заглиблення, давно все ясно. Лишилося тільки винаходити якомога брутальніші епітети. Кінофільм «Білий птах з чорною ознакою», в якому підхід до цієї теми був зовсім інший, розворушив моє сумління, проте його швидко зняли з екранів — і знову запанував брутальний остракізм. Лише тут, у таборі, я побачив: як це непросто! Принаймні набагато складніше, ніж нам відомо.

Майже поспіль це були люди, котрі не втратили того справді народного, до чого з дитинства тягнулася моя душа. Тягнулася стихійно, неусвідомлено, хоч усе моє виховання було спрямоване в інший бік — туди, де живуть сили, які рік за роком розмивають живі народні риси, винесені з попередніх століть. Якими ми стали — кращими чи гіршими? Хтозна…

А проте я мало роздумував над цими проблемами — струмок мого життя десятиліттями вливався в інші суспільні потоки. Відповів ухильно:

— Якщо казати про людей… Тих людей, з якими я тут познайомився… Якщо казати про них, то вони мені безумовно подобаються. А все інше… Зрозумійте, я не готовий…

Я не впізнавав сам себе. Затинатися отак — зовсім не в моєму характері. Чому ж я не знаходив слів, котрі б цілком точно відтворювали мою думку? Причина доволі проста: моя думка плуталась. Вона все ще не могла звільнитися від газетної лайки. Здавалося, тепер ота лайка лягає не на когось іншого — на мене самого. А проте саме так воно сьогодні й було. І я помічав: ні, мені це не байдуже.

Позаздрив Гейцю: він зовсім вільний від оцих переживань. Йому з колиски ясно: спершу національне, відтак — загальнолюдське. Бо інакше й бути не може. Хіба можна чужу матір любити більше, ніж свою власну? Хто цього від нас вимагає, той просто фальшивить. І фальшивить з якоюсь нечистою метою. Поволі я почав розуміти цю мету — і від того мені ще більше боліло.

А Стріха посипав солі на мої рани.

— Гм-м… Люди подобаються — це вже дещо. А русифікація… Вона вам подобається? Повірте: в Нью-Йорку більше людей, що розмовляють українською мовою… Більше, ніж у Києві. Про Харків і згадувати не варто… Ось тут, можливо, в Мордовії… Тут українську мову на кожному кроці чутно. Наглядачі, в’язні, обслуга… Коли в Потьмі через вокзал вели — навіть залізничники… Може б, нам у Мордовію українську столицю перенести? Бо ми ж таки суверенна держава, член ООН — як же нам без столиці?.. Попросимо мордвинів, може, пустять.

Розмову увірвав глухий підземний голос, що стиха долинав із кутка камери. Я здогадався: нам «телефонують». Приміщення, в якому містилися камери ШІЗО й ПКТ, стояло на величезній помийній ямі — власне, це був один великий нужник. Не нужники в камерах, а камери в нужнику — так можна було назвати це приміщення, побудоване в кутку концтабору й відгороджене від нього високим парканом. Навіть узимку тут смерділо, а влітку в’язні просто задихалися від фекального смороду.

У кожній камері відведено куток, у якому горбилася над підлогою бетонна споруда, пофарбована рудою фарбою. Важке дерев’яне віко припасоване доволі щільно, але під ним спущена труба від умивальника — саме з умивальника й смерділо. Він і був нашим «телефоном».

Я схилився над умивальником і почув із труби:

— Алло, алло. Я — Карташов. Прибув із Володимира. Чуєте мене?..

У цьому ж приміщенні відсиджувалися днів по десять новоприбулі, що проходили карантин. Ім’я Карташова мені було знайоме. Служив при радянській дипломатичній місії в Женеві, відмовився повернутись до Москви. Але дружина вирішила повернутися й забрала доньку. Тоді він пішов у радянське посольство. Там Карташова запевнили, буцімто його наміри залишитись на Заході не стануть на заваді — він і надалі залишиться повноправним громадянином, ніхто його не збирається переслідувати. Отож йому належить повертатися в Москву до сім’ї. Але сім’я його вже не побачила — отримав дванадцять років таборів суворого режиму. За сутички з начальством уже в таборі засуджений до трьох років в’язниці, що містилася у Володимирі. Тепер знов його повернули до табору. Карташов продовжував гукати:

— Алло, алло. Чуєте мене? Я — Карташов. Сьогодні з етапу.

