Індіянин

— Ти їх матимеш, і тоді я вижену геть оцих білих негідників. — Він похмуро дивився поверх столу.

— Щось сталось… у форті?

Та він тільки промимрив у відповідь: що там могло статися.

Деякий час Хуан сидів, замислившись, потім одсунув од себе майже повну миску, звелів Педрільо принести свої шкільні речі, зошити і книги.

Педрільо не дочув і приніс тільки зошити. Батько іноді вимагав показати їх, питав то те, то інше, і кивав головою, бачачи хороші оцінки, які вчитель змушений був ставити йому. Педрільо був старанний учень.

— Ми виконували роботу по арифметиці.

Він дістав хорошу оцінку. І батько повинен бачити її.

— Де зошит з іспанської мови?

— По-іспанському ми не писали.

— Я питаю, де зошит?

— Ось.

Зошита з арифметики він так і не розгорнув.

Хуан переглядав зошита, іноді суплячи брови. Він дивився на стрімкий крупний почерк, на слова, що розбігалися в усі боки, як лошата на луках. Він сам писав не краще, скоріше — гірше. Йому пригадався гострий почерк писаря унтер-офіцера; цілі полки слів і рота речень, які марширували шеренгами, плече до плеча. Обличчя Хуана ставало все похмурішим.

— Я сказав, щоб ти приніс і книги.

Педрільо невдоволено підвівся, ображено випнувши нижню губу. І що батькові треба?.. Почав було думати, що накоїв, і не міг згадати. Ні, він не завинив.

Педрільо приніс усі підручники. Втрете він не піде.

Це була чимала купа книг. Хуан по одній відсував убік, поки не знайшов підручника з іспанської мови. Він гортав його так, ніби в глибині душі все це було йому огидно, а облишити не міг. Потім почав читати якісь безглузді історії, надруковані в підручнику. Педрільо все знав напам’ять. Він здивовано дивився на батька. Губи у того ворушились, як у малюків — первачків з їхнього класу, коли вони вчаться читати щось нове. Вони хапали слова, як жаба мух. І учитель завжди глузував з них. А тепер батько хапав слова, як малюк дошкільного віку. Педрільо й спати пішов, а Хуан все ще сидів за столом. Антонія час від часу позирала на чоловіка. Бачила, як він ближче підсунув свічку, обережно вирвав аркуш із зошита, взяв олівця, загострив його і почав писати. Списував оті безглузді історії.

— Що, писар захворів?

Він почервонів, бо вона майже вгадала.

— Чого це йому хворіти, — промимрив він. А коли вона нічого не сказала, по хвилі додав: — Хіба я не можу трохи повчитися писати? — А ще по хвилі: — Іди спати!

Та Антонія не пішла спати. Вона вийняла старий фартух і почала латати, а потім зайнялася сорочками. Хуан кілька разів підводив очі від паперу, соромлячись і сердячись, що вона бачить, як він страждає.

— На хлопцеві все горить, — спокійно сказала вона і втягла нову нитку, ніби це так і годилося, щоб воші обоє сиділи вночі, він з олівцем, а вона з голкою

— Це все новий лейтенант? — спитала вона через деякий час, не підводячи голови.

Він не відповів, удавши, ніби не почув.

Вона ще нижче схилила голову. Він був гордий, упертий, наполегливий. Що коли оця впертість і гордість не тільки змусять його одного разу все забути, а заведуть у безвихідь, з якої він не вибереться?

X

І знову була неділя, і знову базар. Ранок цього дня видався чудовий — сама блакитна безмежність з сонця і води. Хлопці підуть плавати, лежатимуть на березі, підставивши сонцю свої тіла. А ополудні знову почнеться гра в серсо і м’яча, індіяни заповнять майдан перед невеличкою церквою, купці з міста торгуватимуться з ними, і, головне, не буде ніяких уроків. В їхньому розпорядженні весь довгий чудовий день, і цей день — як блискуче кругле песо. Можна витратити його на якусь одну річ, а можна розміняти на багато дзвінких дрібних монет, вартістю в десять і п’ять сентаво, і на кожну щось купити. Вони зроблять і те, і друге. Спершу витратять половину дня — довгий ранок біля Млинової річки. Це буде половина песо. А другу розміняють так: півгодини на гру в м’яч, годину на серсо, потім ще на щось. Вони, це — Педрільо, Алехо, Панчо та Блас, а зараз до них простує ще Лало.

