Індіянин

— Під час війни? Жінка? — в голосі Венегаса чулося недовір’я.

— Не під час війни.

Хуан сів, дивлячись на вогнище. Він сидів по-індіянському, навпочіпки, обхопивши руками коліна. Його одяг, штани і чоботи зливалися з темрявою; він був зараз індіянин у повному розумінні. І говорив наче індіянин, приспівуючи так, як арауканці розповідали свої легенди, хоча й іспанською мовою, мовою білих.

— Як розповідають старі люди, у давнину на цій горі жив найбільший бог молучів Пілан. Хата у нього була з вогню, і дим бачили по всій країні. Пілан розгнівався на молучів, бо вони воювали з своїми сусідами, і послав великий дощ, який погасив вогонь у хижах; тільки на оцій горі він ще палав. Од Піланового гніву двигтіла земля, а з неба падали попіл та каміння. Ніхто не наважувався наблизитися до гори. У хижах було холодно, гинула худоба. Голод та злигодні оселилися серед молучів.

Тільки Польова Квітка, дочка найстарішого вождя, не втрачала надії. Вона була вродлива, як день, з очима чистими, як вода, з голосом дзвінким, як у гірської голубки. Батько, мати і всі люди благали її не йти. Вона ніколи не дійде до підніжжя гори, казали вони, а якщо все-таки дійде і гляне у Піланове обличчя, то обернеться на камінь. Але це не спинило Польову Квітку. Наділа вона свій найкращий святковий одяг, найкрасивіші оздоби і пішла туди, де жив Пілан.

Бурхливі річки перетинали їй дорогу, та вода розступилася перед нею; дівчина перебиралася через ущелини та скелі, і урвища не поглинули її. І от досягла вона підніжжя Піланової гори. Бачила дим над житлом бога, блискавки з його гнівних очей; чула його глухий рокотливий голос, від якого двигтіла земля. Та Польова Квітка подумала про горе свого народу, і страх її минув. Вона розповіла Пілану, як тяжко живеться молучам і що від гніву його загинуть арауканці. І почав стихати грім, перестала двигтіти земля.

Вище лісу піднялася на гору Польова Квітка. Широкими потоками стікав по схилу вогонь Пілана, а серед диму стояв він сам в подобі вогненного стовпа. Вона опустила очі до землі, аби не стати каменем, і ще раз розповіла про горе молучів. Її голос, голос гірської голубки, умилостивив Пілана. Дощ ущух.

Тоді Польова Квітка взяла довгу гілку і, одвернувшись, аби не обпалило лице, сунула її в огонь, що пробивався поміж камінням. Гілка спалахнула, і понесла Польова Квітка в горщаті вогонь молучам. Знову закурився дим над хижами, виросла трава на луках, засяяло сонце на небі.

Та на третій день померла Польова Квітка. Біля підніжжя Піланової гори поховали її молучі, і могила її — святе місце для них. Вона померла, щоб жили молучі, і поки стоятиме цей надгробок, доти Пілан житиме в мирі з арауканцями.

Хуан поворушив кінцем гілки пригаслий жар. Солдати мовчали. Венегас засовався.

— Пілан! Боги! Які дурниці! То було виверження вулкана. А все інше — дурні забобони індіян! — грубо порушив тишу голос лейтенанта Ірігоєна.

Хуан підвівся. Солдати знову побачили його чоботи і мундир, одяг білої людини. Він перестав бути індіянином.

— Авжеж, забобони, — промовив він.

Два дні загін переходив через гори. Спершу йшли попід горою. Голий гірський схил, усіяний уламками скель, здіймався над ними, як стіна.

Дорога ставала все крутіша й вужча. У фургон впрягли восьмеро коней, і все-таки добра половина людей підставляла плечі, щоб на крутизні він не скотився вниз. Солдати обливалися потом, лаялися, коліна тремтіли у них від напруження.

Праворуч і ліворуч стояв ліс. Він підступав усе ближче, все- дужче звужував дорогу і ставав усе густіший. Згодом він зімкнувся над ними, як тунель. Гір вони не бачили, так само, як і сонця. їх огортали присмеркові сутінки, поросль, серед якої на висоту сорок-п’ятдесят метрів, наче колони велетенської будови, височіли араукарії та південний бук. Знову і знову доводилося братися за мачете, щоб розширити дорогу для фургона. А ще важче було тримати коней вкупі. Тільки-но якийсь одійде кроків на десять, і вже зник у порослі та плетиві повзучих рослин. Земля на метр була вкрита старим, прілим листям.

