Індіянин

Він подбає про те, щоб кордон став такий же безпечний, як дитячий майданчик. Для цього насамперед треба довести індіянам, хто тут хазяїн. Вони розуміють тільки лову сили. Це видно й по обох пеуенчах, яких привів його дозор. Жодного слова не витягли з них. Треба діяти рішуче. Капітан Васкес надто млявий. Доброти, поблажливості та терпіння індіяни не розуміють.

Він у всякому разі обходитиметься з ними так, як вони того заслуговують, навіть якщо вони натягли на себе військовий мундир. Нехай хоч і всупереч всьому Лейквену.

VIII

Гасова лампа блимала і чаділа. В маленькій кімнаті було душно, однак капітан Васкес не дозволив відчинити вікно. Те, про що йшлося тут, повинно лишитися в чотирьох стінах.

Він розглядав обличчя трьох чоловіків, що сиділи проти нього: вузьке, дуже біле обличчя Ірігоєна, широке індіянське — Курро і трете теж індіянське — обличчя штабс-сержанта, котрий дві години тому привіз неймовірну звістку про Білого Короля пеуенчів. Він скликав їх, щоб порадитися, покликав навіть Курро, бо той багато знав такого, про що білий ніколи не дізнається, хоча арауканці й не любили його.

Всі відчували якусь незручність. Ірігоєн простягнув Курро і Моралесу тільки кінчики пальців, і то так, ніби йому зараз же треба вимити руки.

— Отже, яка ваша думка? — капітан Васкес сердився на самого себе, його голос лунав невпевнено, а часом навіть збентежено. Він подивився на Ірігоєна. Той був його заступник і мав говорити першим, хоча був новою людиною на кордоні і нічого розумного сказати не міг.

— Якщо хочете знати мою думку, то це вигадки червоних дияволів, привід розв’язати нову війну. Я не вірю жодному слову.

— Боюсь, ви дещо легковажно ставитеся до цього. — Васкес вважав нетактовно казати “червоні дияволи” в присутності Курро та Моралеса. Однак робити лейтенантові зауваження він не хотів. Зрештою, вони обоє білі. — Зважатимемо на факти. Що скажете ви, Курро?

Той похитав головою.

— Пеуенчі не прийшли на базар, — це погано. Тепер вожді молучів радяться про війну. Щось готується. Але Білий Король… — Він знизав плечима. — Почекаємо, через два — три тижні, може, взнаємо більше.

— А я пропоную проникнути на територію пеуенчів і взяти бика за роги, — вів своєї Ірігоєн. Він не дивився ні на Курро, ні на Моралеса, ніби їх і зовсім тут не було, ніби він у кімнаті сам на сам з капітаном Васкесом.

Ця людина згоряла від честолюбства. Капітан скривився. Лейтенант думає тільки про кар’єру. Він не зупиниться перед тим, щоб принести в жертву половину гарнізону, аби заслужити обер-лейтенантські зірки.

— Гадаю, ви проти війни, — холодно промовив Васкес. Йому було приємно відзначити, що Ірігоєн почервонів. Значить, він до всього ще й вразливий, як дівчина. — Курро, ви вдруге розмовляли з полоненими?

Той ствердно кивнув.

— Вони гнали отару не додому, а на інше пасовисько. Вони сказали, що всі білі і… — Курро затнувся і закліпав, — всі зрадники будуть убиті. Більше з них нічого не витягнеш.

— А про Білого Короля?

— Жодного слова.

— Чорт! — Капітан Васкес ударив кулаком об стіл. — Вони ніколи не були такі вперті. Що на них найшло!

Курро не квапився з відповіддю.

— Вони розраховують, здається, що на форт нападуть і їх звільнять. Тому нічого не кажуть.

Це було те саме, що доповів Моралес, повернувшись від молучів. Безглуздо закривати очі перед фактами. Але ці факти — божевілля. Напад на форт!

В маленькій кімнаті стало так тихо, що було чути, як потріскує лампа. Капітан Васкес підвівся і підійшов до вікна.

Надворі глупа ніч. За два кроки нічого не видно. Він обернувся.

— Все це вселяє тривогу. Однак точних відомостей у нас немає; ми, по суті, нічого не знаємо. Прокляття, не можемо ж ми сидіти склавши руки, поки провінція запалає з усіх чотирьох сторін!

— Я вніс пропозицію, — нагадав Ірігоєн.

— А я сказав вам, що ми не можемо почати стріляти перші.

Вони припинили розмову.

