Індіянин

— Ви вбили мою матір! Ви, смердючі індіяни!

Педрільо був настільки приголомшений, що майже відпустив Амаро.

— А що зробив я?

— Ах ви, шмаркачі!

Чиясь велика рука схопила Педрільо, рвонула його вгору і струсонула так, що аж заметлялася голова.

— Та… та… він почав, — задихався Педрільо, ледве вимовляючи, бо від такого струсу у нього цокотіли зуби.

Перед ним стояв батько Алехо у високих чоботах, у своєму незмінному пом’ятому фетровому капелюсі.

— Материн синок?

Дон Мартін оглянувся на Амаро, але той уже зник. Він був на шкільному подвір’ї. Посварився кулаком, ще раз вигукнув “смердючий індіянин” і зник за рогом.

— Треба ж тобі такого!

Рука нарешті відпустила Педрільо. З-під вусів, що прикрашали широке червоне обличчя, прохопилося кілька незрозумілих звуків. Мати казала, що візники лаються за трьох, а дон Мартін — за тридцятьох візників. Однак зараз він тільки здивовано буркнув, що такий материн синочок, як Амаро, вмів лаятись.

— Ану, гайда по домівках! — гримнув він на хлопців.

Педрільо взяв книжки і пішов з доном Мартіном та Алехо, бо їм було по дорозі. І тому, що батько Алехо знову заговорив про бійку, і про те, що не слід заводитися, особливо з такими хлопцями, як Амаро, Педрільо розповів усю історію. Голос його тремтів від обурення.

— Міський базіка, — сказав дон Мартін, — тільки вони плетуть такі дурниці.

Він широко ступав поряд з Педрільо, справжній білий, та чи спало б йому коли на думку назвати Педрільо “смердючим індіянином”. Для цього справді треба бути міським базікою, а таких у Лейквені небагато.

Дон Мартін майже не слухав його. В голові у нього весь час снувала якась думка, як гірський голуб в сильці.

— Ви чули? — спитав він. — Два чужі військові кораблі стоять біля узбережжя.

Педрільо ще думав про Амаро та бійку, Алехо ж здивовано вирячив очі.

— Які кораблі?

— Звідки мені знати. Вони такі завдовжки, як п’ять будинків, а заввишки — як три. Кілька рибалок прибули з узбережжя, вони бачили їх власними очима.

— На них є гармати?

— Авжеж. Довші за найвище дерево і такі ж товсті. — Дон Мартін розкинув руки, щоб показати, які товсті гармати, і його очі заблищали від гордощів, ніби військові кораблі кинули якір у його власному сараї поряд з фургоном.

Всю дорогу він розповідав лише про те, які великі кораблі і які вони швидкі, і що гармати форту не зможуть заподіяти їм шкоди, не кажучи вже про звичайні рушниці. І тільки коли Алехо поцікавився, чому, власне, вони тут опинилися, він замислився на хвилю і відповів, що не знає, можливо, щось зіпсувалося в машинах, і, певно, вони скоро відпливуть геть.

Потім дон Мартін і Алехо повернули праворуч, а Педрільо пішов далі сам. Він думав про Амаро і ніяк не міг заспокоїтися. Мимохіть йому пригадалися два чужих військових кораблі. У кого був такий корабель, той міг плюнути на всіх міських базік, на нового, на пана Манрікеса і на додачу на вчителя.

Мати чекала на нього.

— Де ти був так довго?

— Пройшовся трохи з Алехо та доном Мартіном.

— Чому з доном Мартіном? Що з ним?

— З ним нічого.

Він з трудом, ніби лебідкою, витягав з себе кожне слово і дивився на матір очима обвинувача, це вона сказала, що всі — люди, а воно он як вийшло. Про те, що сталося, про те, що не виходило у нього з голови, він заговорив тільки тоді, коли вони сіли за стіл і почали їсти суп з квасолею.

— Новий крикнув, що індіяни вбили його матір. — Педрільо не зводив з матері очей, щоб побачити, як вона реагуватиме.

Мати їла, і тільки її темні очі примружились, але одразу ж стали спокійні.

— Є добрі і погані індіяни, так само, як є добрі і погані білі.

— А він кричав, що вбиватиме за це всіх індіян.

Тепер мати відклала ложку, і її голова з чорним вузлом волосся на потилиці здригнулася.

— А якби її убив білий, то він кричав би, що вбиватиме всіх білих? Так кажуть тільки ті, хто ненавидить індіян, ті, хто не хоче миру. Для них індіяни завжди в чомусь винні, як не в одному, то в іншому. — Вона розгнівалася не на жарт, і від її гніву Педрільо стало легше. — Якби було так, то жодного білого вже не лишилося б живим, стільки лиха вони нам заподіяли. А ворухни хоч пальцем індіянин, щоб захиститись, одразу почнеться пекло.

