Індіянин

Медіна віддав наказ таким тоном, що солдати не посміли заперечити. Вони сторожко зайшли до стійла, накинули вороному на голову попону, ще обережніше осідлали його і повели з стайні, ніби мали справу не з конем, а з тонною динаміту, біля якого вже горів гніт і ніхто не знав, який він завдовжки. Ірігоєн з хвилину спостерігав цю процедуру — дуже уважно, як здалося Медіні, — і вийшов на подвір’я. Очевидно, він був надто дурний і чванькуватий.

Коли Медіна і солдати вивели вороного, лейтенант уже чекав на них. Він скинув мундир і стояв у білій сорочці, стрункий, але тонкий і кістлявий. Кілька солдатів зацікавлено підступили ближче. Не збожеволів же цей новий лейтенант, щоб сідати на такого розбишаку, якого міг об’їздити хіба що сержант Моралес. Ірігоєн обійшов коня, оглянув його з усіх боків, ніби розумівся на конях, і раптом опинився в сідлі, перш ніж Медіна помітив, як це сталося.

Кінь здригнувся, напружив м’язи, і здавалось, ось-ось злетить у повітря, як птах. Але його очі закривала попона, він був сліпий; та ще й два солдати тримали за повід. У вікнах казарм з’явилося з десяток зацікавлених облич, унтер-офіцер писар вийшов із своєї “святої святих” і став на дверях, спершись на одвірок. Всі, хто був на подвір’ї, кинули свої справи і підійшли ближче. Тільки капітана Васкеса не було видно, а тому, що він завжди знав про все, що відбувалось у форті, можна було подумати, що він схвалює вчинок капрала. В усякому разі так хотілося думати Медіні.

— Дайте повід!

Солдати востаннє з сумнівом глянули на Медіну, і той кивнув. Тоді вони кинули Ірігоєну повід, зірвали з голови коня попону і розбіглися, ніби вогонь нарешті добрався до динаміту. В чеканні того, що могло статися, Медіна затаїв подих.

Спершу не сталося нічого. Вороний повільно оглянувся, мов хотів побачити, де він. Солдати були готові щомиті кинутися до нього і схопити за повід. “Нічого страшного”, — заспокоював себе Медіна.

Раптом вороний з усіх чотирьох ніг звівся в повітря, підкинув крупом і враз опустився на пружні ноги так, що Ірігоєна кинуло вперед, наче куль з борошном, знову звівся вгору, потім ще і так чотири рази підряд. Ірігоєна мотало на всі боки, ніби хтось невидимий дубасив його велетенськими кулаками, однак в сідлі він тримався. Вороний цапом пішов по двору. Щоразу, коли копита торкалися землі, Ірігоєна кидало так, що волосся піднімалося вгору і цокали зуби. Але лейтенант сидів ніби влитий.

Солдати голосно кричали, як на полюванні, і від захоплення підкидали в повітря кашкети. Оце так їзда! У Медіни від здивування очі лізли на лоба. Вороний закрутився як дзига і раптом зник з лейтенантом у густій хмарі куряви. Він так вибрикував, як міг вибрикувати всякий необ’їжджений кінь, і ще додавав своє власне, немов сатана під’юджував його; проте Ірігоєн тримався в сідлі.

Вороний знову почав спочатку і на пружних ногах дрібним алюром помчав по подвір’ю — солдати розлетілись, як перепілки. Потім зненацька звівся на дибки — і з двометрової висоти опустився на витягнені передні ноги.

Але й це не допомогло йому. Він хотів упасти, покачатись і розчавити набридливого вершника. Та щоразу голову йому так боляче рвали мундштуками вгору, що він тут же відмовлявся од свого наміру.

Кінь помчав до казарм з метою скинути Ірігоєна біля дерев’яної стіни. Лейтенант звільнив ногу з стремен і повис, як індіянин, на боку коня, вчепившись у гриву, але не випускаючи з рук повода. Коли вороний вилетів на середину двору, щоб спробувати нову серію стрибків, лейтенант знову був у сідлі. Морда жеребця вкрилася піною; видно було, що упертий кінь втрачав силу. Знову знялася така густа курява, що в ній зникли і кінь, і вершник. Вороний упав.

Коли курява розвіялась, Медіна і всі інші побачили, що жеребець лежить на землі, а Ірігоєн сидить у нього на шиї, не даючи йому підвестися. Важкі копита молотили в повітрі. Боротьба була вирішена, і сам чорний сатана нарешті зрозумів це. Він ще раз форкнув і про-стяг ноги.

Лейтенант з хвилину посидів на ньому, можливо, щоб посмакувати перемогу, а може, тому, що й у нього вже бракувало сил підвестися. Сорочка на ньому була розірвана, мокра від поту, прилипла до тіла. Піт зросив лоба, заливав очі, сліпив його. Він обтер обличчя.

