Індіянин

Увечері, коли Моралес уже заспокоївся, Ірігоєн все-таки зловив його.

— Канцелярію вже закрито, — сказав він. — Я продиктую вам донесення про дозор.

Капітан Васкес вимагав щовечора подавати йому донесення, і здебільшого лейтенант Ірігоєн чи Хуан диктували його унтер-офіцерові писарю. Та сьогодні Ірігоєн чомусь тягнув з цією справою, і унтер-офіцер кудись пішов. Лейтенантові ніби хто підказав, що Хуан не дуже великий грамотій.

Хуан сів за письмовий стіл, і Ірігоєн почав диктувати:

— “Лейквен, 3 листопада 1860 року. Прибулі з кордону дозори сповіщають, згідно…”

Перо невправно шкрябало по папері. Як пишеться “згідно”? Хуан ніколи не ходив до школи. Де б він ходив? Тому, що знав, навчився самотужки.

— Ви не можете писати швидше? А як ви пишете? Будь ласка, пишіть краще.

— Слухаюсь.

Лейтенант диктував далі, і Хуан після двох — трьох речень одстав.

— Друже, та ви взагалі не вмієте писати.

— Так, пане лейтенант, не дуже добре.

Ірігоєн подивився на нього — з ніжністю кота до миші. Незважаючи на темну шкіру, видно було, що кров вдарила Хуану в лице.

— І ви — старший сержант, командуєте у форті за офіцера?

З Хуана було досить, він спалахнув.

— Так, я командую за офіцера, і вже тривалий час. — Він підступив на крок до Ірігоєна.

Той зблід.

— Що означають ваші слова?

Хуан охоче пояснив би йому, що вони означають: більшість солдатів, більше половини унтер-офіцерів і добра частина офіцерів у гарнізонах прикордонної області не вміють читати і писати навіть так, як він, що це не має значення при зустрічі з арауканцями, і тому він зможе замінити офіцера у форті, якщо пан лейтенант назавжди виїде звідси і його забудуть. Але Хуан не сказав цього. Він не міг би зробити Ірігоєну більшої послуги, бо тоді той цілком і повністю взяв би над ним верх.

— Сержанте Моралес, я питаю вас, що означають ваші слова!

Може, Хуан і не витримав би, та нараз до канцелярії увійшов капітан Васкес. Він побачив, що вони стоять один проти одного, як бойові півні.

— Що сталося?

Хуан промовчав.

Лейтенант Ірігоєн опанував себе.

— Мушу доповісти, що сержант Моралес не відповідає посаді, яку займає.

— Не відповідає? — капітан спантеличено переводив погляд з одного на другого.

— Згідно з статутом, штабс-сержант повинен вміти вести канцелярські справи, а сержант Моралес…

Капітан Васкес зрозумів: він настільки добре все зрозумів, що різко обірвав Ірігоєна:

— Згідно з статутом, кажете?

— Так точно, я…

— Ходім до мене. — А Хуанові кинув через плече: — Ви вільні.

Хуан вийшов. Його охопив нестямний, гіркий, безпорадний гнів. Ірігоєн бавився ним, як кіт мишею, і військовий мундир примушував Хуана бути перед паном лейтенантом цією мишею. Все, ким він був і ким хотів бути, нічого не важило в порівнянні з зіркою на рукаві Ірігоєна, а сам він ніколи не носитиме такої зірки, бо він індіянин. Хуан розстебнув мундир. Він відчув себе полоненим, з довгим мотузком на шиї, за кінець якого тягнув Ірігоєн, примушуючи Хуана танцювати.

Може, капітан Васкес приведе до розуму цього панка? Хуан зціпив зуби. Він ніколи ще не потребував чиєїсь допомоги і менш за все — від білої людини, навіть допомоги капітана Васкеса не хотів. Він сам справиться з усім, що приготував для нього лейтенант.

А в цей час, коли Хуан ішов, капітан Васкес і справді намагався закликати Ірігоєна до розуму. Він силкувався бути спокійним, однак голос його тремтів од гніву.

— Що сталося, лейтенанте?

— Я притримувався статуту за вашою особистою порадою. Сержант Моралес…

— Облиште його. Справа не в статуті і не в канцелярії. Ви не терпите Моралеса, бо він індіянин. Це ясніше ясного. Але чому ж, друже, чому?

— У мене своя думка: дикунам нічого робити в армії, особливо на кордоні.

— А звідки у вас така чудова думка, з салонів столиці?

