Індіянин

А оцей білий, оцей капітан, тепер хотів якось сказати Моралесу, що йому доведеться залишити Лейквен. Хуан уже чув про делегацію. І Васкес добре бачив, що у їхній вимозі нема справедливості, і тому не знав, з чого почати розмову.

Та Хуана не тривожило це. Ще сьогодні вранці він був у відчаї і страшенно гнівався. Тепер усе минуло. Він навіть відчував до цієї літньої білої людини щось схоже на співчуття. Несподівано у нього виникла ідея, і він знову бачив шлях. Тепер він не сидітиме склавши руки, чекаючи ще одного удару. Він знав, як можна захищатися. Тоді зникне і привід війни з індіянами і французами. Це було так просто. Як раніше йому не спало таке на думку?

— Не такі вже кепські справи, пане капітан. Як я гадаю, не буде ніякої війни.

— Чому ж? — Сива голова швидко підвелася, і очі’ білого вже не уникали його погляду.

— Молучі йдуть не з французами, вони йдуть з пеуенчами. А пеуенчі теж ідуть не з французами, вони йдуть з Білим Королем. Якщо ми схопимо його, то війна з індіянами закінчиться, не розпочавшись.

— Чудово! Тепер нам слід послати отому Аврелію Атгтуану запрошення, і він добровільно здасться нам.

— Ми не посилатимемо запрошення. Ми приведемо його.

— Я мушу вриватися на індіянську територію з своїми чотирма сотнями солдатів? — почервонів капітан Васкес. — Друже, ви вже говорите так, як лейтенант Ірігоєн. Я не пройшов би й десяти кілометрів.

— З чотирма сотнями — ні, а з двадцятьма солдатами — можна.

Васкес мовчки дивився на нього. Його штабс-сержант, очевидячки, з’їхав з глузду.

— У пеуенчів та молучів тепер є зброя, але коней для війни у них не вистачає. Двадцять чоловік у цивільному одязі поженуть табун, скажімо, у п’ятсот голів десь в Аргентіну, а потім через перевал назад у Чілі, на землі пеуенчів. Вони видаватимуть себе за контрабандистів, які хочуть продати коней Білому Королю. — Так пеуенчі й повірять цьому.

— А повірили ж вони обом торговцям зброєю.

— Далі, — повільно кивнув головою капітан.

— Оті двадцять чоловік заарештують Білого Короля і привезуть у Лейквен, або…

Моралес не закінчив речення, але Васкес знав, що він хотів сказати: або ж Білий Король, Аврелій Антуан, помре.

— Вони повинні також спробувати висадити в повітря склад зброї. Певно, її роздали далеко не всю.

— А ще що? — спитав Васкес.

Він не так негативно ставився до цього, як показував. Це був ризикований план, божевільний план, але виконати його можна. Напевне, біля Білого Короля було не так уже багато людей, може, сто чи найбільше двісті. Арауканці не люблять великого гурту і військо своє збирають за кілька днів чи навіть годин перед початком походу. Та й хто не повірить двадцяти обідранцям, які наважилися проникнути на територію індіян. До того ж — цивільні. Незважаючи на це, він скривився, мовби справа була чистісіньким божевіллям.

— Більше нічого. — Моралес, здавалося, й не помітив глузування.

— Ви поїдете з оцими двома десятками смертників? — Це мало прозвучати іронічно, та іронія капітанові не вдалася.

— Якщо дозволите.

Васкес уважно подивився на сержанта. Моралес, як видно, вирішив твердо. Хай йому чорт, ніколи не знаєш, що діється в голові індіянина. Він не знав цього навіть про Моралеса, а познайомився з ним не вчора. Чому він запропонував таке? Важко пояснити! Він згадав, навіщо, власне, викликав Моралеса: щоб дати йому відпустку, одіслати його з Лейквена.

— Коли пощастить, — повільно промовив капітан, — то двадцять чоловік проникнуть на індіянську територію. А якщо вони просто щасливчики, то зуміють і вбити Аврелія Антуана. Але назад не повернеться жоден, ручуся головою головою.

— У вас є інший вихід?

Ні, у Васкеса не було ніякого виходу, ніякого, крім війни протії об’єднаних пеуенчів та молучів, до яких чи тепер, чи згодом приєднаються інші племена, гостінос і абахінос, а там невдовзі увіллються й французи. Що тут двадцять чоловік. І ще одна думка майнула у нього в голові. Він аж злякався юго звільнення, тієї радості, які відчув…

— Припустімо, що я згоден, припустімо! Тоді… тоді офіцер мусить очолити загін, вам відомо це? Я розумію, яке це має значення… — він не доказав.

