Індіянин

Мендес аж позеленів. А очі Сабали тривожно забігали, ніби шукали шпарку, через яку можна було б утекти.

— За віщо… чому страта?

— За активну допомогу у підготовці повстання індіян. — Хуан почекав якусь мить, щоб його слова подіяли. — Вас повісять, — зненацька вигукнув він, — обох!

Для Мендеса це було забагато. Нерви його не витримали.

— Я ж нічого не зробив! — заскиглив він. — Я нічого не знав. Це він потяг мене туди, — показав він на Сабалу. — Він сказав: французи прийдуть, і ми розбагатіємо…

— Які французи?

Капітан Васкес гнівно глянув на Ірігоєна, який не міг всидіти мовчки. Він може все погубити своєю поквапливістю. Сабала зрозумів, хоч було вже пізно, що вони попалися.

— Закрий пельку! — просичав він на товстуна.

— Ви знали наміри пеуенчів і, незважаючи на це, продавали їм зброю. Цього тричі досить, щоб вас повісити.

Допит продовжував Васкес. Ірігоєн не втручався.

— Може, знали, а може й ні. Та як ви доведете, що ми продавали зброю?

До Сабали знову повернулася його впевненість, і він сміявся в обличчя Васкесу.

— Ми можемо вступити з вами в ділові стосунки: ми даємо вам відомості, а ви відпускаєте нас.

Капітан гнівно зморщив лоба. Однак він мусить дізнатися про плани пеуенчів.

— Якщо дасте нам відомості, то не будете покарані. Ми вважатимемо вас свідками. Але відомості повинні бути цінні.

— Вони досить цінні. Які вони на вашу думку, якщо, приміром, стосуються Білого Короля?

Обставини змінилися. Тепер Сабала грався з ними, як кіт з мишею.

— Білого Короля? — похмуро спитав Васкес. — Викладай!

Сабала насолоджувався тим напруженням, з яким всі дивилися йому в рота.

— А ви справді тоді відпустите нас?

— Я вже сказав вам.

— Білий Король — француз. Звуть його Аврелій Антуан. Як він потрапив до арауканців, не знаю, але він добре розтривожив їх. Арауканці повинні підняти повстання і з допомогою французів відвоювати всю землю, що належала їм раніше. Вони мусять тільки присягнути за це французам на вічну дружбу. Це здається неймовірним, та ще неймовірніше те, що у нього багато грошей, купи грошей. Він скуповує зброю не в Чілі, а в Аргентіні. Так ми чули.

— Скільки рушниць ви продали йому?

— П’ятсот.

Васкес суворо глянув на нього.

— Патронів?

— П’ятнадцять тисяч.

— Двадцять, — поправив Мендес, щоб довести і свою щирість.

— Ми могли б доставити йому й більше, — з жалем сказав Сабала, — бо у нього й справді грошей, як полови. Відтоді, як він почав купувати зброю, пеуенчі моляться на нього. Вони зробили його головним вождем війни, а сам він уже називає себе Арауканським Королем. — Сабала посміхнувся. — Я бачив на стійбищі у нього й молучів, — зловтішно додав він.

— Де його стійбище?

— За двадцять кілометрів південніше від шляху на Аргентіну, добре сховане в невеличкій долині між горами.

Завжди те саме. З півночі індіянську територію замикали форти. Але зі сходу, на кордоні з Аргентіною, вона була відкрита. Довгий і небезпечний шлях через аргентінську пампу і гори на територію пеуенчів, та який шлях здається надто довгий і надто небезпечний, якщо манять великі прибутки.

— Він казав, що Франція допомагатиме арауканцям? — Васкес згадав замітку в газеті, в якій повідомлялося про два військові кораблі, що ввійшли у Тихий океан, про чутки, ніби чужі кораблі курсують біля узбережжя Чілі, і висновок був такий простий, як двічі по два — чотири. Однак він не міг повірити, що двічі по два — чотири, ще не міг. Згадав французькі гроші, знайдені у контрабандистів. Усе збігалося.

— Так, казав. Я не повірив йому, але те, що я згодом побачив сам, примусило мене повірити. З французом був ще один білий. Вони ввесь час белькотіли по-своєму, а наступного дня той другий поїхав кудись з індіанським вождем. Щоб мені з місця не встати, коли то не офіцер. Це помітно. — Він глянув на Васкеса.

Сумніву не було. Двічі по два було чотири. Васкес враз ніби постарів.

— Звеліть скласти протокол, — наказав він Моралесу.

— Коли нас звільнять? — поцікавився Сабала.

Нахабство цієї людини не знало меж.

