Індіянин

Дозор зупинився у гористій, розпеченій сонцем пустелі: чорні та сірі скелі, темно-зелені кущі, подекуди купки дерев. Тут сила-силенна місць, де легко сховатись, і в кожному могли чатувати вороги. У Медіни пройшов по спині неприємний холодок. Мовчазні, похмурі гори здавалися зловісними, все ще зловісними, хоча жив він тут на кордоні вже багато років.

Хвилина по хвилині збігло чверть години, потім половина, а там і година. Сонце підбилося вище, виповзло з-за гір і стояло на небі, кругле і яскраве. Тепер воно заливало спекою і цей бік гори. В повітрі повисла мерехтлива імла.

Лейтенант Ірігоєн ставав дедалі похмуріший. Він уже тричі спитав Медіну, чи той все ще нічого не бачить, і нарешті йому урвався терпець.

— Об одинадцятій на коней і рушаємо далі.

Медіна одвів від очей бінокль.

— Командуєте ви. Але майте на увазі, пеуенчі тільки махнуть у вас перед носом кінськими хвостами; це те саме, що не виконати завдання.

— Скільки ж сидіти тут склавши руки?

— Ми добре бачимо звідси кілометрів на п’ятнадцять. Якби тут були пеуенчі, ми помітили б їх і помітимо — не сьогодні, то завтра. — Медіна глянув на Ірігоєна. — Треба мати терпіння, пане лейтенант. Ви ж знаєте індіян. Ви повинні б знати і це.

Він не міг стриматися.

Ірігоєн нічого не відповів, тільки дужче насупив брови, а Медіна смакував свою невеличку перемогу. Поглянувши на рушницю в руках лейтенанта, він додав:

— Нам наказано доставити пеуенчів у форт живими.

— Якщо зможемо… — відповів той.

Опівдні, коли Медіна раптом випростався і вказав рукою на сусідню долину, кілометрів за три од них, Ірігоєн насторожився.

— Що там?

— Гуанако!

На краю долини з’явилося стадо лам. Витягнувши довгі шиї, тварини мчали вгору по горбу. Вони здавалися звідси маленькими сірими клубочками вати.

— Який диявол так перелякав їх? — буркнув Медіна.

Ірігоєн розчаровано відхилився назад, однак Медіна уважно придивлявся до виходу з долини. Він старанно оглядав безліч розколин на схилі, обдивлявся кожну купу чагарників, кожне дерево. І ось він мовчки подав Ірігоєну бінокль. Над долиною кружляла зграя сполоханих птахів, мабуть гірських голубів. Навіть у бінокль видно було тільки крихітні чорні цятки.

Ірігоєн звів брови.

— Такий страх у них викликають тільки люди. — Медіна промовив пошепки, ніби його голос міг долинути аж туди.

Хвилини через дві дозор вирушив у дорогу. Вершники спускалися до підніжжя гори, де був прохід у долину, під прикриттям низько навислої скелі. За їхніми розрахунками час ще був. Мабуть, кілька пеуенчів переганяли з гірської долини отару на нове пасовисько. Напевно, рухаються вони повільно, і дозор перестріне їх.

Та, добравшись до долини, зрозуміли, що помилились. Індіяни уже пройшли, і розвідники побачили тільки сліди, сліди коней та овець, яких гнали на південь, на територію пеуенчів. Медіна вилаявся і пришпорив свого гнідого.

— Перетнути їм шлях! Мерщій, перестрінемо їх! Якщо вони перейдуть кордон, ми лишимося з носом.

— Стій! Йдемо по сліду!

Голос лейтенанта Ірігоєна пролунав так різко, що Медіна з силою рвонув вуздечку. Капрал, певно, забув, що командує не він. Обличчя його запалало від гніву.

— То ж вони побачать нас і втечуть, лейтенанте.

— Йдемо по сліду! — Ірігоєн вихопив з чохла рушницю і поклав її поперек сідла. — Вперед!

Вороний помчав, як смерч, дозор — за ним. Однак відстань між лейтенантом і солдатами все збільшувалась. Доводилось визнати: їздити верхи він умів, але ж… Медіна, лишившись далеко позаду, засмучено подумав, яку ще дурницю вигадає Ірігоєн. Якщо індіяни не втечуть з вини цього лейтенанта, то він згоден засмажити і з’їсти власного коня. Та ще тривожнішою і загрозливішою була інша думка: пеуенчі справді гнали свої отари додому.

