Індіянин

— Через рік, — сказав Педрільо в синє гаряче повітря, — мене тут не буде. Я поїду до міста.

Не все, однак, змила вода. Добре було б опинитися не в Лейквені, а десь там, де нема нового і пана Манрікеса.

— А коли повернешся, то носитимеш лепський чорний костюм, як купці, — зареготав Алехо, — і обминатимеш кожну калюжу, щоб не забруднити гарні черевики.

— Коли він повернеться, — далі малював картину Блас, — то насамперед у нього буде інший ніс. Він так високо задере його, що взагалі нічого не бачитиме.

Педрільо звівся на лікті.

— Коли я повернусь, я будуватиму залізницю, вдвоє більшу, ніж та, яку тепер будують од столиці сюди.

— А на що вона потрібна, твоя залізниця? — насміхався Блас.

— Залізниця тільки для індіян. Білим не можна буде їздити. І на ній їздитимуть вдвоє швидше, ніж на інших.

— Індіянська залізниця! Хо-хо! — Блас голосно зареготав і ляснув себе по голому стегні.

— Мені теж не можна буде їздити? — поцікавився Алехо.

Педрільо завагався.

— Тобі теж ні, — суворо вирішив він, адже мусила бути справедливість. — Жодному білому.

— Ну, це дурниця, — буркнув Панчо і ліниво поворухнувся.

Хлопці знову притихли. Навколо був мир, і тільки вітер шепотівся з травою. Але в мовчанні дітей миру не було; вони мовчали сердито.

Педрільо знав, що то його вина. Власне, думаючи про білих, які не повинні їздити його залізницею, він мав на увазі тільки Лало і нового та ще до деякої міри Бласа. А тепер ось Алехо розсердився, і чому — біс його знає, у всьому так важко розібратися.

На протилежному березі почувся тупіт копит, а згодом хлюпання. Хтось переганяв коней через річку. Ніби за командою всі підвели голови. То були… так, справді, там їхали Лало і новий. Вони їхали на високоногих жеребцях з блискучою, вичищеною шерстю і вели за поводи ще по одному осідланому коню. Це були четверо найкращих коней форту, офіцерські коні.

Лало і Амаро зупинилися недалеко. Коні були мокрі. Певно, йшли галопом тільки від бажання пробігтися, бо ще не втомилися. Вони неспокійно били ногами, кусали мундштуки і рвалися в дорогу, їм хотілося бігти, бігти кругом світу не зупиняючись і швидко, як вітер. Від гри м’язів блискуча шерсть переливалася.

— Так ніхто не хоче з нами? — лицемірно поцікавився Лало. Він сидів на буланому в яблуках з маленькою головою і чорними бархатними очима, жував отруйно-зелений пряник і в руці тримав великий кульок. — У нас є ще двоє коней.

— Сьогодні ми купаємося, — рішуче сказав Алехо.

Якусь мить тривала тиша. Четверо дивилися на Лало, що гордо височів над ними, як на троні, а Лало дивився вниз на тих, що лежали перед ним на піску. Амаро тримався позаду і удавав, ніби все це його зовсім не обходить.

Алехо пішов у наступ:

— Що вам тут треба?

— Ми їздимо, де хочемо, — Лало витяг з кулька ще одного пряника, яскраво-рожевого. — Швидкі оці бестії, скажу я вам. Від села ми не їхали сюди й трьох хвилин. Та ви ж не хочете спробувати.

— Дурниця, — сказав Блас. — За три хвилини ви нізащо не доїхали б. — У нього були такі ж жадібні очі, як і тоді.

— Давай об заклад, що… — Лало під’їхав трохи ближче.

— Забирайся з своїми шкапами, — крикнув Алехо. — Сказано тобі, що ми купаємось!

Можна було подумати, що сперечається з ним Лало. Насправді ж сперечалися Педрільо і Амаро. Але жоден з них не мовив і слова.

— Потім ти можеш знову сюди повернутися, — запропонував Лало Бласу.

— Авжеж, можу.

— Геть, а то скину з коня! — схопився на ноги Алехо.

— То, либонь, він уже тобі за батька, що забороняє їздити верхи, — глузував Лало.

— Він мені не батько і нічого не може мені заборонити, — сказав Блас.

— Тоді їдьмо.

— Ну, й поїду.

Блас підвівся і повільно, з викликом, пішов до рудої кобили, на якій іноді їздив навіть капітан Васкес. Мабуть, він не зовсім добре себе почував, це було помітно.

— На пряника, — сказав Лало і простяг йому кульок.

У Панчо теж загорілися очі, як загорілися перед тим у Бласа.