Ірігоєн різко виструнчився і глянув на капітана так, ніби хотів вчепитися йому в горлянку.

— Це моя власна думка, і я нею керуюсь.

Це було більше, ніж недоумкуватість чи впертість. Це був відкритий опір. Ірігоєна важко було впізнати. Очі у нього стали, як у дикуна.

Але дикун він чи ні, а капітан Васкес не стане маріонеткою, нехай лейтенант сто разів буде Ірігоєном і родичем півдюжини генералів чи самого військового міністра.

Упередженість, гаразд, це він міг зрозуміти. Більшість людей у столиці, почувши слово “індіянин”, уявляли собі напівголих дикунів, що палять, убивають і руйнують усе. Так, він готовий проявити терпіння. Але свого авторитету як коменданта форту чіпати не дозволить.

— Ви робитимете так, як я наказую, пане лейтенант!

— Але ж статут…

— Біс з ним, з вашим статутом! — Васкес так грюкнув кулаком по столу, що чорнильниця з брязкотом підстрибнула. — Не перекручуйте моїх слів. Перестаньте ставити пастки сержантові Моралесу!

Ірігоєн стояв струнко і мовчав. По ньому було видно, що він лишається на своїй точці зору, що він нічогісінько не зрозумів і не хотів зрозуміти.

Однак в особі Васкеса він знайшов собі гідного противника. Може, пан лейтенант думає, що має право не виконувати накази, бо він Ірігоєн? Чи він уже відчуває себе комендантом форту? Васкес встав і підійшов до нього впритул.

— Послухайте мене уважно. Я два роки чекав на лейтенанта. Я можу чекати ще два. А такого штабс-сержанта, як Моралес, у мене не буде і через двадцять років. Мені не так важко з наступним рейсом поштової карети відправити вас до столиці, і там ви можете скаржитись і розповідати у ваших салонах за чашкою чаю, які ми неотесані тут, на кордоні. Доки я буду комендантом Лейквена, солдати цінитимуться не за кольором шкіри — Моралес тим паче, а я збираюся ще довго бути комендантом.

Коли Ірігоєн нарешті пішов, капітан Васкес, важко дихаючи, опустився на стілець. Ірігоєн нічогісінько не зрозумів. Васкес лаяв і цього безголового аристократа панка і тих столичних писак, що послали йому лейтенанта, трохи лаяв і Моралеса, бо без нього не було б такої неприємності. Либонь, пан лейтенант уже настрочив скаргу до міністерства, а Моралес сидить за столом, задоволено простягнувши ноги, тоді, як він, Васкес, воював за нього. Іноді важко буває не втратити віру в розум цього світу.

Лейтенант Ірігоєн, однак, не писав скарги. Розгніваний, він широкими кроками ходив по кімнаті, а Амаро, котрий звик бачити батька стриманим, злякано дивився на нього.

— Що сталося, тату?

— Нічого, хлопчику, нічого… — і все ходив по кімнаті.

— Я знаю, це через індіян, що хочуть спалити форт.

— Так, через індіян. Але вони не спалять форту. Вони взагалі не чинитимуть більше шкоди. Якщо я впораюся з ними, жоден з них не чинитиме шкоди.

Вимовляючи слово “індіянин”, він бачив не напівголих дикунів, а людину у військовому мундирі з сержантськими погонами, бачив капітана Васкеса в момент, коли той казав про столичні салони. Що він знає про нього і про те, чому він ненавидів індіян? Нічого не знає.

Не вгадав Васкес і того, що робив Моралес. Хоча він справді сидів за столом, простягнувши ноги, але йому не було затишно в прокуреній кухні.

Антонія і Педрільо дуже здивувалися, коли він прийшов додому.

— Чому ти обстриг волосся?

Він буркнув, що нібито йому давно заважають довгі пасма, і взагалі він як сержант мусить мати солдатську зачіску.

Антонія ще більше здивувалась:

— Давно заважають? Щось я ніколи цього не помічала.

— Але це так. І чому я не можу ходити, як усі солдати?

Минуло більш як десять років, і ось він раптом, здавалося, закрив своє серце. Антонія вже не торкалася цієї теми. Вона розповідала про наймитів, які ходили, наче у них боліли зуби, і працювали ще лінивіше, ніж завжди.

— Педрільо сам подоїв би корів швидше, ніж вони роблять це удвох. Ти завжди кажеш, що індіяни будуть такими ж чудовими селянами, як і білі, — не могла вона не зауважити глузливо. — Я все чекаю, щоб ти привів мені двох добрих індіянських наймитів.