— Тепер, — кашляючи сказав він Медіні, — на цій тварині можете їздити навіть ви. Ви ж полюбляєте смирних.

Ірігоєн ледве підвівся і, хитаючись, поплівся до купальні. До він ішов, солдати клацали каблуками і цього разу зовсім не заради лейтенантської зірочки.

Медіна дивився йому вслід: по обличчю видно було, як він напружено думав. Потім наказав завести вороного в стайню. Йому здалося, що за вікном кабінету капітана Васкеса майнуло обличчя.

Вони вирушили в дорогу, як тільки смерклося: лейтенант Ірігоєн, капрал Медіна і шестеро солдатів — чорні тіні серед чорної ночі. Вони проїхали на схід, до гір, і ще до світанку досягли місця, де межували землі молучів і пеуенчів. Це було передгір’я, порізане ущелинами, кам’яниста пагорбкувата місцевість з безліччю прихованих долин — пасовиськами для овечих отар індіян.

Де проходив кордон, ніхто гаразд не знав, і тому отари пеуенчів часто паслися на луках молучів або вівці молучів — на землі пеуенчів. Через це між племенами виникали сварки, а іноді — тепер, правда, рідко — навіть криваві сутички, але хто з них не взяв би верх, від того мало що змінювалося, бо арауканці не визнавали ніяких прикордонних стовпів.

Дозор мав наказ схопити першого-ліпшого пастуха пеуенчів, який перейшов на територію молучів. Це був найзручніший спосіб взяти “язика”, і пеуенчі не могли звинуватити солдатів у порушенні миру. В суворій гористій місцевості було легко захопити індіян зненацька, і пастухи майже ніколи не тікали, бо це коштувало б їм отар. Вони мирилися з полоном, а капітан Васкес, дізнавшись у них про все потрібне, відпускав їх разом з їхніми вівцями. Все йшло, як у добре зіграному спектаклі. У форті ходили чутки, що капітан звелів влаштувати в передгір’ї засідку, щоб завжди мати змогу взяти полоненого. Він був хитрий, як лис, отой капітан Васкес.

Солдати розмовляли мало. Вони куняли в сідлах, давши волю коням самим знаходити дорогу в степу. Начальник дозору, лейтенант Ірігоєн, тримався трохи поодаль, ще мовчазніший, ніж інші. Він їхав на вороному, на розбишаці, якого приручив сьогодні вранці. Кінь став ягням і слухався кожного руху повода, ніби забув ті часи, коли вільно скакав степом.

Коли б Медіна не глянув через плече, він завжди бачив за собою Ірігоєна, що прямо сидів у сідлі. Капрал не розумів нового лейтенанта. Ірігоєн викликав у нього неприємне почуття, солдати теж намагалися триматися від нього подалі, хоча він їздив удесятеро краще за самого чорта. Медіна відчував, що лейтенант з нетерпінням чекає моменту полювання на пеуенчів. як пума вичікує здобичі.

Ранок застав їх уже на схилі першої невисокої гори. З-за скелястих зубців і засніжених гірських пасом вирвався золотистий сніп сонячних променів, а знизу, з пампи, покритої високою травою, піднімався в сліпучу блакить прозорий туман. Гора була ще в тіні, і найзіркіше індіянське око не могло б помітити вершників між колючими кущами, між уламками скель, між кипарисами та кедрами.

За порадою Медіни Ірігоєн подав команду спішитись і послав двох солдатів у розвідку — відшукати по слідах прохід у іншу долину. За годину розвідка повернулася. Слідів коней та овець знайшли чимало, але всі вони вели з території молучів на територію пеуенчів, а не навпаки. Крім того, їм було уже принаймні кілька днів. Доводилося чекати, заховатись і бути на сторожі, бо їхати вдень, лишаючись непоміченими, було неможливо.

Коні, осідлані і спутані, так що вони ледве переступали передніми ногами, паслися в кедровому ліску. Солдати полягали в траву, збираючись надолужити те, що недоспали минулої ночі. Лейтенант Ірігоєн міг би наслідувати їх приклад, бо робити було нічого, проте з рушницею в руках він сів поряд Медіни, що з кам’яного виступу стежив за місцевістю.

Капрал повільно оглядав у бінокль підніжжя гір, де-не-де затримував погляд, довго роздивлявся щось і, очевидно, не побачивши нічого особливого, опускав бінокль, переводив погляд на схил гори, що тягся далеко на північ та на південь. Потім знову прикладав бінокль до очей. Він розмірковував, що б то могло означати: сліди ведуть на територію пеуенчів, а не навпаки. Звичайно, не виключена випадковість. Вони ж оглянули далеко не весь кордон. Якщо ж пеуенчі справді погнали свої отари назад, то тут тільки одне пояснення: війна, вони готуються до війни. Правда, це може бути проста випадковість. Коли б так!