Цього разу капітанові здалося, що в темних очах майнуло презирство.

Поставте на чолі пана лейтенанта Ірігоєна.

— А ви?..

— Я наполягаю на цьому.

Він був розумний індіянин, оцей Моралес. Він розумів і без слів, що в деяких справах про арауканця не може навіть ставитися питання. Однак не тільки про це думав Васкес. У нього майнула приваблива таємна думка, що серед тих двадцяти чоловік, з котрих, мабуть, ніхто не повернеться, буде й Ірігоєн, пан лейтенант, панок, який, власне, прибув до Лейквена, щоб зіпхнути його з посади начальника форту. Та він ще захистить себе.

— Те, що ви пропонуєте, — це просто вбивство двадцяти добрих солдатів.

— Якщо ми не зробимо цього, то загинуть чотириста сорок добрих солдатів і, крім того, поселенці та гарнізони інших фортів, та й самі ви добре знаєте, що буде, коли нападуть французи.

Вони обмірковували це питання ще деякий час. Моралес добре обстоював свою точку зору, Васкес свою — дуже погано, і коли нарешті дав себе переконати, то був певен, що зробив це лише з ділових міркувань. Військова дисципліна з часом увійшла йому в плоть, і кров, і навіть в мозок. Незважаючи на ненависть до статуту, капітан Васкес у своїх міркуваннях керувався саме ним, принаймні коли було йому вигідно.

За лейтенантом Ірігоєном послали ординарця. Згодом він розбудив і капрала Медіну і теж привів його до капітана Васкеса. А годиною пізніше все було вирішено. Вранці вони вирушають.

Педрільо раптом прокинувся. Навколо було темно, хоч в око стрель. Мабуть, було десь опівночі. Чому він прокинувся? Йому почувся голос матері. Вона силкувалася говорити тихо, але не могла, бо її душив гнів і не тільки гнів.

— Тепер вони повністю зрозуміють тебе: ти йдеш з білими проти своїх, скажуть всі.

Батько відповів їй, але так тихо, що Педрільо чув лише бурмотіння.

— Вони теж молучі, твоє плем’я!

Знову почувся нерозбірливий голос батька, а потім мати сказала:

— Ти станеш для своїх людей білим індіянином, тим, хто забув, звідки він родом, кого вважають білим, білим!

Тепер Педрільо зрозумів, що, крім гніву, чулося в голосі матері: мати плакала. Вона схлипувала. Ось що він чув.

Він засунув голову під подушку, натягнув поверх ще товсту ковдру, аби тільки нічого не чути: ні плачу, ні слів, гірких і гнівних, страшних слів, що ранили, як най-гостріший ніж. Для арауканців батько був білим індіянином, тим, хто йде з білими проти власного народу. Батько разом з учителем, новим і Лало був проти нього, Педрільо? І мати плакала.

XII

Нічого дивного не було в тому, що на світанку наступного дня з Лейквена вирушив загін: двадцять солдатів, п’ятсот коней і фургон. Мабуть, вони йшли до міста, бо відтоді, як пригнали табуни з віддалених пасовиськ, у форті не вистачало фуражу. Це була слушна нагода привезти з міста свіжі запаси. Звичайна собі справа! І те, що замість восьми чи десяти чоловік, як бувало раніше, поїхало двадцятеро, теж було зрозуміло. Дорогою могли зустрітися арауканці, для яких табун коней — велика спокуса.

Насторожували тільки деякі дрібниці. З загоном їхали лейтенант Ірігоєн і сержант Моралес, а крім них, ще й капрал Медіна. Начебто гнати коней до міста — справа надзвичайної ваги.

Моралеса, правда, в рахунок не брали. В Лейквені переморгувались і говорили сердито, напівзадоволено, що він скоро не повернеться. Капітан Васкес, здається, обміркував усе не тільки серйозно, але насамперед — швидко.

Всі солдати були з поповнення. Арауканці, зокрема молучі та пеуенчі, не знали жодного з них. Не знали вони й Ірігоєна. А Моралес та Медіна по можливості менше показуватимуться на очі, якщо дійде до діла.

Вони проїхали трохи в напрямку міста. Чутка про загрозу війни з індіянами вигнала всіх людей з цієї місцевості, і загін нікого не зустрів. За кілька кілометрів звернули на схід, в мовчазну зелену горбисту пампу, а ще через годину Ірігоєн наказав зупинитися. Він покликав солдатів і звернувся до них з промовою.