Індіянин

Тільки Педрільо та Алехо не брали в цьому участі. Алехо охоче пішов би туди, і Педрільо помічав це, та вони були друзі, а якщо Педрільо не міг туди йти, то і Алехо не йшов.

Через кілька днів Лало зачепив Педрільо на перерві. Він ніби ненавмисне налетів на нього, відскочив і заволав:

— Караул, індіяни нападають!

— Не дурій! — стиснув кулаки Педрільо. Він не хотів битися з Лало. Але й терпляче зносити зневаги теж не буде.

— Гляньте, яке у нього дикунське обличчя. Зараз він усіх нас оскальпує.

І нараз поряд з Лало стали Амаро, Блас і навіть Панчо. Правда, він тримався за їхніми спинами.

— Відлупцювати цього зухвалого індіянина! — Новий аж затремтів, повно, згадавши, як відлупцював його Педрільо.

— Спробуйте. Я справлюся з вами трьома.

Вони обережно підійшли ближче і вже оточили його, та раптом біля Педрільо виріс Алехо.

— Троє проти одного! Щезніть, або…

Хлопці завагалися.

— Сам починає, а тоді боїться, — глузував Лало.

— Дурниці. Облиш його! — Це озвався Панчо.

Однак новий та Лало не хотіли облишити Педрільо.

— Зразу видно, які індіяни боягузи! — вигукнув Амаро.

— Хочеш, щоб ще раз показав, який я боягуз… — Педрільо ступив до нього крок, і блідий Амаро зблід ще дужче.

— Заждіть, Педрільо зараз гукне батька. Він же індіянський генерал, — з отрутною злістю вигукнув Лало. — Головне, візьміть це до уваги.

— Не чіпай батька! — Ще хвилина і Педрільо вчепився б у горлянку всім трьом, вчепився б у сотні таких, як ці.

І ось уже Блас опинився поряд. Власне, він нічого не мав проти Педрільо. Він ходив тепер з Лало і Амаро, бо разом з ними стріляв і їздив верхи, але дратувати Педрільо отак до нестями було надто цікаво, і він не міг відмовити собі в цьому.

— Який там генерал! Для батька Амаро він не більше, як вошивий сержант.

— Його батько повинен чистити чоботи батькові Амаро! — крикнув Лало. — Якщо лейтенант накаже йому: “Стрибай!” — то він стрибатиме. Я чув від свого татка, а той…

Педрільо, осліплений гнівом, метнувся до нього, і почалася велика бійка. Вони билися так, що не почули дзвоника, а тут нагодився вчитель. Лало розбили носа, у Алехо підбили праве око.

Вчитель потяг Педрільо та Алехо в клас. Юрба сунула позаду, і всі кричали, що все то Педрільо та Алехо. Обидва хотіли розповісти, як усе сталося насправді, але далі перших слів їм не вдалося нічого сказати, і вчитель загорлав на Педрільо, щоб він принаймні нахабно не брехав.

Пан Гонсалес одшмагав його тростиною по руках, по п’ять ударів на кожну руку — і з такою силою, що здулася шкіра. Наступні два тижні Педрільо щодня мусив підмітати клас. Алехо вчитель не покарав. Він тільки вилаяв його, що той підтримує індіянського бовдура, та ще в такий час, як тепер. Вдруге він цього так не облишить.

Педрільо ненавидів усіх, ненавидів Алехо, який ні в чому не був винен і навіть допомагав йому. Але у нього теж біла шкіра, і завдяки цій священній білій шкірі його не побили тростиною. Педрільо ніколи вже не піде з ним полювати на кроликів. Він ненавидів увесь Лейквен. Хай би арауканці хоч завтра сплюндрували його, — тільки б прийшли. Він радітиме, коли не побачить жодного білого обличчя, скільки житиме на світі. Хай їм чорт усім! Хай їм чорт, і місту, і школі, де навчають будувати залізниці, мости, будинки. Там теж самі білі, і як тільки він закінчить початкову школу, то піде до молучів.

Педрільо клекотів од люті. Він нічого не чув з того, що казав учитель, і коли той викликав його, не зміг відповісти і на додачу до всього дістав погану оцінку!

А тут на обрії спалахнула перша блискавка. Гроза не жартувала, і не чути грому вже було неможливо. Він добре переполошив Лейквен, і хто ще сподівався, що все минеться, як багато разів раніше, той просто нічого не розумів.

