Страница 14 из 151
Чотири місяці ПКТ — то було життя в суверенній державі, яка називається Дитинством.
II. Дитинство
Наші хати гніздилися поруч, але хата Якова здавалася показнішою — вона була під бляхою. Щоправда, бляха давно зотліла — вже років п’ятнадцять її не фарбували. Десь, мабуть, з часів дореволюційних. А воно ж як покотилися бойовиська понад світом іще в чотирнадцятому, то й років сім не припинялися. Ніби мерці, зариті на полях похапцем, без домовини, ремствуючи на свою долю, тягнули до себе живих.
У наступне десятиліття можна було й полагодити іржавий дах, але ж батько Якова повернувся додому без ноги, на милиці — де вже йому лазити по гуркітливій крутизні, що обсипалася рудою порохнею, мов зашкарублою глиною? Він таки спромігся дати життя рудоголовому шибеникові, якого охрестили Яковом, але вже не міг нам’яти йому вуха за злодійкувате шастання по чужих садках та баштанах — поховали небораку під високими акаціями, на яких ми безборонно об’їдали білі суцвіття, що в нашій мові називалися «вареничками».
У мене теж не було батька — його привалило в шахті. Невесела доля безбатченків здружила мене з Яковом — ми разом ходили в Дубову балку, де родило терену видимо-невидимо. Наривали його повні відра, матері засипали в бочки й заквашували — потім було чим узимку поласувати. Язик від терену ставав схожим на терпуг, але смачнішу ягоду ми пробували тільки тоді, коли в сусідських садках визрівали вишні — попелясте полотно наших сорочок одразу ж бралося вогнистими цяточками, ніби пригаслими зорями, котрі небо списувало в наші загребущі пазухи.
Взимку ми, їжакуваті відчайдухи, бігали один до одного по пухнастій сніговій незайманості, залишаючи на ній п’ятипалі сліди від босих ніг. А тільки весняне сонце зганяло ніздрюваті сніги з пагорбів, ми, виклепавши із залізних обручів невеликі, схожі на стамески копачі, знаходили серед вовнистого моріжку лише нам відоме їстівне коріння. Нас не дуже непокоїло те, що пісок хрумтів на зубах і разом із нерозжованими корінцями потрапляв до наших шлунків. То було для них, шлунків наших, перше загартування, що відтак виявиться епохально необхідним. Скільки потім упаде на нас голодних років! Земля, на якій ми жили, не бачила голоду відтоді, відколи люди навчилися її орати. Ми були першим поколінням, на яке впав голод. Та й не один — покотяться вони, голодні лихоліття, страхітливими хвилями через наше життя.
Тим часом на вигоні, куди наша половина села вранці вигейкувала корів, почала з’являтися невідома людина, про яку й не скажеш, хто вона — чоловік чи жінка? За своєю статурою, оздобленою відповідними округлостями, начебто схожа на жінку, але зодягнена була по-чоловічому. Сьогодні навіть по селах чоловічий одяг на жінці нікого не здивує, але десь на початку тридцятих років такого дива не траплялося. До того ж ота невідома особа обличчям більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку. Рослинність над верхньою губою не можна назвати вусами, але ж засмальцьована кепочка з сукняним ґудзиком на маківці, насуплені брови, видовжена і звужена донизу щелепа, скручена з газети «козяча ніжка» в вузьких, зовсім не жіночих губах — усе це надавало обличчю навмисної зухвалості та грубуватого молодецтва. Жінки, не без осуду згадуючи цю особу, казали про неї «він», бо не бажали ганьбити власної статі, а чоловіки з тієї ж самої причини казали — «вона». А проте невдовзі питання про стать буцімто вирішилось остаточно, бо загадкова особа оженилась, а не заміж вийшла — факт цілком достатній, щоб штани й кепочка з ґудзиком були узаконені на людині, незважаючи на виразні округлості, які робили Івана схожим на Параску. Лише для нас, першокласників, усе було ясно: раз у штанях, отже, дядько.
Щоправда, поширились чутки, нібито Іван прибув до нашого села із Одинадцятої Роти,[1] де справді жив під іменем Параски, ходив у рясній спідниці й навіть доглядав (чи доглядала?) якогось беззубого дідуся, котрий називав його своєю жінкою. А коли дідусь помер, дядько Параска покинув Одинадцяту Роту і прибився до нашого села.