— Дикий Кінь твердив, що якісь білі хочуть допомогти пеуенчам, — вперше подав голос Моралес.

Ірігоєн схопився, наче його вжалив тарантул, нарешті прореагувавши на присутність Моралеса.

— Жоден білий на це не піде! Що то за білі? Може, поселенці? Чи наші солдати?

— У нас у форті є двоє білих, які допомагали індіянам, — спокійно промовив Моралес.

— Контрабандисти? — звів брови Васкес.

— Так. Може, вони були у пеуенчів, напевне були, а значить їм відомо, що там діється.

— Навіть якщо це правда, вони не розповідатимуть таке.

— А може й скажуть.

Васкес допитливо глянув на штабс-сержанта. Моралес не був базікалом. Він нічого не казав без підстав.

— Якщо хочете, спробуйте.

Васкес гукнув писаря, наказав привести торговців зброєю і знову сів до письмового столу, нетерпляче барабанячи пальцями. Ірігоєн іронічно кривив губи. Він не надавав цьому серйозного значення. Він дотримувався однієї думки: пеуенчі збираються напасти — треба їх випередити! Капітан Васкес розуміє, що пропозиція Ірігоєна слушна. У всякому разі це краще, ніж чекати, не знаючи чого. Двадцять років тому він міркував би так само. Але у нього мало солдатів. Для таких дій гарнізон мав бути втричі більшим. По обличчях Курро і Моралеса нічого не прочитаєш. Це — справжні індіяни.

Хуан відчував невдоволення інших. Капітан Васкес був добра людина, але він — білий, і, коли йшлося про війну, він думав про форт, про поселенців, про себе, тільки не про арауканців. Про них думав тільки він, Хуан Моралес. Курро теж не думав про них. Він над усе був купець. Він поміняв своє плем’я на крамницю у Лейквені.

Відчинилися двері, і капрал Медіна ввів торговців. Вони занепокоєно закліпали від світла, силкуючись роздивитися, з ким матимуть справу. Товстун швидко одвів очі, побачивши Хуана, кучер тримався незалежно.

Хуан глянув на обох. Куточком ока він помітив суворе обличчя лейтенанта Ірігоєна. Звідки йшла та ворожнеча, якою віяло від нього?

— Ви, Педро Мендес і Габрієль Сабала, торговці? — почав допит Хуан.

— Так, — відповів тонкий, Сабала.

— Вам відомо, що торгувати алкоголем і зброєю заборонено?

— Ми не продавали зброї.

— А звідки у вас стільки грошей? — Хуан обмірковував кожне слово.

— Вони зароблені чесно. Як саме, це нікого не стосується.

Обоє догадувались, що Хуан щось підозрює, відчували якусь пастку. Мендеса, товстого оцупка, кинуло в дрож.

— Хіба ми винні, що червоношкірі втрачають розум од краплі горілки, — захищався Сабала. Глянувши на Моралеса, він почервонів і звернувся до Васкеса. — А чому, власне, ви дозволяєте індіянинові допитувати християн?

Ірігоєн відкрив було уже рота, та Васкес попередив його.

— Ви повинні тільки відповідати, зрозуміло?

Сабала замовк. Хуан помітив, що тонкий теж боїться.

— Завтра ми відправимо вас до округи, там судитимуть, — сказав він.

— Але ж був наказ відправити нас через два — три тижні.

— Ми відправимо вас завтра. Форт тепер не досить безпечне місце. — Хуан пильно дивився на обох, вимовляючи слова повільно і підкреслено чітко.

Мендес кусав губи. Сабала повернувся до Ірігоєна. Він відчував у ньому можливого спільника.

— Ми всі християни, пане лейтенант. Нам треба триматися спільно проти червоних…

— Мовчати, — гримнув Васкес, зрозумівши, куди гне Сабала.

Одним лише можна було пояснити, чому торговці так боялися, щоб завтра їх не відправили: вони розраховували, що під час нападу на форт їх звільнять.

— П’ять років — довгий час, — сказав Хуан. У нього був майже добродушний вигляд, він заклав ногу за ногу і обхопив руками коліна. — Більше ніж тисяча вісімсот днів. Та є речі значно гірші за п’ять років в’язниці. — Він трохи помовчав. — Страта, приміром. — Він вимовив це зовсім спокійно.

— Чи довго ми слухатимемо такі речі? — підхопився Ірігоєн.

— Я наказав, пане лейтенант, допитати ув’язнених!

Капітан Васкес не хотів у присутності обох індіян робити зауваження Ірігоєну, однак слухати заперечення від свого підлеглого теж не буде.