У череві дракона

— Ні, це не гаразд, — буркнув Стріха й підморгнув Семенові: мовляв, затули вічко в дверях. Семен розгорнув газету й позадкував з нею до дверей, а Стріха тим часом, оголивши власну спину, почав стягувати сіру вовняну хустку. Кинувши її мені, сказав:

— Обмотайтеся. Марія залишила.

Обгорнувши поперек, я відчув велике полегшення. Вовна завжди мені допомагала, гадаю, не самим лише теплом, а й статичним електрострумом. Це була моя гіпотеза. Тепер я з півгодини міг посидіти на залізобетонному «пні».

— Як це вам вдалося пронести? — майже пошепки запитав Семен бандерівця, доторкнувшись рукою до мого поперека.

— Вдалось, — позираючи на вічко в дверях, відгукнувся Яків. — Вони мені тільки плечі обмацали. Не роздягали.

Згодом ми пошкодуємо, що не утримались від цієї розмови. Ми й раніше підозрювали, що в ШІЗО вмонтовані мікрофони, але наглядачі ніколи так швидко не реагували на нашу необачність. По суті, вони цим також виявили необачність, бо не мали права виказувати, що підслуховують.

Залізні двері з гуркотом відчинилися, й до камери, перевалюючись з ноги на ногу, мов відгодований гусак, вкотився підполковник Жлоб. Він не розлучався з портфелем, в якому виносив із зони забитих кроликів. В таборі було невелике господарство, але не для зеків, звичайно. Портфель Жлоба нагадував його самого — був завжди роздутий, ніби страждав від ожиріння.

Жлоб наказав мені зняти карцерну куртку — й одразу ж побачив, що мій поперек обв’язаний хусткою.

— Заберіть, — наказав прапорщикам. Вираз обличчя в нього був такий, мовби я вчинив жахливий злочин, а він, Жлоб, прийшов, щоб утвердити справедливість.

— Ви кривдите інваліда Вітчизняної війни, — вступився за мене Семен. — Фронтові рани покаранню не підлягають.

— Тут немає інвалідів війни, тут є особливо небезпечні державні злочинці. Вам ясно, Гейць?

— Будемо скаржитися.

Три підборіддя підполковника Жлоба затряслися так, начебто вони ховали регіт. Це їм вдавалося. Але ж вони давилися отим схованим реготом, буцімто галушками, — і тому драглисто тряслися. Тим часом очі підполковника продовжували монолог стосовно права. Самі тільки очі.

«Можете скаржитися — хто вас почує? Радянська влада таких, як ви, не слухає. Знаю, Гейць, ви мені скажете: а що це, власне, таке — радянська влада? За Леніна — одне, за Сталіна — друге, за Хрущова — трете. І те де, і те пе. Яка ж вона насправді?.. Наївна ви людина — Семен Гейць. Запам’ятайте: радянська влада — це я. Зрозуміло?.. Нехай там вожді один одного розвінчують — мені це не загрожує. Вожді приходять і відходять, а Жлоб лишається».

Я відмовився знімати хустку. Наглядачі самі здерли її з мого тіла — відкрилась велика вирва на моїй спині. Але тюремників це не зворушило.

Кажуть, у сталінські часи була така посада — молоточник. Щоб ні в кого з обслуги не виникла спокуса серед мертвих зеків вивезти живого, кожного мерця били по черепу молотком. Саме цей обов’язок і виконував у молодості сержант надстрокової служби Жлоб. Тепер він обіймав посаду заступника начальника колонії з режиму. Начальник мав звання майора, підполковник Жлоб вважав себе обійденим — і це, мабуть, була одна з причин його постійної роздратованості. Вказавши пальцем на мене й Стріху, люто прошепотів:

— А ви, самостійники, звідси не вийдете. Щонайменше місяців чотири.

— У ШІЗО холодно, — скаржиться Гейць. — Нехай принесуть градусник, зміряємо температуру.

— Кому належить, той міряє, — не міняючи тону, скривився Жлоб. — Засудженого Стріху — до лікаря.

Ми зрозуміли: його зараз примусово годуватимуть. Яків до голодовки виглядав майже дистрофіком, а зараз ледве тримався на ногах. Прапорщики підхопили його під пахви й вивели з камери. Невдовзі ми почули стогін та вигуки:

— Облиште! Геть, геть! Не смійте!..

Решту слів не можна було розібрати: видно, йому навалились на груди й, спеціальним інструментом розціпивши зуби, заштовхували в горлянку гумовий шланг.