Але чутки — справа ненадійна, статечні люди на них не покладаються. Отож односельці придивлялися: у якому гнізді осяде ця птаха і якої заспіває?
Стосовно гнізда чекати довелось недовго: оселився дядько Параска у Марини, матері Якова. Це ж він з її корівчиною з’являвся на вигоні. Що зайда почне женихатися до Марини, а та йому не піднесе гарбуза — це, звісно, з’ясується не одразу. А проте шила в мішку не сховаєш — люди небавом догадуються, що діється в хатніх закапелках, коли гас у каганцях вигорить. З гасом було сутужно гак само, як з пшоном, хлібом, матерією — одне слово, усім тим, що війни в людей відбирають і, відгримівши над зубожілими хатами, не завжди повертають. Отож на спочинок вкладалися рано — щойно кури нишкли на сідалах.
Яків спершу не показувався на вулиці, а зі школи повертався покрадьки, поза городами, щоб уникнути натяків і відвертих глузувань. Це ж відомо: коли в хату приходить новий батько, дитині завжди моторошно. І хоч хліб стає білішим чи навіть з’являються чобітки, все одного світ робиться невеселим і незрозумілим, а хата втрачає затишок. Як же мав потерпати Яків, коли і дорослі, й ми, галасливі шибайголови, обвішані полотняними торбинками для зшитків та каламарів, не вельми делікатно виявляли зацікавленість його долею? А дехто й просто тицяв пальцем:
— Гай-гай, бачите, хто пішов? Синаш дядька Параски.
Або кричали не без лукавства:
— Гей, Якове! Де ти батькову спідницю сховав?
А дядько Параска, мовби для того, щоб довести; він таки справді дядько — почав у Марининому дворі рити колодязя. До Якова він ставився лагідно, але не нав’язував йому своєї уваги. Дав хлопцеві волю: хочеш зі мною дружити — дружи, а не хочеш — як знаєш.
Доки можна було викидати землю лопатою, дядько працював сам, а відтак змайстрував вороток, щоб витягувати баддею. До воротка стала Марина, бо колодязь у дворі — то є найбільше багатство.
Якось воно так зчинилося, що в більшості односельців негайно ж виникла потреба щось позичити у Марини або хоч пройти повз її двір. Ніби й не зважали на оту роботу, а тільки й мови було про неї. Щоправда, не про саму роботу (в ній нічого дивного не було), а про дядька Параску й тітку Марину. І все менше вчувалося глуму в людських балачках, все більше односельців схилялося до слів діда Самотоя:
— Чому люди спарувалися, те діло не наше. Мабуть, їм так жити легше. Оце й одвіт увесь. І не треба плескати язиками, мов на ставку праниками. Хай самі метикують, як їм біля власних статків поратися.
Після загибелі батька наша сім’я відпала від шахти — мати одразу ж повернулася до землеробства, їй допомагали старші сини, а моїм обов’язком було по світанковій росі виганяти худобу на пашу.
Серед поспіль неписьменних дядьків дев’ятилітня дитина, що так-сяк оволоділа букварем, виглядає дивовижею. Старші брати ставилися до мене то зверхньо, як взагалі ведеться, то змушували читати засмальцьований шмат газети й тоді щиросердо дивувалися: де ж цей шмаркач бере оті незнайомі слова? Насипали в клаптик газети дрібно покришений самосад, їдкий дим продирався аж під череп, але чудернацькі слова відлітали тютюновим димом — не вкоренялися в селянських головах.
Моє читання по складах («про-ле-та-рі-ат») робило мене в їхніх очах дорослішим, ніж я був насправді, і це забезпечувало мені передчасну самостійність. Скільки себе пам’ятаю, ніхто не опікувався мною — я був вільний, мов шпаченя, що вже обросло пір’ям, але ще не навчилось літати. Воно стрибає по бур’янах, шукаючи поживи, — відомо лише Богові, виживе чи загине, так ні разу й не злетівши в небо. Та якщо вже злетить, то міцно триматиметься на крилах.
Тепер я розумію: саме ота передчасна самостійність зробила мене тим, ким я згодом став, — комісаром, дисидентом, зеком.
З тих далеких часів особисто мені запам’яталося нічне. Тут, бач, і запитання не виникає — що саме нічне? Цілий світ ховається в одному слові — світ, якого сучасний школяр навіть уявити не здатний.
1
Назва села.