Індіянин

Триста років тому, почав учитель, з півночі прибув видатний іспанський капітан, щоб завоювати Чілі,— Педро де Вальдівія, солдат з гострою бородою і довгим мечем, його груди вкривала броня, а ще товщою бронею було вкрите його серце. Він прибув з аркебузами, гарматами і вершниками — герой і християнин.

Вальдівія прибув тоді, коли іспанці захопили велику могутню державу інків, і допоміг піджарювати ноги індіянам на повільному вогні, щоб примусити їх сказати, де заховане їхнє золото і, зрозуміло, щоб обернути їх у християнську віру, аби їхні душі потім не піджарювались у пеклі ще дужче.

Проте у Вальдівія було мало золота, до того ж він прагнув створити свою державу. Тому він прибув до Чілі з своїми людьми. Арауканці спочатку повірили, що кожен іспанець — бог війни, що сидить він з блискавкою і громовицею на якомусь чотириногому дияволі. Оце й був той час, коли іспанці захопили Чілі.

Білі сміялися з дурних арауканців і будували церкви, в яких курили фіміам білому богові і несли арауканцям свою віру. А що арауканці мусили ж якось платити їм за їхнє піклування, то білі забирали у них землю і перетворювали їх у невільників.

Жив у той час індіянин, на ім’я Лаутаро, і став він у білих доглядати коней. Його обов’язком було чистити коней, носити воду, доглядати зброю, робити все, чого він, нетямущий, не навчився раніше. Іспанці дали йому роботу і хліб, казав учитель.

Та чи відчував Лаутаро подяку за це? До там! Він був лукавий індіянин і вбив собі в голову, що раніше, коли арауканці не чистили коней і не носили води, вони жили краще. Він був дуже впертий.

До того ж він був ще й боягуз, запевняв учитель. Свої думки не відкривав нікому, не зізнавався в них, щоб іспанці не знали, як з ним поводитись, і не змогли на повільному вогні врятувати його безсмертну душу. Він мовчав, до всього придивлявся, прислухався, запам’ятовував усе, що бачив і чув: як боролись іспанці, як кували зброю, як їздили верхи і що говорили. Шпигунством назвав це вчитель, ненависнішим словом, найгіршим і най-підлішим з усіх слів.

Одного разу Лаутаро зник, навіть не сказавши, що відмовляється від служби, як це водиться між порядними людьми. Незважаючи на це, іспанці не посилали за ним погоні і не шукали його. Вони просто взяли іншого конюха, от які вони були великодушні.

А Лаутаро повернувся до арауканців. Він розповів їм, що іспанці не боги війни, а їхні коні не чотириногі дияволи. Він пояснив їм, як білі воюють і як можна боротися проти них, якщо навіть немає аркебузів і гармат. Вчитель назвав це зрадництвом.

Арауканці зробили Лаутаро своїм верховним вождем, ватажком усіх племен. Вони захопили іспанський форт, спалили його і повбивали всіх солдатів. Так завдячив Лаутаро іспанцям за те, що вони дозволяли йому доглядати їхніх коней. Голос вчителя тремтів, Гонсалес навіть ковтнув слину, щоб змочити пересохле від хвилювання горло, він був блідий як крейда. Лаутаро спалив такий форт, як Лейквен, повторив він.

Вальдівія, видатний капітан з бронею на грудях і з ще товщою на серці, був не така людина, щоб це могло сподобатись йому. Озброївши кінноту і піхоту аркебузами, він вирушив, щоб покарати нахабного Лаутаро. Він так звик бачити, як тікають індіяни від його блискавки і громовиці, від його чотириногих дияволів, що нічого іншого і уявити не міг.

Однак тепер арауканці не тікали, і винен у цьому був Лаутаро. Він розпочав справжній бій, і жоден іспанець, який міг би розповісти згодом, що сталося, не лишився живий, навіть сам Вальдівія, видатний капітан. Він лежав убитий на землі, яку прагнув захопити, і йому вже не потрібні були ні його броня, ні все золото, ні фіміам, який він курив своєму білому богові.

Та Лаутаро не вдовольнився. Він вирішив, що всі індіяни повинні бути вільні, не тільки арауканці. І, покинувши вітчизну, повів своїх людей через кордони арауканської землі на північ, туди, де жили білі. Вони тікали від нього, хоча він не мав ні громовиць, ні блискавок, ні чотириногих дияволів. Лаутаро палив їхні будинки і міста, руйнував фортеці і звільняв індіян, яких білі перетворили у невільників.

