Індіянин

Справді, світ збожеволів, перевернувся догори ногами і найбожевільнішим було те, що люди стверджували, ніби все гаразд.

Може й справді на моральний стан війська негативно впливає те, що в даний час у форті служив сержант-індіянин. Гм, у всякому разі це слід мати на увазі.

Отакі очевидні зміни відбувались у звичайно спокійному житті Лейквена. Проте ніхто не хотів помічати їх, чи просто не розуміли їх значення. Згадували, скільки разів Лейквен бував на військовому положенні, а хоч коли сталося що-небудь? Ніколи нічого! Якби капітан Васкес нарешті наважився вийти з форту, якби показав червоній банді кулака, то привид війни щез би вмить. А може й у цьому не було необхідності. Може, наступного базарного дня індіяни приїдуть на базар, як завжди. Молучі не дружать з пеуенчами. Вони не підуть заодно з ними. А що стосується Білого Короля, про якого стільки базікають, так то, певно, самі балачки. Чи бачив його хто-небудь? Отож-то!

І все-таки більшість передчували, що цього разу так легко не минеться. Скидалося на грозу. Бувають такі грози, що налітають швидко і несподівано, так би мовити, з ясного неба. Вмить насуне, вразить кого-небудь на відкритому полі і так само швидко подасться далі. Лиха вони майже не приносять, тільки промочать до нитки, а тоді знову сяє сонце.

А бувають і інші. Такі, що тривають цілий день і довше. Вони повільно збираються на обрії, глухо гримлять і дають кожному час сховатися. Та мало кому це допомагає. Така гроза неодмінно завдає шкоди. Якщо налітає, то бушує над степом годинами. Блискавка палить хати, ураган зриває дахи, від дощу струмки перетворюються в річки, а річки в потоки. Худоба топиться або, якщо вона на гірських пасовиськах, осліплена страхом, зривається в урвища. Саме така гроза збиралася над індіанською територією і чи допомогло б тому, хто вискочив з дому з револьвером на поясі?

Все це в загальних рисах знали всі. І тому невдоволено мурмотіли, коли бачили червоні обличчя, зокрема обличчя Хуана. Безперечно, він мав заслуги. Але чому так високо задирав голову тепер, навмисне тримався так, мов червона шкіра — це щось надзвичайне. Дехто навіть стверджував, що чув, як він казав, наче деяким порожнім білим головам не завадило б навчитися трохи поважати арауканців. Чи не заодно він з молучами, принаймні з Диким Конем, своїм братом по крові? Переслідувати розбійників пеуенчів, як він робив досі — це одне, а йти проти своїх, як, може, доведеться тепер, — справа зовсім інша. Пан Манрікес вказав на це в присутності лейтенанта Ірігоєна. Та лейтенант промовчав.

Хуан відчував, як змінилося ставлення до нього. Він помічав це по тому, що Курро при зустрічі удавав, ніби не бачить його, помічав по настрою людей, коли розмовляв з ними, по їхніх очах. І у форті це було помітно. Солдати стали непокірні. Вони, особливо новоприбулі, неохоче виконували його накази, і він відчував їхню зловтіху, коли лейтенант Ірігоєн ганьбив його перед усім гарнізоном то за роботу, то ще за щось.

Йому, панові лейтенанту, тепер не було потреби відкрито показувати, що він хотів би зжити Хуана з світу. На нього працював час. Здебільшого він робив зауваження Хуану навіть досить поблажливо, але робив їх часто і завжди знаходив для цього привід. То одного разу Моралес неправильно відрапортував на ранковій перекличці, згодом не налагодив як слід стрільби, а то хтось переплутав розпорядок дня.

— Ну, зрозуміло, у дикунів же так не водиться, — казав тоді щось таке Ірігоєн, і по вишикуваному гарнізону пробігав сміх, від якого у Хуана приливала до голови кров.

Щовечора він сидів за шкільними підручниками Педрільо, писав денні звіти, хоча лейтенант Ірігоєн тепер не вимагав цього і удавав, ніби не помічає їх. Капітан Васкес стежив, щоб Ірігоєн не прискіпувався до сержанта, і лейтенант був обережний.

Капрал Медіна дістав два тижні арешту. Він побив нового солдата, який виявляв особливу непокору, коли командував Моралес.

Хуан чекав. Завжди так не буде. Гроза, яка надходить, колись та розгуляється, і тоді вирішиться, так чи інакше.

