Індіянин

Педрільо засміявся. Треба ж таке придумати — корови-індіянкн і весь світ — червоний. Проте хлопець відчував, що за цим жартом криється велика серйозна думка. І батько був не такий, як завжди, — без мундира, без чобіт. Чорне з сивиною волосся тепер більше звисало на темне обличчя, ніж тоді, коли він носив налобну пов’язку.

Вони добре упріли в цей недільний день. Вичистили корівник, наносили сіна і води. Часом Хуан зупинявся, щоб передихнути, і стежив за Педрільо, що саме натужившись ніс двоє великих відер.

— Ти вже дужий хлопець, майже дорослий.

Педрільо просяяв, він бігав, таскав усе, підмітав, і, незважаючи на роботу, це була справжня неділя. Добре, коли у батька є вільний час. Педрільо пишався батьком і ще більше тим, що вони працювали разом. Дім був фортецею, справжнім маленьким фортом, і новий учень, і пан Манрікес, і вчитель лишалися десь зовні, а вартовим біля воріт стояв батько. Педрільо відчував, що йому теж подобалося бути в своєму власному форті.

Так вони працювали до вечора. А потім сіли втрьох у кімнаті біля великого столу. Вікна були відчинені. Надворі стояла тепла погода. І батько, новий батько, який усім, крім стриженої голови, так скидався на індіянина, розповідав про давні часи, про ті часи, коли він жив серед молучів і звався Стрілою, а вся країна належала арауканцям.

— У Млиновій річці я ще дитиною ловив рибу, тільки тоді річка називалася не Млиновою, бо й млина там не було. Кордон і перші білі поселенці жили звідси кілометрів за тридцять на північ. Не було ні Лейквена, ні форту.

— І не було нікого, хто б скоса поглядав на нас, — докинула мати.

Батько розповів ще більше: як він разом з іншим молодим молучем ходив полювати на пуму, тільки вдвох, як вони натрапили колись у скелях на гніздо кондора і як гнали через гори отари овець. А тепер той молодий воїн — вождь і звати його Дикий Кінь.

— То було чудове життя, — кивнула головою мати, — і то, що кажуть білі, ніби вони принесли індіянам велике щастя, то неправда.

В інший день батько заперечив би, сказавши, що білі жили краще завдяки своїм сталевим плугам, полям пшениці та залізниці, яку будували. Сьогодні він не заперечив. Здавалося, що на світі існують тільки вони троє.

Педрільо дуже захотілося ще почути, як індіяни жили без білих і чому тепер є селище і форт Лейквен, чому Млинова річка зветься Млиновою.

— Поселенців з’являлося дедалі більше. Вони почали пасти свої отари на нашій землі. Тоді молучі повстали. — Батько помовчав. — Потім кордон став проходити тут, — закінчив він. Цього разу батько сказав “молучі”, а не “ми”, ніби він не був молуч.

— А чому вони програли війну?

— Тому, що у білих була краща зброя, рушниці, а не списи, сокири та дрючки, і їхні солдати могли воювати весь рік, а індіяни лише кілька тижнів. Згодом їм треба було повертатися назад до отар і полювання, інакше вони голодували б.

Педрільо пригадав сьогоднішні події. У Курро казали, ніби арауканці все-таки збираються розпочати війну.

— А тепер?

— Тепер молучі не повстають. — Батько знову заговорив неохоче.

Від форту долинув звук сурми: вечірня зоря. Чужий, ворожий звук. Але ж батько належав форту. Хоча в цю мить помітно було, що сурма заважала йому.

— Якби у білих не було рушниць і всього іншого, вони ніколи б не виграли ніякої війни. Якби людина йшла проти людини, тоді один арауканець, молуч чи пеуенч, справився б з трьома білими.

Батько справді нічим не був схожий на сержанта Лейквенського гарнізону. Він був індіянин, і такий, певне, був і тоді, коли його звали Стрілою. Мати сиділа мовчки.

Було вже пізно, коли Педрільо ліг спати. Думки змішалися. Він теж знайшов би собі індіянського друга, і вони разом ходили б на полювання. Він жив би у хижці, жив би так, як завжди жили індіяни. Це було добре життя; ніхто не поглядав би на нього зверхньо.

Але йому хотілося будувати мости, залізниці і будинки, які сягають неба. Для цього він повинен ходити до школи в місті, де взагалі немає індіян, де живуть самі білі. Чому білі не побудують індіянам мостів і залізниць, замість того, щоб забирати у них землю, адже вони завжди казали, що принесли їм велике щастя. Чому так, га?

