Індіянин

Капітан докладав усіх зусиль аби довести це якнайкраще. Він переконував і сердився, умовляв, пояснював і погрожував. Тільки наказувати не хотів. Та Ірігоєн, людина, темне волосся якої вже покрила перша сивина, сидів як упертий хлопчисько, і всі слова, і переконливі, і різкі, відскакували від нього.

— Я не знаю, які особисті причини змушують вас займати таку позицію, — зрештою мовив Васкес, наголосивши на слові “особисті”, і з задоволенням відзначив, що на щоках Ірігоєна з’явились червоні плями, — але ви на кордоні і такою поведінкою досягнете небагато. Ми виконаємо своє завдання лише в тому разі, якщо перетягнемо частину індіян на свій бік. А якщо зробити б по-вашому, то уже завтра всі арауканці об’єдналися б проти нас. Ви дали б у руки французам таран, яким вони б проломили ворота в Чілі.

— Саме тому, що французи під ворітьми Чілі, ми й мусимо розігнати арауканські банди.

Ні, від цих розмов справді мало толку. Ірігоєн говорив про арауканців так, ніби вони були такі боягузи, що, запримітивши солдата, кидаються навтіки.

— Доводжу до вашого відома, що знімаю з себе будь-яку відповідальність, оскільки навіть за таких обставин ви тримаєте в Лейквені, зокрема в гарнізоні, індіян.

— Моралес надійний. Він доводив це сотні разів. Без нього ми нічого не знали б ні про Білого Короля, ні про французів. Ви пропонуєте звільнити його від військової служби? А Курро, його ви просто вигнали б?

— Це — індіяни. Всі вони одного поля ягода. їх водою не розіллєш. Тому білі мусять протистояти їм. Єдиним фронтом!

Капітан Васкес подумав, що Ірігоєн повторює слова торговців. Він не хотів щось наказувати Ірігоєну, той був його заступник, і дуже важливо, щоб він зрозумів своє завдання, а но тільки корився наказові. Однак Васкес усе-таки наказав:

— Ви будете дотримуватися статуту, пане лейтенант! Хуан Моралес — штабс-сержант гарнізону. Відповідно до цього ви будете ставитися до нього, як волить статут!

— Слухаюсь, пане капітан.

— Зважте на це, і ми добре спрацюємося з вами.

— Слухаюсь. Дозвольте іти.

— Ідіть.

Для Васкеса це була поразка. Вірний своєму принципові, він завжди звертався до розуму, а тепер довелося спиратися на статут, на мертві вказівки, які він ненавидів над усе на світі.

А Хуан в цей час сидів дома, і Антонія розповідала, що сталося у Педрільо з сином лейтенанта. Жінка бачила, як він утомився, що треба було відкласти розмову до ранку, але не могла. Вона мусила все розповісти тепер.

Він сидів за чисто вимитим кухонним столом, в задумі жував тверде смажене м’ясо і слухав. Чи не через цю шкільну історію так шаленів лейтенант? Ні, не вірилося. Це пусте! Тепер йому доведеться служити під началом у пана лейтенанта. Він слухав неуважно те, що казала Антонія.

— Іноді я думаю, що ми погано робимо, виховуючи хлопця серед білих. Дорослим нелегко тут жити, а дитині й поготів. Боюсь, він стане, як Курро, раболіпний, білий індіянин, або вони розіб’ють йому голову. Коли я думаю так, мені не хочеться ні дому, ні всього, що ми маємо, тоді я нічого не хочу знати, а хочу піти з ним геть звідси, туди, де його червона шкіра не буде для нього тягарем.

Моралес знову прислухався уважніше.

— Я не хочу дожити до того, коли всі будуть проти нього тільки тому, що він індіянин, — сказала вона.

— Хлопець повернеться назад, але тільки після того, як навчиться всього, що знають білі, всього. Тоді він одкриє у молучів школу або зробить те, що захоче. З порожніми руками іти туди він не повинен.

Це була його давня мрія. Та іноді йому здавалося, ніби для нього так само важливі і його мундир, і становище у форті і у Лейквені, як і дружина, і Педрільо, і все інше.

— До того ще довго ждати А він може стати серед білих підлабузником, і тоді все, чого навчився, нічого не буде варто.

— Він не стане підлабузником. Я і ти, ми ж не стали ними, а живемо серед білих. Хто з них наважиться хоч палець підняти проти мене? Запевняю тебе: червоний і один може перемогти, якщо захоче. До того ж, — Хуан знизав плечима, — ми не можемо зараз повернутися назад. Це було б непорядно.