Справа не нова, але Стрісі, певна річ, цю операцію доводилося переживати вперше.

— Насильство, що величає себе гуманізмом, — підсумував Гейць. — А вам, Андрію Карповичу, доведеться тісніше познайомитися з паном Стріхою. Чули, Жлоб пообіцяв ПКТ. Це я винен. Не врахував, що вони навіть шепіт наш чують.

ПКТ — приміщення камерного типу. Простіше кажучи, тюрма в тюрмі.

Голодовку ми завершили на десятому дні, а ще через п’ять днів нас із Яковом перевели в сусідню камеру, яка, власне, нічим не відрізнялася від ШІЗО — різнився тільки режим утримання.

Тут ми спали вже не на голих нарах — перед відбоєм під наглядом прапорщиків вносили із комірчини важкі, розтовчені матраци. Подушки ватні, вата позбивалася в груддя, та ми вже так звикли до тюремної постелі, що після ШІЗО почувалися в ній цілком затишно. Норма харчування в ПКТ значно нижча, ніж у таборі, але ж відомо, що після голодовки навіть така норма здається достатньою.

Стріха, хворий на виразку шлунка, взагалі не їв тюремного хліба. Правду кажучи, його нелегко проштовхнути в горло — тюремний хліб пекли із жита, що проросло в буртах під дощами.

— Невже це справді так і називається — спецвипічка? — дивувався Яків.

— Тюремна норма. Передбачено законом.

— Але ж для цього треба завжди мати зерно, що проросло. Планувати наперед… Чого-чого, а зіпсованого зерна привозити з Америки немає потреби. Колгоспи цим продуктом забезпечують… Але ж планувати… Не уявляю. Це ж якось належить записати. У плані записати. Тобто узаконити.

— Не хвилюйтеся, пане Якове. Записати в нас уміють. Комар носа не підточить.

Ми відлежувалися під ковдрами, з насолодою розслабивши тіло. Розмовляли стиха, щоб наглядачі не грюкали в двері: після відбою розмовляти заборонено.

Яків розповів анекдотичний випадок що стався в одному із полтавських колгоспів. Коли вимоклі під дощами хлібні кучугури почали дружно проростати, якійсь дотепний десятикласник удосвіта вирвав на зеленому тлі гасло: «СЛАВА КПРС».

— Уявляєте, що діялося?.. Голова й парторг зранку виїхали в район. Якесь там засідання. А люди посунули до колгоспу. Навіть із сусідніх сіл приїздили. Той на мотоциклі, той на велосипеді. В кожного діло є. Насправді — щоб посміятися.

— А ви хіба з Полтавщини?..

Яків поглянув на мене хитрувато — мовби готував якийсь сюрприз.

— Ні, родом не з Полтавщини. Але по війні там оселився. Якийсь час вчителював, був навіть директором школи. Потім заборонили… Мабуть, довідались, куди я з німецького табору втік.

— Куди?

— До Бандери. Куди ж іще?.. Одне мені не ясно: чого вони мене так пізно взяли? Заборонили вчителювати років десять тому. Бухгалтером працював.

Над дверима світив слабенький нічник, але мені здалося, що я добре бачив обличчя Якова. Він дослухався, чекаючи від мене нових запитань. Вони й справді опосіли мій мозок, але я боявся виявити нетактовність.

Тим часом Стріха перевів розмову на наші чоботи, які після коротких прогулянок ми змушені були встромляти в батареї. Табірні кирзяки шилися із свинячої шкіри, котра міріадами дрібних дірочок, де колись була щетина, нагадувала цідилок для молока — травневий дощ і грудневий сніг безборонно знаходили наші посудомлені ноги.

— Це теж своєрідна майстерність, — в’їдливо хихотнув Яків. — Мабуть, теж спецнорма. Отак виготовити шкіру… Не кожен зуміє. Невже справді навмисно? — І сам собі відповів: — А то ж хіба як? Щоб ми виздихали швидше. Кажуть, через Мордовію нашого брата багацько пройшло. Як ви гадаєте — скільки?

— Не знаю.

— Тисяч двісті, не менше. А повернулися звідси одиниці. — Нарешті запитав: — Скажіть, як ви ставитесь до бандерівців? Я, між іншим, давно стежу за вашою творчістю. Фронтове комісарство наклало на вас червону лапу. Певен, що ви були сталіністом-фанатиком. Га?.. Письменником ви стали десь років під сорок. А видаватися почали — вам і тридцяти не було.

— Я це знаю. В кожен вірш політграмота лізла. Як вода в наші кирзяки. Якби не жінки та не чарка…