Індіянин

Купці прив’язали коней біля церкви. їхні порожні фургони здавалися тут зайві, та й вони самі стояли, засунувши руки в кишені, ніби безробітні. Але Педрільо вони цікавили недовго. Він побіг до Куррової крамниці, куди сходилися всі, до обмінювалися новинами і де дізнавалися про всі події.

Там стояв гамір. Тут зібралися поселенці з інших місць і лейквенці. Педрільо побачив серед них пана Манрікеса, капрала Медіну, а також обох батькових наймитів. Один з них дуже голосно казав:

— Після останнього повстання треба було одібрати у них, у тих червоних чортів, усю землю і віддати її білим поселенцям. Якби в провінції жило десять тисяч білих, тоді все було б інакше, тоді ми не боялися б, що вони підпалять нам дах над головою. Поблажливість, проповідує пан капітан, терпіння. Тепер він сам побачить, до чого довело його терпіння і поблажливість.

Він помітив Педрільо, почервонів і враз замовк, ніби йому щось влетіло в рот.

Курро стояв за прилавком у чистому фартусі, як і кожної неділі. У нього було якесь зеленкувате обличчя, він мовчав.

— Не знаю, який дах запалять вони над твоєю головою, — розсудливо мовив капрал Медіна. — Чи, може, ти з учорашнього дня став землевласником?

Кілька чоловік засміялися, але всього лише кілька.

— Він працює у червоного. З ним нічого не станеться! — вигукнув хтось.

— Моралес біліший, ніж усі ви разом, — покрив його голос Медіни, — а хто цьому не вірить, матиме справу зі мною! — Видно було, що казав він серйозно.

Пан Манрікес з трудом протиснувся до нього.

— Треба виставити навколо села пости. Не можна відчувати себе в безпеці.

— Дурниця! Що сталося? Індіяни не прийшли на базар. Може, у них нарада, якісь збори племен. Це не вперше. Навіщо відразу панікувати.

— Може, у них нарада, а може, вони саме збираються спалити Лейквен, — знову вигукнув той же горлань. — Але кажу тобі, — помахав він кулаком перед носом Курро, — перше, ніж до того дійде, ми розрахуємося з усіма червоними, яких спіймаємо.

Він так стукнув склянкою об стіл, що вона розлетілася на тисячу скалок, і вийшов, не заплативши. Троє чи четверо попрямували слідом за ним. Вони теж забули розрахуватись, а чи подумали, що індіянинові платити вже не варто. І Курро не нагадав їм. Він стояв за прилавком позеленілий, і навіть не відкрив рота. На Педрільо ніхто не звертав уваги, тільки що наймити більше не казали й слова.

Люди ще багато гомоніли, а Педрільо стояв у куточку й слухав. Всі сходилися на тому, що треба щось робити, поки арауканці не впали їм на голову, і більшість була за те, що капітан Васкес не на своєму місці. Він постарів, сидів склавши руки і чекав наказів від окружного начальства, а якщо наказів не було, то він нічого і не робив.

— Треба, щоб фортом командував повий лейтенант, — запевняв пан Манрікес. — Він молодший і все правильно розуміє. Я знаю, я розмовляв з ним про індіян.

Зрештою вирішили послати делегацію до капітана Васкеса. Вони вимагатимуть вжити заходів по захисту Лейквена. А коли він і після цього нічого не робитиме, вони підуть далі, до губернатора провінції, до самої столиці. Делегація складалася з пана Манрікеса і двох поселенців.

Покінчивши з цим, пан Манрікес повернувся до Курро і спитав його, чи вважає він себе порядним індіянином і чи знає він, до кого належить. Проти таких індіян ніхто нічого не має. Педрільо бачив, що й він не лишився непомічений. Пан Манрікес повернувся до нього, коли казав це.

Педрільо почув і відповідь Курро. Той проголосив справжню невеличку промову і аж упрів від хвилювання й страху. До кого він належить, він, звичайно, знає. Він маленький миролюбний торговець, і з убивцями-паліями не хоче мати нічого спільного, хоч у нього з ними однаковий колір шкіри. У індіян є всі підстави завдячувати білим, бо вони принесли їм цивілізацію, і при бажанні кожен міг вийти в люди. Він цьому приклад. Він радітиме, якщо оцей привид війни зникне, і чим швидше, тим краще.

