Індіянин

— Солдати, ви знаєте, яке тепер становище. Кляті індіяни знову казяться з жиру. Вони хочуть розпочати нову війну, але ми перешкодимо. Зробити це буде не так просто, і хто з вас хоче повернутися назад, нехай скаже одразу. Потім буде пізно.

Голос у нього був якийсь дерев’яний. Він, певно, спеціально сказав “кляті індіяни”. Медіна глянув на Моралеса, котрий дивився мимо лейтенанта в далечінь хвилястої пампи.

— Мені здається, пане лейтенант, — засовався в сідлі солдат Венегас, чорнявий двадцятилітній юнак, — кожен з нас подумав про це раніше. Їхати з вами все-таки краще, ніж сидіти у форті і чекати, поки… — він зиркнув на Моралеса, — поки прийдуть індіяни і переріжуть нам горлянки.

Усі спішились і змінили військову форму на цивільний одяг. Тепер вони були схожі на звичайних табунщиків. Переодягання не зайняло й чверті години, і вони знову рушили далі.

Щоб заощадити час, солдати не скористалися зручним перевалом, що вів на північ, а поїхали гірською дорогою, власне, стежкою, яка вела через Анди в Аргентіну. Це був найтрудніший відрізок шляху. По той бік гір вони мали звернути на південь і як аргентінські торговці кіньми пройти через індіянський перевал в Чілі, на територію пеуенчів.

Хуан їхав попереду. Його завданням було провести загін до табору Білого Короля і повернутися назад у Лейквен, якщо вдасться повернутись. Ірігоєн, начальник загону, з половиною людей тримався біля фургона, а решта гнали коней. їм не можна було надто поспішати. Коням треба їсти, щоб не спасти з тіла. Рівнялися на фургон, і якщо табун виривався на кілька кілометрів уперед, то потім знову повертався назад.

Хуана ніхто не чіпав, ніхто з ним не розмовляв. Він не знав солдатів, з якими їхав, вони не знали його, бачили тільки, що він індіянин. Сьогодні, проте, Моралес майже не звертав на це уваги. “Кляті індіяни казяться з жиру”, — сказав лейтенант. Виходить, Білий Король — індіянин, і французи, і оті торговці зброєю, яких він спіймав кілька тижнів тому, — теж індіяни. А він сам, пан лейтенант, не казиться з жиру? Ну, нехай собі базікає. Тепер цс байдуже. Хуан знову бачив свій шлях. Ще до кінця тижня пан лейтенант заспіває іншої.

Ірігоєн теж їхав осторонь, заглиблений в думки, і солдати обминали його. їм не подобався цей лейтенант, але Моралес, сержант-індіянин, що вів їх на територію індіян, був їм ще більше не до вподоби. Взагалі, їм була не до душі вся ця історія не тільки тому, що небезпечна, а й тому, що їх вели саме Ірігоєн та Моралес.

У густих хмарах куряви, знятої двома тисячами кінських ніг, вони просувалися пампою до гір. Все вищим, все більшим ставав перед ними обледенілий конус згаслого вулкана. Це був їхній орієнтир. Там починалася дорога через гори.

Вершники оточували табун з усіх боків. Після незвично довгого перебування в стайні коні раділи волі, і раз по раз то один, то другий вискакували з гурту, щоб гайнути, випробувати свою силу. Клопоту солдатам було чимало. Ті, що їхали біля фургона, мали більше часу на думки про те, що чекає їх завтра, позавтра і взагалі в наступні дні. Чи багатьом з них пощастить знову побачити Лейквен?

Медіна деякий час їхав поряд з Венегасом. Йому подобався чорнявий юнак, якого — видно було — не вабила вся ця справа. Венегас скоса позирав на Медіну, немов хотів прочитати його думки.

— Чудовим поводирем наділив нас капітан. Ніби навмисне послав єдиного індіянина з форту.

— Моралеса? Тут все гаразд. Стривай, ти ще взнаєш його.

— А у мене нема бажання близько знайомитися з ним.

Венегас зсунув капелюха на потилицю і витер піт з лоба. Сонце палило, від куряви щеміли очі. Праворуч і ліворуч лунали різні вигуки. Це солдати підганяли коней.

— Даремно. Якщо кажу, значить, тут все гаразд. Він краще за всіх знає територію індіян і всякі хитрощі… арауканців. — Медіна мало сам не сказав “клятих індіян”.

Венегас промовчав, але, схоже, Медіна не переконав його.

— Ні, — знову промовив Медіна, — турбує мене лейтенант. Оцьому тут аж ніяк не місце.