Антонія теж упевнилася, що навколо щось діялось. Одного ранку до неї прийшли наймити-поденщики. Вони хотіли одержати свою платню і покинути роботу.

— Мабуть, надто довго засиділися на місці?

Обидва дивилися на свої босі ноги. Ні, не те. Вони тупцялися збентежено.

— Нам не підходить тут, — бовкнув один.

Антонія знала чому. Вона поклала обом платню на стіл і відпустила їх.

Нелегко було знайти інших наймитів, більше того — неможливо. Індіяни в Лейквені не показувались, а білі працювати не хотіли. Всі ніяковіли, коли Хуан чи Антонія зверталися до них, і кінець пісні бував завжди однаковий: ні, вони не можуть, принаймні тепер; може, пізніше, і не гнівайтесь на них.

Зрештою Хуан пішов до дона Мартіна. Роботи у фурмана тепер було небагато і, чим довше тривав неспокій і непевність, тим менше її ставало. Дон Мартін доставляв вантажі тільки для форту та іноді привозив з міста великі Аури різного товару для Курро.

Дон Мартін подумав і погодився. Дехто, мабуть, глузуватиме з нього, що він пливе проти течії і робить не так, як інші. Він допомагатиме Антонії, а заплатить йому Хуан після того, як зберуть урожай, пшеницею і картоплею. Кількість пшениці і картоплі, яку загадав дон Мартін, була дуже велика. У Лейквені знову змінили про нього думку. Виходить, він не дурень. Та Хуан погодився не торгуючись.

— Вже посіяно, а до жнив далеко, — сказав він Антонії: — Завжди так не буде, а Педрільо і я теж поки що дома.

Цього вечора Хуан не сів писати відразу по вечері. Він вийшов на свої поля, довго стояв і дивився на них при місячному сяйві, вдихаючи запах землі. Його земля, його посіви! Поля мали покласти початок нового життя для молучів, для їхнього племені, для всього арауканського народу. Там, за горбами, їх ставало все більше. І всюди, де на території індіян виникали поля пшениці, хтось з арауканців, сам не відаючи того, повертався спиною до старого життя і розписувався під новим, якому належало майбутнє. А тепер білі хотіли, щоб його поля засохли й запустіли, бо ніхто їх більше не оброблятиме. А яка ж доля чекає поля індіян?

Вперше Хуану стало не по собі. Він не звик сидіти склавши руки і чекати, що принесе завтрашній день. Краще примусити його принести те, що потрібно. Моралес нетерпляче повів плечима, ніби струсив невидимі кайдани. Якби йому кінець кінцем пощастило схопити за горлянку оту зрадницьку долю, яка чатує на нього скрізь. Він відчував також, як безповоротно збігає час. Якби він був молодший хоч на якісь жалюгідні двадцять років, то не треба було б так скупитися на кожен рік.

Педрільо незабаром теж зрозумів, що в житті не все гаразд.

З Алехо першого ж дня помирилися. Під час перерви вони тинялися по шкільному подвір’ю, дивилися на синє небо і темну тверду землю, ніби випадково зійшлися ближче і якийсь час краєм ока позирали один на одного.

— Слухай, — сказав Алехо хрипкуватим голосом, — сьогодні по обіді я піду ловити кроликів.

— Іди, — тільки й відповів Педрільо.

— Може й ти підеш?

— Можна й піти, — протяжно мовив Педрільо, наче робив Алехові величезну послугу, згоджуючись піти з ним ловити кроликів.

Вони глянули один на одного, засміялись і самі собі здалися дурними, що сперечалися вчора. За що, власне?

Був чудовий післяобідній час, не тому, що вони застрелили п’ять кроликів, а тому, що знову були друзями, як і раніше, і не було ні червоного, ні білого, а тільки їх двоє — Педрільо і Алехо. Однак не все було гаразд. Вони жодним словом не обмовилися ні про нового, ні про Лало, ні про війну з індіянами, хоча думали про це обидва. Раніше вони завжди радилися про все.

З іншими й зовсім нічого не виходило. Педрільо обминали, начебто тільки тепер дізналися, що він індіянин, особливо Лало та Блас. З новим раптом всі почали водитися, крім Алехо, звичайно. Його батько, лейтенант, звелів будувати за фортом справжній полігон, і учням останнього класу дозволяли там стріляти з військових рушниць. Невідомо, що буде завтра, і не завадить їм навчитись обходитися з вогнепальною зброєю. Воші вчилися також строєм їздити на справжніх військових конях.