Він розповів про становище, яке склалося, розповів з запалом, і вона бачила, що для нього існує тільки одне: обов’язок штабс-сержанта Лейквенського гарнізону, і що він не думає зараз ні про неї, ні про Педрільо. Він сидів перед нею в мундирі, при зброї і, коли б не темне обличчя і пов’язка на лобі, що підтримувала довге волосся, його можна було б прийняти за білого. Може, він і був уже напівбілий.

Цього вечора Антонія довго не могла заснути. Чи міг її чоловік справді сам один добитися свого і постояти за себе; чи міг він під час війни стати на кордоні і сказати: я живу серед білих, лишаючись індіянином, ану, хто наважиться підняти проти мене хоч палець? Ні, життя так дешево не дається, і рахунок не сходився. Але де ж помилка і що треба зробити? Антонія зітхнула.

Вона чула глибоке рівне дихання Хуана. Він спав міцно, вперше за багато днів спав на справжньому ліжку.

IX

Звідки пішли чутки, не знав ніхто. Вже наступного дня вони поширилися від хати до хати, росли, набували якихось конкретних обрисів. Весь Лейквен гомонів про одне: кажуть, буде війна з індіянами. Пеуенчі та молучі ніби збираються напасти на форт. Дурниця, казали одні, далі звичайного набігу це, либонь, не піде. Може, то просто арауканці посварилися поміж себе. Ніколи не знаєш, що там у них. Ні, запевняли інші, вони все-таки збираються напасти на форт, і не тільки пеуенчі та молучі, а й інші племена, розташовані далі на південь, — абахінос, гостінос.

Але це були тільки чутки, і ніхто, або майже ніхто, не надавав їм серйозного значення. Люди слухали, хитали головами і йшли у своїх справах. Подібні чутки, хоча й не такі загрозливі, виникали щороку, і майже щороку вони так і лишалися чутками. З фактів було відзначено тільки одне: форт Лейквен приведено у бойову готовність. Пости подвоєно. Широка брама форту весь день була замкнена і відчиняли її тільки, щоб впустити чи випустити солдатів. Коней перегнали з віддалених пасовиськ ближче до форту і щоночі зачиняли до стайні. Якщо арауканці щось затівали, то завжди в першу чергу забирали коней — адже для війни їм потрібні були коні. Капітан посилив дозори у три чи чотири рази проти звичайного. Майже щогодини одна група солдатів від’їжджала, інша — поверталася.

Хоча це й виходило за межі звичайного, однак відомо було, що капітан Васкес — людина обережна. Він і раніше час од часу оголошував у форті бойову тривогу, і світ від того не загинув. Минуло кілька днів, нічого не сталося, і балачки поступово припинилися. Деякий час непокоїла тільки думка про два військові кораблі — чи справді іноземні? — які й досі курсували вздовж узбережжя і мали якесь відношення до повстання, що начебто готувалося. Та ця чутка жила хіба що один день, бо надто вже неймовірним здавалося те, що білі можуть піти з індіянами проти білих. Найбільше хвилювали молучі, з якими було щось не гаразд, хоча ніхто не знав, що саме, і вони поки що зберігали мир.

А втім, хіба у Лейквені не жило двоє молучів і один з них не був навіть штабс-сержантом форту? Звичайно, ніхто не надавав значення чуткам і нема тут ніякого упередження, але цей індіянин тримався справді так, ніби він такий же, як і білий, а то й кращий, і чи не слід би…

Дехто зчиняв галас, залякував усякими жахами і закликав раз і назавжди покласти край цій індіянській чумі. Але таких було всього кілька чоловік: Манріксс, вчитель Гонсалес і ще один — два. Вони завжди зчиняли галас, але їх навряд чи приймали всерйоз. Новим на цей раз було те, що і лейтенант, який тільки-но приїхав до Лейквена, належав до такого ж типу людей. Того ж вечора, коли капітан оголосив у форті бойову тривогу, лейтенант довго розмовляв з батьком Алехо про природну перевагу білих і про те, що індіяни для Чілі — лихо, пута на ногах. Дон Мартін на знак згоди кивав головою, однак, коли лейтенант одвернувся, передражнив його і постукав себе по лобі. Його зовсім не тривожили чутки, а такі балачки, які вів пан лейтенант і поготів. Дон Мартін возив товари для форту і тому не міг псувати взаємин з офіцером.