Хлопці підійшли до його хати, і Алехо засвистів у два пальці. Він свистів так, що чути було за милю, і дон Мартін запевняв, що кури, почувши його свист, з ляку падають із сідала. У Лало ж, здавалося, ніхто його не чув. Ніде ні звуку.

Вони стояли біля напівповаленої огорожі і заглядали у підсліпувате кухонне вікно. Педрільо стояв, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені. Він не думав, що панові Манрікесу не дуже приємно бачити його, особливо перед своєю власною хатою. Та саме тому Педрільо стояв так, аби пан Манрікес неодмінно його побачив. У кого більше право стояти тут, у нього чи в оцього міського панка, якого вітер заніс сюди кілька днів тому?

— Вони ще хропуть, — сказав Панчо.

— О дев’ятій навіть пан Манрікес не спить, — заперечив Алехо і свиснув ще раз. — Ей! Лало-о!

За двома сліпими віконцями не помітно було ніякого руху. Вони почули голос пана Манрікеса. Що він казав, не можна було розібрати, але голос його не був привітний. Нарешті з’явився Лало. Він ішов повільно, рожевий і гладкий, на ньому мало не лопались штани.

— Чого ви?

— Ми йдемо плавати. Ходімо з нами.

Лало тупцявся і чухав бік.

— Не можу.

— Чому? Що, тебе і в неділю не пускають з дому? — примружив вузькі очі Педрільо.

Тут була якась причина.

— Я… я… — Лало не наважувався щось сказати. — Я пообіцяв Амаро, я поїду з ним верхи.

— З донощиком? — сплюнув Алехо.

Він умів плювати, як дорослий. Лейтенант і Амаро жили у його батьків, але він не мав з Амаро нічого спільного.

— Авжеж, мій батько зговорився з його, — Лало знову почухав бік.

— Що твій батько скаже, те ти й робиш, га?

Лало теж починав сердитися.

— Амаро не такий уже й поганий, як вам здасться. Ото тільки, що виказав Педрільо! А його батько дасть нам найліпших коней з форту. — Він оглянув усіх чотирьох. — Ходімо з нами, — хитро закинув він їм. — Поїдемо в ліс. Може, знайдемо там сліди оленя й навіть пуми. — Він знав, що Педрільо не піде з ними в ліс нізащо в світі, навіть якби коні мали крила.

Пропозиція була приваблива, і навіть Алехо на якусь мить завагався. Та потім зробив повний поворот кругом.

— Залишайся з своїм донощиком. Ми підемо плавати.

Вони побігли геть не оглядаючись. Тільки Блас не поспішав. І плівся останній. Лало подивився їм услід, відкопилив губу і пішов до хати.

— Що йому було треба, тому індіянському шибеникові? — недовірливо спитав пан Манрікес. Він, здавалося, бачив тільки Педрільо.

— Щоб я пішов з ними плавати. Та я сказав, що краще поїду з Амаро.

— Правильно. — Пан Манрікес задоволено кивнув головою, потім поліз до кишені, витяг кілька монет і дав Лало десять сентаво. — На, купи собі щось у Курро.

А четверо тим часом перебігли через луки до Млинової річки. Коротка весна кінчалась, і кругле, розпечене до білого, сонце висіло на небі за густим маревом. Вісім голих ніг здіймали густу куряву.

Хлопці сперечалися, хто виграє у змаганні з стрільби, поглядали на сонце, яке сьогодні особливо припікало, і коли раптом з трави випурхнув гірський голуб, почали кидати в нього каміння. Але настрій було зіпсовано.

— Ну й негідник, — сказав Алехо, і всі знали, про кого йдеться.

Педрільо нічого не сказав, він не сперечався, хто виграє в стрільбі, і не кидав каміння в голуба. Новий був не тільки донощиком. Він назвав його “смердючим індіянином”. Амаро його ворог, і хто з ним — той теж його ворог. Від Лало він і не чекав нічого іншого, але він бачив жадібні Бласові очі, коли мова зайшла про коней. Хай їм чорт, новому, Лало, Бласу. Хай їм чорт усім, кому не подобається його червона шкіра. Він знав, що і Алехо тому такий злий на нового. Алехо друг, справжній друг.

Вода у Млиновій річці була вже не така холодна, як два — три тижні тому. Вона приємно поколювала шкіру і змивала пил усього довгого тижня, а може й не тільки пил. Хлопці плавали наввипередки, пірнали, а потім лежали поряд на піщаному березі і гріли на сонці животи.