Щоразу, коли здавалося, далі вже не пройти, Хуан знаходив інший, кращий шлях, завжди знав, як витягти фургон. Якщо колеса дуже глибоко пірнали в опало листя, він вставав і допомагав витягати їх. Він всюди з’являвся своєчасно: на чолі загону, біля фургона чи коней.

Тепер у солдатів не лишалося часу для роздумів, і це було добре, бо інакше вони, можливо, думали б про те, що з кожним кроком наближаються до небезпеки. З переправою фургона і табуна вистачало клопоту. Це було їм майже понад силу. Навіть у наймолодших і найсильніших з лоба стікав піт. Щоразу, коли Хуан допомагав біля фургона, у нього темніло в очах, пливли мерехтливі цятки та кола. Але він не показував цього. Тим більше привертав до себе увагу Ірігоєн. Той теж робив усе, щоб скрізь встигати своєчасно. Але у нього не виходило. Він пхав фургона, коли й інші пхали, вставав з коня, як і всі, тягнув його за вуздечку на крутих місцях. Однак це перевершувало його можливості. Очі у нього запали і блищали від напруження. Показати себе на подвір’ї форту одне, а тут — зовсім інше. Найголовніше, він не знав гір і лісу, і командував тепер Хуан. А це для лейтенанта було найгірше.

Ополудні мало не скоїлося лиха. Солдати тягли фургон на особливо крутій стежці, що бігла вгору. Восьмеро коней попереду і п’ятнадцять чоловік позаду, серед них Ірігоєн. І не могли витягнути.

— Треба впрягти ще двох коней, — задихаючись сказав Венегас.

— Це довго! Вперед! — Ірігоєн люто навалився на заднє колесо.

Всі розуміли, що Венегас має рацію, але Ірігоєн був офіцер.

Ще півхвилини — і один кінь упав, інші злякались, і фургон покотився назад. Ірігоєн не встиг одскочити. Колесо вдарило його, він посковзнувся; ще мить — і лейтенант попав би під фургон. В цей момент підскочив Хуан і відтягнув його вбік.

— Вчасно, — мовив Венегас, коли до нього знову повернулася здатність говорити. — Важке колесо поламало б Ірігоєну всі ребра.

Лейтенант промовчав і після того не брався командувати там, де нічого не тямив.

Два дні і ніч пробирався загін через гори. Надвечір першого дня вийшли з лісу, і перед ними відкрився перевал, глибока сідловина між скелястими горами, через яку треба було перебратися. В місячному сяйві блищали снігові поля. Відпочивати не можна. Тут вгорі, як тільки ховалося сонце, ставало холодно, і коні були наче хворі. їм треба було весь час рухатись.

Але йти тепер стало легше. Підйом не такий крутий, і, головне, не треба прокладати дорогу. Доводилося тільки стежити, щоб не падали коні чи не зламалося колесо. Люди проклинали важкий фургон, який завдавав їм стільки клопоту, і ще частіше висловлювали бажання кинути його. Але цього не можна було робити. Торговці худобою завжди їздили фургоном, а вони не могли викликати підозри.

Десь опівночі знявся вітер, пронизливий ураган жбурляв в обличчя дрібні колючі крижинки. Солдати спішились: у сідлах заніміло тіло. Мовчки переступали з ноги на ногу. Хотілося відпочити, але спокою не було. Мусили їхати далі, далі.

Ірігоєну доводилося найтрудніше. Розріджене повітря дуже утруднювало дихання, лейтенанта більше ніщо не цікавило, він збирав усі сили і волю, аби не лягти на холодне, голе каміння і спати, спати. Хуана він не чіпав з учорашнього дня, відтоді, як той витяг його з-під фургона.

Рано-вранці перейшли через сідловину і внизу, за дві тисячі метрів під собою, побачили країну по той бік гір; темні лісисті пагорби, а нижче — степ. Почався спуск, який тривав цілий день. Спускати фургон крутим схилом виявилося не легше, ніж тягти його нагору. Але звідси до індіянського перевалу перед ними лежав більш-менш зручний шлях.

Люди попадали в траву там, де стояли, смертельно втомлені. Венегас розшнурував чоботи і, стогнучи, тер набряклі ноги.

— І все це через того Білого Короля, — пробурмотів він.

— Не через Білого Короля, а через отих клятих червоношкірих, — промимрив його сусіда. Він лежав, витягнувшись на своїй ковдрі, і вже майже спав.