Індіянин

Пан Манрікес тепер не зупинявся біля огорожі Хуана, коли йшов селом. Він проходив, не повертаючи голови, ніби там не було ні огорожі, ні хати. Увечері, першого дня Манрікес зустрів у крамниці Курро наймитів Хуана. Вихиливши кілька склянок, він запропонував випити з ним.

— Мабуть, що раз доведеться вказати червоношкірим їхнє місце, — сказав він, обтерши рота. — Ми знову покажемо їм, де раки зимують, — вів далі тоном генерала, що повчав молодих офіцерів.

Наймити випили тільки по склянці; вони ще не дійшли до того, щоб підспівувати йому.

— Все обійдеться, — сказав один з них.

Другий промовчав.

— Нам потрібні білі поселенці, — заявив пан Манрікес, замовляючи ще горілки. — І вони незабаром з’являться, тільки-но прокладуть залізницю. Вся земля повинна належати білим, а хвальковиті індіяни мусять працювати на нас. Не такі вже вони страшні, як декому здаються. Це старі, беззубі вовки, і тепер настав час скрутити їм в’язи.

Наймити, як за командою, косо глянули на Курро, що стояв за прилавком і удавав, ніби нічого не чує. Пан Манрікес — клієнт з грошима, а справа лишається справою.

Білий помічник Курро теж стояв за прилавком. Він мовчки роздивлявся балки на стелі.

— Я, звичайно, не маю на увазі порядних індіян, — поквапився запевнити пан Манрікес, — а тільки тих зухвальців, які поводяться так, ніби вони кращі за білих.

Цього разу обидва погодилися з ним, бо ці слова можна було віднести і до кожного і ні до кого, і пан Манрікес знову звелів принести горілки.

Він ще багато казав про зухвалих індіян, які непристойно поводяться, особливо про декотрих, що удають, ніби вони білі. Через деякий час Курро навмисне відіслав свого помічника в комору, наказавши поскладати мішки з борошном і бобами. Все більше горілки записував він на рахунок пана Манрікеса, а у наймитів Хуана все дужче червоніли обличчя і все каламутнішими ставали очі. Що там і казати: хай їм чорт, отим індіянам. І взагалі, навіщо існує гарнізон у Лейквені. Капітан Васкес надто слабохарактерний, він дозволяє червоним вертіти собою, як лялькою.

— А що ж французи, — спитав один, — ті, на військових кораблях?

Пан Манрікес багатозначно кивнув.

— Вони теж білі, велика цивілізована нація. Невже вони підуть з червоними проти нас? Не повірю нізащо.

По цьому вони знову випили.

Подаючи горілку, Курро уникав дивитися на них. Коли вони йшли від нього, то все ще розмовляли про те саме. Курро, здавалося, нічого не чув. Він лічив гроші, які пан Манрікес кинув на прилавок, блискучі, круглі, дзвінкі монети. Цього разу він розрахувався повністю.

Пан Манрікес прийшов додому у чудовому настрої.

— Тепер почнуться інші часи, — сповістив він своїй дружині. — Нарешті на кордоні рахуватимуться з білою людиною.

Вона здивовано глянула на чоловіка. Він часто говорив так, і до того ж вона втомилася від турбот цілого дня, від турбот, які він так охоче покладав на неї, бо сам був надто поважний, щоб працювати.

Він покликав сина.

— Лало, не водися більше з отим індіянським шибеником, з отим Педрільо.

— А що він накоїв?

— Нічого з ним водитися. Це не личить тобі. Якщо спіймаю тебе з ним, зніму штани, зрозуміло?

— Авжеж, тату.

— Шукай собі пристойних товаришів, сина лейтенанта, наприклад. Той, мабуть, гарний хлопець.

— Так, тату.

Наступного дня пан Манрікес, очевидно, був уже не так певен, що тепер настане рай, або принаймні, що він настане завтра. Імовірним було тільки те, що він заборгував Курро. Він пішов до нього і, побалакавши про всяку всячину, майже вибачився за вчорашній вечір. Він, либонь, трохи перебрав; тож винна горілка, і мужчина мужчину може зрозуміти. Крім того, йшлося не про порядних індіян, які знають своє місце. Проти порядних індіян він нічого не має, навпаки, він їм найкращий ДРУГ.

Курро просяяв і відповів, що він саме так і думав, і вони розуміють один одного як мужчина мужчину. Пан Манрікес дещо купив і цього разу знову попросив записати. Курро провів його до дверей і притримав їх — мужчина мужчині.