Дозор — попереду всіх Ірігоєн — мчав навпростець. Місцевість тут проглядалася погано, скрізь дерева, зарослі чагарника, під ногами каміння. І треба було добре пильнувати, аби коні не падали. Нарешті вони побачили двох індіян, які гнали отару у триста-чотириста голів. Світлі вівці геть заповнили долину. Здавалося, що між зеленими схилами повільно тече потік, який перетнув пеуенчам шлях уперед, а позаду був дозор.

Мабуть за цокотом копит і меканням овець пеуенчі довго нічого не помічали. Ірігоєн був од них уже метрів за триста, а інші тяглися довгим ланцюгом, коли один індіянин випадково оглянувся. Ірігоєн летів до нього на своєму вороному. Пеуенч простяг руку і, певно, крикнув якесь застереження іншому, бо той теж оглянувся. Але, захоплені зненацька, еони не знали, куди подітися. Минуло дві чи три дорогоцінні секунди, перш ніж пастухи кинулися тікати через горб, обидва в одному напрямку, тобто зробили дурницю, яка виразно свідчила, наскільки вони розгубилися.

І все-таки вони мали можливість втекти. Коні у них були прудкі й свіжі, здиралися вгору, як кози, і між ними та Ірігоєном лишалося ще добрих півтори сотні метрів.

Але — Медіна не повірив своїм очам — лейтенант зупинив коня, натягнувши поводи так, що вороний присів на задні ноги, просунувся в густій хмарі куряви метрів десять — дванадцять і став. Ірігоєн підняв рушницю. Він ніби зовсім не цілився. Кінь першого індіянина упав, а вершник, злетівши з нього, покотився по схилу вниз метрів з шість. Ірігоєн знову заклав патрон, знову підняв рушницю, — другий кінь перевернувся теж.

Коли солдати під’їхали, індіяни уже підвелися. Вони стояли розлючені, в порваному одязі. Вівці, налякані пострілами, давно зникли за горбами. Медіна скочив з сідла.

— Хіба пеуенчі такі полохливі, що тікають, побачивши білих?

Він чекав запевнення в невинності, скарг на втрату коней, яких Ірігоєн вбив, однак коні, здається, так само мало турбували їх, як і вівці, що давно розбіглися по пампі.

— Ти ще дізнаєшся, які полохливі пеуенчі, солдате.

Це була відверта погроза, і той, хто вимовив її, був не молодий воїн, не жовторотий, щоб говорити необмірковано.

— Чому ви гнали отару додому?

Пеуенч мовчав, презирливо відкопиливши губи.

— Ми заберемо ваших овець, а вас запремо у форті, поки не скажете, — погрожував Медіна.

У відповідь індіянин знизав плечима.

— Перш ніж місяць двічі стане уповні, пеуенчі матимуть багато овець.

— Вам це не допоможе, ви сидітимете у в’язниці!

Індіянин глузливо глянув на капрала. Його товариш ніби проковтнув язика — не промовив й слова.

Медіна випробував усі можливі засоби: погрозу, насмішку, підлесливість, — але з однаковим успіхом він міг би звертатися до скелі. Індіяни більше не відкрили рота, ніби раптом перестали розуміти іспанську мову.

Ірігоєн одіпхнув Медіну.

— Ми розстріляємо вас, якщо не забалакаєте.

На темно-червоних лицях не поворухнувся жоден м’яз. Темні очі лишалися нерухомі, без усякого виразу і дивилися на солдатів з далекої далечини. Говорити з індіянами не було сенсу.

Солдати скочили на коней, пеуенчів посадили на запасних, зібрали отару і повернули додому.

Ірігоєн аж пінився від злості на оцих червоних дияволів, як він називав індіян, з якими не раз знаходив спільну мову за допомогою дрюка. Медіна не був певен, що лейтенант не убив би їх, якби не наказ капітана Васкеса доставити полонених у форт живими.

Однак його дужче непокоїло інше: глузування в очах пеуенчів, коли він заговорив про форт. Вони відверто показували свою впевненість, що їм недовго бути полоненими. Невже збираються напасти на форт? Це ж боже-рілля! Захопити один дозор — це пеуенчам іноді вдавалося. Але взяти форт, для цього у них ніколи не вистачало сили, принаймні у них одних. Що ж вони задумали?

Моралеса б сюди. Він сам індіянин і порозумівся б з оцими впертими.

VI

Ополудні наступного дня Хуан Моралес побачив перед собою Кам’яну Голову, величезну скелю-конус, висунуту горами вперед як кулак. Тут, біля потоку, що з північної сторони гір шукав собі вихід у долину, поставив своє стійбище вождь молучів Дикий Кінь.