— Якби у вас ще був кінь, то я теж міг би поїхати з вами.

— Так є ж.

Панчо вагався.

— Коли я повернусь, ми ще поплаваємо, — пообіцяв він Педрільо та Алехо.

— Хто їздить з донощиком, може не повертатися. Ми з такими не плаватимемо. — Алехо пополотнів од гніву і з радістю вчепився б усій отій четвірці в горлянку. — Він ліг на спину і удав, ніби вони для нього не існують, ніби вони вмерли і вже поховані.

Знову тупіт, який поступово віддалявся і зрештою затих. З Педрільо лишився тільки Алехо. Весь час він мовчав. Як навмисне вони поїхали з новим, з тим, хто назвав його “смердючим індіянином”, а про батька казав що завгодно, тільки нічого хорошого. Він відчував себе покинутим, зрадженим і не допомагало навіть те, що Алехо залишився тут. У Алехо теж біла шкіра, а у нього червона, і нехай Алехо нічого не уявляє. Співчуття він не хоче. Педрільо знав, що Алехо сварився з іншими, бо він його справжній друг, але він все-таки білий, а інше не має значення, та ще у такий момент.

Алехо підповз до нього, і Педрільо побачив, що він все ще сердиться.

— Відкрив би краще рота, а то лежиш, як тараня.

— Яке мені діло до того, що їм хочеться кататися.

— Яке мені діло, яке мені діло, — передражнив його Алехо. Він узяв камінь, жбурнув у воду так, що аж бризки полетіли. — А може, мені до того діло!

— То сам і відкривай. — Він не хотів сваритися з Алехо, справді ніяк не хотів, але інакше не міг. Співчуття він не хотів ще дужче.

— Те й роблю, — фиркнув Алехо.

Він з розгону шубовснув у річку, переплив на інший берег, сердито розбиваючи руками воду, і ліг там на траву. Він не міг далі лежати біля Педрільо. Той лишив його напризволяще, хоча все було через нього.

Педрільо дивився в імлисто-синє небо. Сонце вже не здавалося таким приємним, пляж — гарним, та й річка була вже іншою. Він чекав, що Алехо повернеться чи щось гукне йому, та Алехо лежав не рухаючись. Педрільо стрибнув у воду і кілька разів повільно проплив вперед-назад, не дивлячись на Алехо. Потім виліз на берег і одягнувся, теж дуже повільно. Тільки нехай Алехо но думає, що це він його прогнав. Просто стало нудно, а Алехо тут ні при чому.

Педрільо поплентався в селище. Він ненавидів Лейквен, ненавидів увесь світ — нового учня, бо той з ненавистю ставився до індіян, Лало, Бласа і Панчо, бо ті поїхали з новим, і Алехо, тому що він все-таки білий, та ще і його друг. Він ненавидів батька, бо той не міг допомогти йому, навіть матір, бо це вона сказала, що всі — люди, і новий — теж, а від того все й почалося.

Педрільо ішов, підбиваючи ногою камінці на дорозі. Швидше б покинути цей Лейквен. У місті він стане великою людиною, а потім нехай хто наважиться глянути на нього скоса. Він ніколи не повернеться в Лейквен, навіть щоб будувати залізницю.

Неділя вже не здавалася якоюсь особливою, хоча сьогодні й базарний день.

Гаразд, він піде на центральний майдан і на лужок для ігор. Безперечно, індіяни вже там, і, може, навіть почали джигітовку. Він нікому не дозволить зіпсувати собі решту дня.

Педрільо пішов швидше, обігнув перші хати і вибіг до церкви. Однак тільки-но вибіг на майдан, як зненацька зупинився, ноги ніби приросли до землі. Тут були купці в чорних костюмах, лейквенці і поселенці з околиць, кілька унтер-офіцерів, але жодного солдата, їх сьогодні не відпустили, та, головне, не було індіян. Минулої неділі не прийшли пеуенчі, а сьогодні — нема й молучів, ні молодих, ні літніх.

Педрільо протер очі, та це був не сон. Справді — жодного індіянина. Що це означало, він не знав, але у всякому разі нічого доброго. Купці та поселенці, що стояли групами й збуджено розмовляли, мабуть, теж вважали, що це не провіщає нічого доброго. “Червона сволота”, — почув Педрільо. “Треба знову провчити їх”, “Ми надто зволікали”, “Вони стають все нахабнішими”. Так, зокрема, казали городяни. Поселенці були похмурі і занепокоєні, і коли Педрільо перебігав майдан, то відчув на собі чийсь більш ніж просто похмурий погляд.