Індіянин

Хуан сидів з другого кінця табору, якнайдалі від Ірігоєна. Ще чотири, щонайбільше п’ять днів, і вони будуть у пеуенчів. Він ішов з білими проти арауканців, однак недовір’я солдатів оточувало його непробивним муром. Ірігоєн не довіряв йому, хоча сержант, може, врятував йому життя. А арауканці? Він діяв за власною волею і все-таки сумнівався; Чи не надто великий тягар узяв він на свої плечі? В якомусь куточку мозку у нього жила думка, що десь там попереду, у пеуенчів, був Дикий Кінь, його друг і брат по крові.

XIII

На дорогу від Лейквена до округи і назад потрібно два дні. Якщо додати ще добу на перебування там, то лейтенант Ірігоєн мав повернутися до форту вже на четвертий день. Це було настільки очевидним, що не викликало й сумніву. Сподівалися також, що лейтенант привезе новини: що вирішили в окрузі, як збираються допомогти їм тут, на крайньому форпості на кордоні з індіянами, чи відправили вже підкріплення з північних гарнізонів і що взагалі скоїлося.

Та коли Ірігоєн не повернувся ні на четвертий, ні на п’ятий день, лейквенці стали похмурі. Ранком на шостий день з міста прибула поштова карета. їхала вона вночі, бо так безпечніше, і під захистом підрозділу кавалерії.

Ще не було й семи годин ранку, однак у Курро вже сиділи чоловіки і горілкою та розмовами про тривожні часи підігрівали себе. У Лейквені тепер з’явилось чимало зайшлого люду: мисливці, які не могли лишатися в горах, дрібні скотарі, що не мали змоги виганяти худобу на пасовиська, золотошукачі, яких затримало тут повстання арауканців. Люди марнували час з ранку до вечора, а коли розмова заходила про індіян — а про них розмовляли часто, — очі у всіх суворішали.

Сьогодні пан Манрікес теж прийшов випити зранку кухоль пива, хоч арауканці не заважали йому працювати вдома.

Коли мимо проїхали велика жовта карета і солдати, всі вибігли на вулицю. Та то був не Ірігоєн, а чужі солдати з міста. Проїхавши ще кілька десятків метрів, карета зупинилася. Командира конвою, молодого, кароокого сержанта оточили люди. Один з золотошукачів схопив коня за вуздечку.

— Хай йому чорт, ми чекали щонайменше на полк, а приїхало, — він кинув погляд на солдатів, — якихось дванадцять чоловік.

— Який полк? Звідки мені знати, на що ви тут чекаєте.

— “Звідки мені знати, на що ви чокаєте…” — передражнив його золотошукач. — На те, щоб ви зрештою навели лад на кордоні і християни лягали спати без страху, що червоношкірі переріжуть їм горлянку.

У сержанта були червоні запалені очі, які просто благали про відпочинок; чоботи, форма, кепі — все вкрите товстим шаром пороху після довгого нічного переходу. Отже, він не мав ніякого бажання дарма гаяти час. А може, йому заборонили говорити.

— Поскаржся командуючому, якщо це втішить тебе, а мого коня облиш.

Пап Манрікес протиснувся до нього.

— Зрозумійте, пане сержант. Люди хвилюються. Не дуже приємно сидіти на пороховій бочці.

Сержант справді втомився. Він хотів доповісти у форті, а потім виспатись, і люди його теж не бажали нічого іншого.

— А може, зробите нам честь і вип’єте з нами?

Сержант завагався. Пити він хотів не менше, ніж спати.

— Тут усього кілька кроків, — умовляв його пан Манрікес.

— Ну, добре, але тільки одну.

При самій згадці про горілку горло його стало шорстке, наче тертушка.

Він зліз з коня, і всі тріумфуючи повели його до Курро.

Пан Манрікес поцікавився, чи він справді не знає, що думає робити окружне командування.

— Ні. — Сержант дивився, як Курро наливав горілку, і все ще був не дуже привітний. — Вживати якісь дії повинен комендант форту.

— Капітан Васкес? — Пан Манрікес одмахнувся. — Він так закохався в індіянина, що й пальцем об палець не вдарить. Якби не лейтенант Ірігоєн… — Він не закінчив речення. — Коли повернеться пан лейтенант?

— Який лейтенант?

Курро нарешті налив, і сержант одним духом вихилив пекучий напій.

— Він погнав коней до міста.

— Не чув ні про якого лейтенанта і коней не бачив, — сержант обтер рота. — Вельми дякую.