Венегас рвучко обернувся.

— Послухай. Я знаю: Моралес твій друг. Я знаю й лейтенанта і волів би ліпше бачити його позаду, ніж попереду. І все-таки, коли дійде до сутички, я хотів би мати поряд будь-якого білого, ніж індіянина. Затям це.

Ввечері на галявині під горою вони зробили привал. Тут починався ліс. Прямо проти них здіймався вулкан, який вдень служив їм дороговказом, до половини він був темно-зелений, вище — чорно-сірий від потоків лави, що за давніх часів стікали по його схилах, а ще вище біліла корона з снігу і криги. Загін ступив на землі молучів, але індіян ще не бачили. Проте не пошкодило б, якби молучі побачили їх. І раніше бувало, що табуни переганяли через гори, адже з молучами було укладено мир.

Зігнавши коней докупи, солдати назбирали дров. Ірігоєн наказав розставити пости. Високо над ними на білому льодовику відбивалося останнє проміння сонця, і крига здавалася вогняною бронею. В прозорому вечірньому повітрі видно було кожен зубець і кожну розщелину на голому схилі вище лісу, а також зубці, розщели-ни і кряжі гір, що обступали загін з обох боків. Вранці доведеться підніматися туди.

Моралес знав, куди вести солдатів. Поряд був старовинний арауканський надгробок.

— Це святе місце для молучів, — пояснив Медіна. — Я дещо чув про нього.

Він сидів поряд з Венегасом, прихилившись спиною до дерева, і дивився на гору, що поступово зливалася з темним небом. На галявині потріскували три невеликих вогнища, солдати чистили казанки після вечері і, може, востаннє отак спокійно сиділи всі вкупі. Пролунав крик якогось птаха.

— Чи вдасться нам що зробити? — мовив Венегас кудись у темряву, і Медіна догадався, що він мав на думці.

— Ясна річ, вдасться. — Він намагався говорити впевнено, хоча сам не дуже вірив в успіх, і вказав головою на Хуана, що саме тінню прослизнув повз них. — З ним все вдасться.

Венегаса це не задовольнило. Він висловив уже свою думку про цього сержанта-індіянина і так швидко міняти її не збирався.

— А якщо вдасться, я маю на увазі, якщо спіймаємо отого Білого Короля, то чи справді не буде війни з індіянами…

— Напевне сказати важко. — Медіна був тепер обережніший. Він хотів, щоб юнак вірив йому. — Але я вважаю, що не буде. Ставлю дев’ять проти одного. Адже саме Білий Король збаламутив їх.

Деякий час Венегас мовчав.

— Знаєш, два роки тому, а може, трохи більше, я бачив будинок, який спалили арауканці. Ми прибули надто пізно. Крім жару й попелу, не знайшли нічого. Палії убили всіх. Тоді я пересвідчився, що індіяни не люди, а кровожерливі дикуни. Тому у мене мало прихильності і до твого Моралеса.

Він глянув на Медіну, але той не сказав нічого.

— Я не розберу його. Він більше індіянин, ніж будь-який з тих, кого я бачив, незважаючи на військову форму і все інше, однак він не дикун.

Між деревами з оберемком хмизу за плечима виринув Хуан. Він кинув хмиз у вогнище — злетіли іскри, вогонь спалахнув і освітив Медіну та Венегаса. Якусь мить і Хуан стояв, яскраво освітлений. Його індіянське обличчя чітко виступало з тіні. Потім вогонь знову опав.

Венегас глянув на Моралеса, ніби оце тільки тепер побачив обличчя Хуана, міг прочитати його таємницю. Але не встиг.

— Недавно я оглядав надгробок, — голосно промовив Венегас, і вони помітили, що Хуан, котрий стояв од них кроків за сім-вісім, прислухався. — Ніколи не подумав би, що дикуни, що індіяни можуть зробити таке. Я не зумів би. Вони навіть розмалювали його. Можна розглядіти обличчя, воно майже вродливе. Схоже на жіноче.

— Вони ховали так своїх вождів, — обізвався Медіна.

— То могила не вождя, а однієї дівчини з молучів. — Хуан мовив це, не відводячи очей од огню.

Між деревами сонно тупцялися коні. А від фургона, де сидів Ірігоєн, Медіна почув різкий звук: пан лейтенант втягав крізь зуби повітря.

— Вона врятувала плем’я, вона одна. Своє життя віддала за життя всіх.

У душі Хуана йшла якась боротьба. Солдати відчули це по його голосу. Зовні ж — ніяких ознак, хоч би вогонь горів утричі дужче.