До Лейквена за п’ятсот кілометрів прибули рибалки і привезли капітанові Васкесу звістку, що обидва французькі крейсери однієї ночі підпливли до берега на кілька сотень метрів і щось вивантажили, а загін пеуенчів одразу ж переправив той вантаж у глиб країни. Що то за вантаж, зрозуміла б і дитина: зброя, рушниці, боєприпаси. За Білим Королем крилися французи, і якщо повстання матиме успіх, вони не тільки дадуть зброю, а висадять солдатів. Що станеться тоді з прикордонною провінцією? Вони примусять замовкнути Лейквен, крихітний форт з дерев’яними стінами і чотирма гарматками!

Ще одну звістку приніс у Лейквен вершник, який примчав на змиленому коні. Це був золотошукач, єдиний з п’ятнадцяти, що лишився живий! Пеуенчі напали на них, коли ті прямували з гір до міста, і тільки йому одному пощастило втекти, бо у нього був кращий кінь, та й вечір уже настав. Але найважливіше ось що: у пеуенчів є добра, сучасна зброя. Вже годі було й думати про підготовку повстання — воно почалось. А що біда не ходить сама, то слідом прийшла й третя фатальна звістка. її приніс дозор: Дикий Кінь і його люди залишили стійбище біля Кам’яної Голови. Дикий Кінь пішов до пеуенчів. Ще кілька тижнів, і все плем’я молучів приєднається до повстання. Тоді буде вже не повстання, тоді спалахне війна.

Поселенці не відходили далеко від форту. Вони працювали на полях групами по двадцять-тридцять чоловік, тримаючи напохваті рушниці. Збіжжя вони давно знесли до форту, і капітан Васкес написав окружному командуванню, що треба евакуювати жінок та дітей. Він зробив це того ж дня, коли дізнався, що Дикий Кінь приєднався до пеуенчів.

Наступного ранку у нього знову були гості. З’явилася друга делегація — з приводу Моралеса. Цього разу питання вирішувалося не після випитої горілки, цього разу делегацію обирали від усіх лейквенців. У чоловіків були напружені обличчя і суворі очі. Якщо молучі пішли війною на білих, неможливо тримати у форті штабс-сержан-та з молучів, до того ж брата Дикого Коня по крові.

Капітан давно розумів це. Він не сліпий. Він знав настрої солдатів. Перебування у форті Моралеса давало привід для недобрих розмов, недовіри і ворожнечі. Згадати хоча б, що Медіна побив нового солдата.

У Васкеса особисто не було недовіри до Моралеса. Капітан поклав би за нього руку в огонь. Але що це дасть, коли індіянин своєю присутністю підривав моральний дух війська.

Що ж би вони хотіли, спитав він більше для того, щоб виграти час, ніж сподіваючись на розумну відповідь.

Вони не хочуть нічого несправедливого, не наполягають, щоб Моралеса вигнали з армії чи щось таке, але нехай капітан одішле Хуана у відпустку доти, поки на кордоні не настане спокій. “Тобто, якщо буде кордон”, — додали вони.

Всупереч його сподіванням, це була розумна пропозиція. Може, він і сам зробив би так. І все-таки він вагався. Це був би тріумф для Ірігоєна, для пана лейтенанта, котрий ще з самого початку прагнув вислати Моралеса з форту. Він не доставить Ірігоєну такого тріумфа.

Це буде краще для всіх, для нього і для самого Моралеса, наполягали вони. Та й пізніше йому ніхто не дорікатиме.

Слід було визнати: те, що вони вимагають, дійсно не було несправедливим. Він обміркує це, сказав капітан, серйозно обміркує, і в тоні його майже чулася обіцянка. Це задовольнило їх. Добре й так, інакше його впертість могла б взяти верх, і найкращі докази розуму нічого б не дали.

Ввечері він викликав Моралеса.

— Ви… є… ви давно у форті?

— Дванадцять років.

Звичайно, ніби він сам не знав цього!

— Яка нерозумна річ оце повстання. На мою думку, для вас як арауканця — особливо…

Хуан подивився на капітана, на його втомлене старе обличчя, значно світліше, ніж його, і Васкес одвів погляд. О, Хуан знав, що думав капітан, знав точно. Васкес був добра людина, та ж він білий. А коли справа стосувалася індіян, навіть найкращий білий бачив не далі свого носа. “Індіяни, індіяни! — кричали вони. Індіяни роблять це, індіяни роблять те; вони піднімають повстання, вони розпочинають війну!” Насправді ж то роблять не індіяни, а самі білі. Одні крадуть у арауканців землю, інші таємно припливають сюди на військових кораблях, щоб загрібати жар руками арауканців. Кожен білий думає лише про себе, а індіяни підходять для того, щоб з їхньою допомогою влаштовувати свої справи. Якщо вони хотіли навести лад у власній хаті, то повинні були б дотримуватися багатьох чудових законів, які уклали самі, тоді враз зникла б індіянська проблема.