— Тихше, — мовив я півголосом в умивальник. — Наглядачі почують.

— Хто ви?..

Я назвав своє прізвище.

— Знаю. Українська Гельсинкська група. Ваших тут багато. У Володимирі теж зустрічав…

Ми поговорили кілька хвилин — то була звичайна розмова в’язнів. Втішити Карташова нічим — режим у таборі за останні три роки не змінився на краще.

Коли я повернувся на нари, Яків запитав:

— Як ви гадаєте — вони повернуть Маріїну хустку?

— Навряд. Передадуть у речі, що лишилися на складі. Якщо хтось не поцупить. Вони тут не дуже церемоняться.

Стріха трохи помовчав, ніби збираючись на думці. Дихав важко, як після пробіжки. І тоді я почув несподіване:

— Марія вам привіт передавала. Веліла кланятись.

Не без подиву я запитав:

— Звідки вона мене знає?

— Я ж вам казав: ми з нею стежили за вашою творчістю… А проте… Даруйте, Андрію Карповичу. Якщо казати правду, то й стежили тому, що… Я не зважився одразу признатися. Хтозна, як ви до бандерівців ставитесь. Українці ніби й один народ, а історична доля в нас не однакова. Люди на Східній Україні нашої боротьби не розуміють. Гайдамаки — то лицарі, а бандерівці — розбійники… Але ж гайдамаки теж колись розбійниками називались. Історія міняє свої визначення.

— Тюрма, пане Стріхо, всіх рівняє. На одній баланді живемо.

— Воно так. І все ж… Вам би, мабуть, не хотілось відмовлятися від власної біографії. Правду я кажу?

— Звичайно.

— І мені б не хотілося. А ви подумайте, які вони — біографії наші. Червоний комісар — то в нас було таке опудало… Мабуть, як для вас — бандерівець…

— Відтоді ціле життя проминуло. У мене вже онуки в школу ходять. Ви щось, пане Якове, на загадки збиваєтесь.

— Знала вас Марія. Ось у чому річ. І я знав… Дядька Параску пам’ятаєте?

Спершу мені видалося безглуздим оце словосполучення — дядько Параска. Навіть хотілося виправити — мовляв, не дядько, а тітка. Згодом ніби розвиднятися почало — моя пам’ять продиралася крізь нагромадження років і подій. Продиралася туди, де в кожної людини живе світило душі — сонце її дитинства.

Часу для споминів у нас із Яковом доволі — цілих чотири місяці. Мабуть, правду кажуть: не було б щастя, та нещастя помогло. Спасибі тобі, режимнику Жлобе, ти вельми прислужився своїм ПКТ. Ходімо, Якове, ходімо в наше дитинство. Отже, додому. Бо всі інші домівки, які потім з’являться у нашому житті, лише тимчасові пристановища на шляху до цвинтаря. Вічно жива домівка та, де ти народився, де вперше зіп’явсь на дитячі ноги, де на твоє чоло упали найперші краплини з неба, про які твоя матуся мовить:

— Свят, свят. Ось і тебе, синку, дощик окропив. Щоб ти добрим козаком виріс.

І перехрестить тебе, малого, так, як тільки мати вміє перехрестити. То буде твій хрест земний, який ніколи тебе не полишить. Не полишить навіть тоді, коли ти сам його відцураєшся.

— Яків?! Той самий Яків?..

— Той самий.

— А Марія?

— І Марія та ж сама.

Ми підхопилися з матраців і завмерли в братських обіймах.

А вранці, розломивши хліб, помітили паперову капсулу — не більшу від жолудя. Читали не губами — самими очима:

«Дорогі наші Слава Йсу! Радуймося! Христос народився! Ми з вами бережіть сили повідомте, що потрібно.

Обіймаємо Михайло»

Тепло й затишно зробилося нам від отого щирого привіту. Здалося, що камеру осяяло неземне світло — світло одухотвореного Всесвіту.

Життя без спалахів радості неможливе. І такі спалахи часом освітлювали наші зболені душі.