Хуан та Антонія сиділи за столом. Він одводив погляд, і вона знала чому.

— Знову війна?

Він кивнув.

— Що ти робитимеш?

— Я солдат.

Вона зморщила лоба. Він не хотів бути відвертим.

— Ти підеш проти своїх?

Вони обоє виросли серед молучів.

Він, затинаючись, пояснив, що ніякої справжньої війни не буде, може, відбудеться дещо більший набіг пеуенчів. Молучі не йдуть з ними або йдуть тільки декотрі. Якщо пеуенчі матимуть вогняну зброю, тоді підуть і вони. Однак дозори стережуть кордон і нікого не пропускають. Можливо, кільком контрабандистам із зброєю і пощастить пробратися через кордон з Аргентіни, та це не має великого значення. Там же Білий Король із своїми людьми нічого не зможе вдіяти.

— А якщо молучі все-таки підуть з ними?

— Вони не зроблять цього! — Він похитав головою. — Молучі не можуть піти з ними, не посміють перетворити неспокій на кордоні у війну, ні, якщо хочуть жити на світі.

Вона не давала йому спокою, питала далі:

— Якби ми жили там, серед своїх людей, то ти міг би якось зробити, щоб вони не виступали. Але ти однією ногою стоїш тут, а другою там. Ніхто не вважає тебе своїм другом, і якщо щось станеться, ти не зможеш допомогти.

Антонія хотіла, щоб чоловік повернувся до молучів. Знову і знову заводила про це мову. Та він не міг відмовитись од усього, принаймні тепер, коли у форт приїхав новий лейтенант. Люди подумали б, що він утік од нього. Сержантські погони, загальна повага поселенців, солдатів та арауканців завжди були йому дорогі. А відтоді, як з’явився цей білий, оцей Ірігоєн, вони стали йому ще дорожчі. Про це він, звичайно, не казав, особливо їй. Хуан перевів розмову на інше.

— А що буде з Педрільо? Наступного року йому треба йти до школи.

— Насамперед йому треба колись піти туди, до кого він належить, а він не зможе, якщо ти йдеш проти молучів.

— Я не йду проти своїх. І ніколи не піду.

— Чому ж на базарі не було молучів?

— Може, не хочуть вскочити в якусь халепу. Коли неспокійно, то кожен вважає за краще сидіти вдома.

Хуан не поступався. Вони ще побалакали деякий час, почуваючи, ніби їх розділяє багато миль. Разом з тим Хуан добре знав, що треба мати щастя, більше, певно, ніж є його у всьому світі, аби те, що він сказав, відповідало дійсності. Він не сказав їй всієї правди. Так, Дикий Кінь пообіцяв, що молучі легковажно не вступлять у війну. Так, прикордонні дозори перешкоджають переносити зброю на територію індіян. Взагалі все було настільки очевидним, що, здавалося, справді ніякої’ війни не буде, і в цьому була чимала заслуга і його, Хуана Моралеса. Однак існували ще два чужі військові кораблі, про які серед людей ходили різні балачки, хоча ніхто не знав правди. Та він знав її. Скоро мине три тижні, як французи курсують вздовж узбережжя. Якщо вони втрутяться відкрито, то почнеться не тільки війна з індіянами, а ще гірше.

Завтра знову треба надівати мундир, іти до форту, де лейтенант веде проти нього свою дрібну війну. Війну, в якій у руках Ірігоєна всі козирі, а Хуан нічого зробити не може, тільки чекати, звідки гряне новий удар. Він Доведе лейтенантові, цьому білому, йому і всім іншим саме тепер, а тим більше — якщо розпочнеться війна. Тоді він доведе, хто здатний служити на кордоні, а хто ні.

Цього вечора Антонія не могла заспокоїтися. Хуан став схожий на Курро. Він бачив тільки себе, галуни у себе на рукаві, а вона не бачила нічого, крім темряви, небезпеки для нього, для себе і Педрільо, для Педрільо насамперед.

Спокій у Лейквені відновлювався надто повільно. Всі гомоніли про індіян, всі сушили голову, що тепер буде. Думав над цим і Курро. Він думав про злі обличчя білих і їхні погрози. Вони не заплатили йому, а кілька днів тому хтось жбурнув камінь у його вікно. Треба всім довести, що він не має нічого спільного з отими дикунами, які, може, планують напад на Лейквен.