Мати почала так мити казан, що ложка різко чиркала по залізному дну. По обіді вона підійшла до Педрільо, обняла його, поцілувала, назвала “мій хлопчику”, потім обняла ще раз. Педрільо сидів прямий, як палиця, бо, власне, був уже надто дорослий для цього, але все-таки йому було приємно. Він вийшов надвір і щось засвистів.

Антонія глянула йому вслід. Так, це добре, що він живе у Лейквені, що вчиться і не залишиться неосвічений на все життя. А може, це й недобре, іноді вона губилася, не знала, що тут переважає: добре чи погане. А тепер і поготів не розуміла цього.

Вона порадиться з Хуаном, хоча наперед знала, що нічого з цього не вийде, бо вже не раз розмовляла з ним. Коли б то вона знала, що було правильно, а що — ні.

Потім подумала, що новий учень — син лейтенанта, і, певно, на все дивиться очима свого батька. Батько його буде начальником Хуана. До самого вечора Антонія не могла заспокоїтися.

А пан лейтенант теж багато думав у той пообідній час, та не стільки думав, як лютував. Це була холодна, шалена лють, від якої нили зуби так, що, розмовляючи, він ледве розтуляв рота.

Заставши Амаро в сльозах і побачивши розірвану сорочку, він спочатку мовчав. Потім почав кричати: “Хіба я не казав тобі, щоб ти не зв’язувався з тією сволотою! Перший день пішов до школи і тебе відлупцювали, як собаку!”, а згодом вигукнув: “Ти ж Ірігоєн, розумієш, Ірігоєн!” Та поступово він заспокоївся. Мати Алехо випрала Амарові штани, зашила сорочку, сльози його висохли. “Він ще буде жрати у тебе з руки, — втішив лейтенант свого сина, — почекай-но”.

Він не міг довго лишатися вдома. Треба було йти на службу, а лейтенант завжди був пунктуальний. Нехай солдати бачать в ньому взірець для себе, нехай бачать — це не капітан Васкес, який так недбало ставиться до свого обов’язку охороняти кордон від індіян, який терпить у форті сержанта-індіянина, батька розбишаки, що так побив його Амаро. Цікаво було б побачити того хлопця.

Лейтенант Ірігоєн ішов до форту як завжди суворо підтягнутий. Губи у нього були стиснуті ще міцніше, ніж завжди, а кроки ширші. Це була не просто бійка між двома хлопцями вже тому, що один з них червоношкірий, а другий — білий. Білий і червоношкірий — це єдина, найважливіша проблема на кордоні. Тільки тому, що Ірігоєн знав це з власного досвіду, він і став солдатом.

Йдучи через зелені луки до форту, він ще раз пережив те, що сталося п’ять років тому.

Це було перед самим його від’їздом до Парижа на пост радника посольства, він уже сидів, так би мовити, на запакованих чемоданах, коли Ксімена ще раз поїхала до свого мастку попрощатися з батьком. На ній був дорожній костюм, коли вони востаннє їли разом, і у неї сяяли очі, і вона весь час говорила тільки про Париж, про те, як це буде чудово, невимовно чудово. Радник посольства, а згодом, можливо, посол, і до того ж у Парижі. А вона була його дружина. Обоє мріяли про Європу.

Більше він не побачив її. Ксімена хотіла побути там чотири тижні. Але минуло п’ять, шість, більше. Спершу він гнівався, згодом почав непокоїтись, а потім його охопив страх. Нарешті прийшла звістка. Він довго чекав на звістку, але не на таку, ні: арауканці спалили маєток, що містився на давній землі пеуенчів.

Того ж дня він поїхав туди, але нічого не знайшов, крім закіптявлених стін, обвуглених балок і великої купи попелу. Від людей, які жили колись у цьому будинку, не лишилося й сліду.

Тоді він увільнився з дипломатичної служби і вступив до військової школи, хоча був уже не молодий і до того ж фізично слабий для багатоденних маршів та гарнізонного життя на кордоні з індіянами.

Ірігоєн зціпив зуби і витримав усе, навчився стріляти і їздити верхи. А склавши екзамени на офіцера, він, Сергіо Ірігоєн, представник найстарішого роду в республіці, вже наступного дня сидів у поштовій кареті, що везла його до Лейквена, везла за власним його бажанням. Він наполягав на тому, щоб його послали на самісінький кордон.