Однак насправді все це Курро не подобалося. Весь залишок дня Курро був злий як собака, у котрого вкрали кістку, ганяв свого помічника з крамниці на склад, із складу в крамницю і ходив насуплений. Він думав про Моралеса. Той ходив з високо піднятою головою, паче був не якийсь бідолашний сержант, а щонайменше капітан, і на всіх дивився звисока, а його, Курро, обзивав “білим індіянином”. От і не дивно, що білі стикаються з його пихою, а потім йому, Курро, доводиться терпіти образу, якої він не заслуговує. Через Хуана не люблять і всіх червоних. А власне, чим він гордиться? Не завадило, щоб його коли-небудь добре відлупцювали. Оце й було найправильніше з усього, що казав пан Манрікес. Курро знову почав гримати на помічника, примушуючи його робити то се, то те.

Увечері, коли Курро вже закрив крамницю, хтось кинув йому у вікно камінь. Яка хлоп’яча дурість! Люди хитали головою. Вони не схвалювали цього, зовсім ні. А все-таки сміялись.

Антонія спочатку не помічала багато з того, що робилося в Лейквені, не знала, що думали лейквенці. Те, що пан Манрікес, проходячи селом, не зупинявся тепер біля огорожі потеревенити, її не хвилювало. Не хвилювало й те, що обидва наймити невдоволено буркали, неохоче працювали і розмовляли крізь зуби. Може, на них впливала пора року, сонце, що сміялося над широкою горбистою пампою і манило в гори, де можна полювати, а чи й намити золота і до у всякому разі не треба перетруджуватися. Більшість поденщиків на кордоні працювали тільки взимку, коли йшли дощі, і кожен радий був мати дах над головою. На їхній настрій Антонія не зважала. її непокоїли справи Педрільо, а той не відчував тривоги, яка нависла над зеленою, освітленою сонцем долиною Лейквена, принаймні поки що не відчував.

Вчитель був у піднесеному настрої, говорив з гордістю про годину перевірки, що надходить для всіх білих па кордоні.

Потім він викликав Педрільо до дошки і влаштував йому грунтовну перевірку, однак Педрільо знав усе, навіть неправильні дієслова, і пан Гонсалес, хотів того чи ні, мусив поставити йому найвищу оцінку. Амаро теж дістав найвищу оцінку. Вчитель давав йому не такі важкі питання, та це не обходило Педрільо.

Новий поводився тепер пристойно. Та йому й не лишалося нічого іншого. Ніхто не розмовляв з ним, бо він був донощиком, ніхто не запрошував його купатися. Лало теж не ходив з ним. Щоразу він казав, що треба допомагати дома або ще щось. Але не розмовляв і з Педрільо.

Єдиний, хто помічав зміни в Лейквені, був Хуан. Він помічав на собі допитливі, недовірливі погляди, ніби хворів на якусь небезпечну заразну хворобу.

Найпомітніші зміни сталися у форті. У Лейквені не знали, що робиться за високим частоколом, бо ніхто не міг проникнути туди, а солдатам забороняли виходити. І все-таки Антонія та Педрільо мали більше ніж досить.

Це почалося першого ж дня, коли лейтенант Ірігоєн робив ранкову перекличку. Рота, не рахуючи солдатів, що були на варті чи в дозорах, вишикувалася на дальньому кінці двору, тримаючи коней на поводу; перед фронтом стояли унтер-офіцери. На синіх уніформах ані порошинки, гудзики блищать, рушниці змащені — рота кавалерії: чотириста чоловік, вісімсот солдатських ніг, тисяча шістсот кінських, вимуштрувана, натренована, зібрана в один міцний кулак, удар якого звалить хоч кого. Але тепер рота мирно стояла під яскравим промінням сонця. Унтер-офіцери звеліли розрахуватися по порядку, доповіли Моралесу, штабс-сержантові, а той підійшов до лейтенанта Ірігоєна і відрапортував: “Присутні двісті вісімдесят чоловік, двадцять п’ять на варті, дев’яносто п’ять в дозорах, хворих нема”.

Ірігоєн прийняв рапорт і пішов повз стрій, мундир на ньому ніби тільки-но від кравця. Він оглянув зброю, тут відкрив затвор і глянув у дуло рушниці, там кивнув, в іншому місці зробив зауваження. Він робив огляд причепливо, але все було гаразд.

Солдатові, передостанньому в строю, наказав зняти кепі.