Він здобув багато перемог, і це зробило його безпечним, зарозумілим, сказав учитель. Тому загонові іспанців пощастило серед ночі підкрастися до табору і вбити Лаутаро та багатьох інших вождів. Це були ті іспанці, які вдень тікали від нього. Проте, сказав учитель, то був героїчний подвиг.

Арауканці повернулися в свою країну. Однак вони й далі воювали проти білих, вони не хотіли ні чистити їм коней, ні курити фіміам їхнім богам. Так було понад триста років, і все з вини зрадника і вбивці Лаутаро.

Педрільо ніби бачив Лаутаро перед собою: велетенського зросту, такий дужий, що міг виривати дерева. До він проходив, білі кидалися навтіки, а Лаутаро так сміявся, що чути було від моря до гір. Він був не тільки дужий, а й розумний, бо навчився у білих всього, чого треба було навчитись, і був не тільки розумний, а й добрий, бо вів війну і по тому, як вигнав білих із своєї країни, щоб звільнити всіх індіян, а не тільки арауканців.

І… і — Педрільо ледве не схопився з свого місця — батько був, як Лаутаро. Він теж прийшов до білих, щоб навчитися всього, чого можна навчитись, але залишається індіянином. І тепер він покаже, на чиєму він боці.

— Білі, — наставляв учитель, — і тепер великодушні до арауканців, хоча ті цього й не заслуговують. Це видно і тут, в Лейквені, по Курро і… — він косо глянув на Педрільо, — і інших.

У вчителя не було гострої бороди і довгого меча, не було броні на грудях, але на серці у нього, певно, була ще товща броня, ніж у Вальдівія. Всі білі мали її, і само це, а не їхня шкіра, робило їх по-справжньому білими.

Пан Гонсалес закінчив свою балаканину, і тоді, бризкаючи слиною, заговорив Блас. Він, мовляв, добре знає, які невдячні арауканці: лейтенант Ірігоєн зник разом з своїми людьми і кіньми, вони не з’являлися в місті, а у Курро казали, що, мабуть, за цим криється справа Моралеса.

Всі учні повернулися до Педрільо, всі очі невідривно дивилися на нього, ніби лейтенант Ірігоєн і його двадцять чоловік сиділи у нього в кишені і він міг витягти їх звідти, одного, двох, трьох, варто тільки захотіти.

— Що? Пан лейтенант зник?

Вчитель сполотнів так, як тоді, коли розповідав, що Лаутаро спалив іспанський форт, такий форт, як Лейквен.

— Так! Зникли! Сержант казав! Із міста! — кричали всі водночас.

Тепер і вчитель дивився на Педрільо.

— Всі індіяни — вбивці! — Це сказав Амаро. Він схопився па ноги, і голос його дзвенів. — Вони вбили мою маму. А тепер хочуть убити й тата. Сержант-індіянин хоче вбити його!

— Мій батько не вбивця! — Педрільо теж підхопився і затремтів, як і Амаро, і голос його задзвенів так само: — Мій батько, як Лаутаро: він не хоче, щоб білі забрали в індіян усю землю, але він не вбивця!

Клас перетворився на пекло. Хлопці повскакували з своїх місць, горлали, верещали. Педрільо бачив, як Алехо підскочив до Амаро, але два інші учні схопили його, повалили на підлогу і почали бити. Більше Педрільо нічого не побачив, бо ззаду хтось, певно Блас, ударив його книжками так, що аж загуло у голові. Він поточився, хотів оборонитися, та велика рука схопила його за комір і затрясла, як кролика.

— Що ти сказав? Що ти сказав?

Учитель перекричав усіх, в класі стало тихо. Педрільо швидко підвівся, з носа у нього текла кров.

— Мій батько, як Лаутаро! Як Лаутаро! Як Лаутаро! — Педрільо кричав це в обличчя вчителеві, силкувався одірвати руку, що схопила його. Але вчитель тримав міцно.

— Ну, я покажу тобі. Нехай і пан Манрікес і весь Лейквен почують, що серед нас зрадник.

Він потяг Педрільо до дверей, надвір, потім на вулицю, до крамниці Курро, а всі учні, галасуючи, бігли слідом. Педрільо опирався, захищався, хоча це й не допомагало, і весь час вигукував: “Мій батько, як Лаутаро! Мін батько, як Лаутаро!” По щоках хлопця текли сльози, сльози люті, відчаю і приниження. Так, нехай чує це весь Лейквен. Його батько мусив бути, як Лаутаро, він не мав права йти проти свого народу, бо тоді він був би “білий індіянин”, а Педрільо знав, що він не міг бути ним.