Пан Манрікес і кілька лейквенців схвально кивнули, а інші — зокрема поселенці з околиць — дивилися на Курро так, ніби під білим святковим фартухом він сховав томагавк і ось-ось кинеться на них.

Педрільо вибрався з крамниці. Тепер він добре знав, які вони — порядні індіяни. Порядний індіянин позеленів, коли білий глянув на нього скоса, він плазував перед ним і сам собі плював в обличчя. А ті, хто ненавидить індіян, сміялися з нього.

Хлопець побіг назад до центрального майдану, однак там усе лишалося так, як і годину тому. Не було жодного індіянина, а торговці вже роз’їжджаються. В кінці майдану він побачив капітана Васкеса, який прийшов подивитися, що тут діється. Його оточили поселенці і міські люди. Педрільо чув його голос.

— Це вигадки. Раптовий напад цілком виключений. Ми щодня висилаємо дозори. Ні, ні, нема ніяких підстав для паніки.

Педрільо побіг далі, до форту. Він хотів знайти батька, розповісти йому, про що теревенили в Курровій крамниці, спитати, чому арауканці не прийшли на базар. У такий день, як сьогодні, батько неодмінно бував у форті, хоч би сто разів був вільний од служби.

Вартовий біля воріт зупинив хлопця. Хто не належав до гарнізону, не мав права зайти до форту, коли він на воєнному стані. Однак солдат сказав Педрільо, що з обіду не бачив батька. Педрільо побіг на розшуки. Він не міг подумати, що батько вдома, але може й удома, бо ні у форті, ні в селі його не було.

Педрільо мчав як вітер. Те, що відбулося сьогодні вранці — з новим, Лало та іншими — він уже забув.

Батько справді був дома. Він сидів надворі па лавці в старих штанях і в накидці. Тільки придивившись пильніше, Педрільо помітив, чим зайнятий батько. Він чистив свою рушницю, не військову, ні, а свою власну.

— Тату, я був на базарі і в крамниці Курро, всі кажуть, ніби щось має статися, вони збираються йти до капітана.

— Що ж вони кажуть? — Здавалося, Хуан ніскільки не здивувався. Випробовуючи рушницю, він натиснув на курок і відпустив його.

— Але… але що буде тепер?

— А те, що має бути. Оті розумні, які кричать, буцімто самі справляться з арауканцями, і які, щойно чимось запахне на кордоні, уже все знають, певне, притихнуть. Було б добре, якби їх провчили — і добряче провчили.

В його тоні був похмурий гумор і водночас задоволення, ніби батькові це було до душі. А раніше він казав тільки про спокій і мир.

Все, що Педрільо будь-коли чув про війну з індіянами, промайнуло у нього в голові. Тисячі голих, обмазаних кінською кров’ю воїнів, набіги, засідки!

— Пеуенчі на… нападуть на форт?

— Цього вони не зроблять, але й такими спокійними, як досі, не будуть. — Хуан одставив рушницю і потягнувся, дещо нетерпляче, сповнений чекання — як гімнаст, що готує себе до складної вправи. Він уперше відкрито глянув на Педрільо і, здається, тільки тепер помітив, з ким, власне, розмовляє.

— Та що ми сидимо і верземо дурниці. Що буде, те й буде, — не такий страшний вовк, як його малюють. Знаєш що, ходімо вдвох у корівник і подивимося, що там зробити. Мати вже скільки каже, що наймити нічого но роблять.

Педрільо пригадав, що казали їхні наймити у Курро, хотів розповісти батькові, але той уже підвівся, і Педрільо забув про це, бо думав про арауканців. На кордоні стало неспокійно і небезпечно, може, пеуенчі підуть у великий похід. І батько чистить свою рушницю.

— Корови теж помітять, що сьогодні неділя, — сказав Хуан. — У корівнику наведемо таку чистоту, що вони від подиву захитають головами. — Він був на диво веселий і сипав дотепами.

— Хо, — буркнув батько і поплескав рябу корову, — це справжня іидіянка. Всюди проступає червоне. — Він ляснув її знову по широкому боці з червоною плямою. Корова повернула голову і подивилася на нього спокійними темними очима, наче дивуючись тій дурниці, яку він бовкнув. — Слід узяти пензля і весь світ зафарбувати червоним, — додав він. — Нема нічого кращого за червоний колір. Саме небо мало б бути червоне, і дерева, і трава, і вода.