Інші мовчки прислухалися до розмови і, супроводжуючи сержанта, вийшли на вулицю разом з паном Манрікесом.

— Але ж минуло чотири дні, як лейтенант поїхав.

Сержант знизав плечима.

— У місті його не бачили, — він оглянувся і помітив, як жадібно всі дивляться йому в рота. — Скільки чоловік було з ним?

— Двадцятеро.

— Ну, не могли ж вони розтанути в повітрі. Може, він поїхав зовсім не в місто.

Вони дивилися, як сержант підійшов до свого коня, сів на нього і поїхав з загоном до форту. Неподалік через вулицю містилася школа, і повз них проходили учні різного віку з сумками і зв’язками книжок, бо через кілька хвилин мали початися уроки. Чоловіки не звернули уваги, що один з них зупинився і прислухався. Це був Лало — саме він, звичайно. Чоловіки стояли і дивились, і кожен думав одне.

— Де ж у біса йому бути з кіньми, як не в місті? — спитав один, не звертаючись ні до кого.

— Коли б це не скінчилося погано, — похитав головою інший.

Вони знову посунули до крамниці Курро, щоб за чаркою обміркувати, де ж поділися лейтенант і його люди. Кінець кінцем ті могли наскочити на засідку, і чи це не витівки індіянина Моралеса?

Так приблизно зрозумів Лало і, згоряючи від бажання розповісти новину, помчав геть од шинку.

Тим часом сержант доповів капітанові Васкесу про шлях з міста до Лейквена. Власне, й доповідати було нічого. Вони не бачили й сліду індіян. Тільки в Лейквені, здається, всі турбуються про якогось лейтенанта, що ніби погнав коней до міста. А його там ніхто не бачив.

— Ви сказали людям, що не бачили його в місті?

По голосу капітана сержант зрозумів, що тут щось не гаразд.

— Не прямо… тільки…

— Сказали чи ні?

— Так точно, пане капітан.

— Нічого розумнішого ви не придумали? Яке діло цивільним, куди я посилаю своїх людей!

Він добре вилаяв сержанта. Той уже картав у душі себе, і свою спрагу, і насамперед пана Манрікеса. Нарешті капітан одпустив його. Ще сьогодні ополудні треба піти до Курро, вирішив капітан, і навести порядок. Він міг би присягнутися, що там уже вигадали якусь дурницю.

Педрільо мало не спізнився. Коли він зайшов до класу, вже продзвенів дзвінок, і кульгавий Педро замикав двері. Та йому було байдуже, якби він і справді запізнився. Його не обходив гамір, що стояв у класі, наче туди влетіли рої бджіл. Його взагалі ніщо не обходило. Не підводячи голови, він сів на своє місце.

Так тривало п’ятий день. “Білий індіянин” чи щось подібне сказала мати батькові. Була війна, і батько пішов з білими проти арауканців, проти своїх. Навіть Курро ніколи не воював з рушницею проти свого племені. А батько завжди казав, що він усе життя лишиться індіянином. Він був найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою людиною в світі. Але ж і мати була найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою жінкою, а вона назвала батька “білим індіянином”. Як звести все це докупи? Йому було так боляче, що він волів не бачити жодної живої душі, в тому числі ні батька, ні матері.

До класу зайшов учитель, і всі замовкли. Був урок історії, і учитель мав розповісти, як республіка Чілі дістала свою конституцію і які чудові закони тепер у чілійців: кожен міг жити в спокої та мирі і взагалі не мати ніяких турбот. Але вчитель не став розповідати про конституцію та чудові закони. Він хотів ще раз розповісти учням про завоювання Чілі, хоча вони проходили це минулого року. У такі часи, які настали тепер, кожен мусить пам’ятати, скільки натерпілися білі від тих індіян. З тих пір весь світ нібито тільки й балакав про війну з індіянами. Учитель теревенив щодня одне і те ж.

Сьогодні він розповідав про Лаутаро, арауканського вождя, який спершу увійшов у довір’я до білих, а потім напав на них, про обманщика Лаутаро, про зрадника Лаутаро, про вбивцю Лаутаро. В підручнику з історії про Лаутаро було сказано тільки в маленькому абзаці, а Гонсалес розповідав про нього, згадуючії різні назви і подробиці. Та Педрільо не звертав уваги на ті назви, вій забув, як йому було боляче, забув, що він не хотів нікого ні бачити, ні чути.