— Про це вирішить окружне начальство.

— А наші гроші?

— Конфісковано.

— Яка підлість, — спалахнув від обурення Сабала. — Якби не було нас, то індіяни спалили б форт, а ви забираєте у нас гроші. Ми…

— Ще слово… — буркнув Васкес і так стиснув кулаки, що побіліли пальці.

Сабала зиркнув на капітана і мовчки вийшов разом з Мендесом у супроводі конвоїра.

— От і маємо! — сказав Васкес, коли двері за контрабандистами зачинилися.

— Ви все ще вважаєте, що ми повинні сидіти тут і чекати нападу індіян? — роздратовано спитав Ірігоєн.

— Чорт візьми, ви ж чули, що у пеуенчів є рушниці. Те, що ви пропонуєте, — самогубство. Крім того, з ними французи. Якщо їм пощастить тут закріпитися, вони перетворять усю індіянську територію на свою колонію. — Своє побоювання, що вони перетворять у колонію не тільки індіанську територію, а й усю республіку Чілі, висловити він не наважився.

— Тим більше підстав діяти негайно. Цій людині було важко щось довести.

— Якщо пеуенчі і далі одержуватимуть зброю, то Дикий Кінь з усіма молучами приєднається до повстання, — промовив Моралес.

Васкес здивовано глянув на нього.

— Ви теж за те, щоб напасти на пеуенчів? — глузливо спитав він.

Моралес заперечливо похитав головою.

— Нам потрібне підкріплення. Якщо у нас буде тисяча чи ще краще — дві тисячі солдатів, то Дикий Кінь не наважиться на таку справу. І коли пеуенчі лишаться самі, то цим ми вже багато виграємо. Може, обійдеться без війни.

— Треба провчити пеуенчів, — заперечив Курро, — інакше спокою не буде. А якщо і молучі з ними підуть, то і їх також.

— Я передбачав, що ви, індіанський штабс-сержант, будете проти боротьби з індіянами, — холодно сказав Ірігоєн.

— Облиште ці зауваження, пане лейтенант, — спалахнув Васкес.

Ірігоєн підхопився і клацнув каблуками:

— Дозвольте вийти!

— Заждіть. Побалакаємо. — Васкес повернувся до Курро і Моралеса: — Завтра кур’єр поїде до окружного командування. Я вимагатиму підкріплення. До того часу нічого не розпочинати. Форт привести в повну бойову готовність.

Хуан і Курро вийшли. Надворі вони трохи постояли, доки очі не звикли до темряви.

— Одні метикують, а інших не навчиш, — промимрив Курро. — Я кажу, що треба навести лад в країні, а то ніякої торгівлі.

Хуан уважно подивився на нього і подумав: Курро погодився з лейтенантом, що треба напасти на пеуенчів, а може, навіть і на молучів, його власне плем’я.

— Навести лад для контрабандистів спиртним і для тих, хто ненавидить індіян, — гірко промовив він.

— Білі сильніші. Кожен по своєму ліжку простягає ніжки.

— І навіть подає голос за війну, коли цього хочуть вороги індіян.

— Лейтенант Ірігоєн — офіцер, — обережно заперечив Курро, — він нібито справедлива людина.

Хуан рвучко відвернувся од нього і голосом, глухим і хрипким від презирства, кинув:

— Курро, ти справді надто білий індіянин.

А в кімнаті Ірігоєн усе ще стояв мовчки, випнувши груди, поклавши ліву руку на ефес шаблі.

— Сядьте нарешті, — втомлено мовив капітан. Він не любив такої надмірної виправки.

Потім підвівся і заходив по кімнаті, намагаючись зібратися з думками і сказати оцій гарячій голові те, що хотів. П’ятнадцять років минуло відтоді, як Чілі стала самостійною республікою. До того протягом трьохсот років це була колонія, іспанська колонія. А тепер з’явилися французи, з’явилися як злодії серед ночі, посилають поперед себе арауканців, а самі ховаються за їхніми спинами, вичікуючи слушного моменту. Вони з’явилися там, де їх менш за все чекали, на мало населеному півдні, а не на півночі, де великі портові міста і столиця. Тому, можливо, у найближчий час саме тут, у крихітному, загубленому серед степу Лейквені — хоч і звучить це якось дико — вирішуватиметься доля Чілі. Треба розтлумачити Ірігоєну, що тепер усе звелося до того, щоб пильнувати, не допустити помилки. Головне, діяти спільно. Хіба вони зможуть інакше протистояти погрозі ззовні, та ще такій. Для особистого честолюбства тут немає місця.