Індіянин

Васкес скривився, ніби в рот попало щось гидке, і взяв газету. “Його превосходительство президент республіки заявив, що на кордоні з індіянами панує спокій і порядок”. Заголовки на першій сторінці повідомляли про щорічний банкет з приводу національного свята. Його превосходительство, говорилося в інформації, двічі покуштував традиційного куриного супу, а його дружина була в чорній шовковій сукні і з’їла одну тарілку супу. А десь, майже в кінці, бо це було не так важливо, як туалет пані президентші, повідомлялось і про індіянський кордон. Васкес глузливо посміхнувся. Мабуть, його превосходительство був не дуже компетентний у цьому питанні. Він краще розумівся на супі з куриці, ніж на пеуенчах.

Васкес гортав газету. “Ширяться чутки про плани французів щодо інтервенції в Мексіку”, — читав він. Справді, французи хотіли поставити королем Мексіки якогось австрійського ерцгерцога. Капітан уже чув про це. Диявольщина! Якихось п’ятдесят років тому Південна Америка боролася за свою незалежність проти Іспанії, а тепер, здається, французи не знайшли нічого кращого, як перетворити увесь континент на свою колонію. Кілька років тому їхній флот мало не захопив перуанське узбережжя. Вони намагалися проникнути всюди. Біс їх знає, що вони готують.

“Французькі військові кораблі входять через Магелланову протоку в Тихий океан”, — читав Васкес далі. Магелланова протока була вузьким морським шляхом на самому краї Південної Америки, між Атлантичним і Тихим океаном. Тепер обидва французькі крейсери вже, певно, проходять уздовж чілійського берега на північ, до Мексіки. Значить, їхня несподівана поява має зв’язок з цією історією. Добре, що Мексіка далеко. Тисячі кілометрів, які відділяли її, до деякої міри заспокоювали, але з другого боку хотілося бути там і добре намилити шию панам французам.

Та Васкеса непокоїло інше. Кожному сорочка ближче до тіла, ніж мундир, а його сорочкою тепер були пеуенчі, мундиром — молучі, а пани французи всього-на-всього шинеллю. Племена арауканців справді завдавали йому досить клопоту. Пан лейтенант теж, певно, зрозуміє це відразу, коли поїде сьогодні ввечері з дозором. А втім, він, може, зрозуміє це й задовго до зустрічі з першим індіянином.

Васкес забув про листи, газети і знову задумався про сорочку, мундир і про все, що стосувалося цього. Медіна не виявляв особливої симпатії до пана лейтенанта, і був, безперечно, однієї думки з усім гарнізоном. Капітан Васкес знав своїх людей і приблизно міг уявити, що вони казали про Ірігоєна. Задоволена усмішка з’явилася на його обличчі, коли він уявив собі, скільки засобів мають солдати, щоб перетворити життя начальника в пекло. Так, пан лейтенант, напевне, дещо зрозуміє.

V

Медіпа супроводив лейтенанта Ірігоєна, коли той оглядав форт. Він стояв струнко, за статутом на крок позад офіцера і вказував дорогу. Комусь іншому Медіна розповідав би щось про Лейквен, давав би якісь поради. А з Ірігоєном обмежувався тим, що на його короткі питання відповідав так само коротко.

Пан лейтенант мало чим цікавився: розкладом чергувань, кількістю гарнізонної команди, санітарним станом тощо. Тим, що він бачив, Ірігоєн, видимо, був невдоволений. Він так приглядався до форту, ніби купив його і тепер починав догадуватися, що надто переплатив.

На коней він глянув мимохідь, зате нагримав, що стайня як слід не виметена. Він відмовився зійти на частокіл:

— Накажіть, будь ласка, спершу полагодити драбину, я звідси бачу, що прогнили щаблі.

Не виявивши в зброярні ніяких порушень, він тільки невдоволено буркнув. Медіна потай вилаяв коня, що наклав купу перед дверима стайні, тесляра, що все ще не замінив кляті щаблі на драбині, начебто нема твердого дерева, а найбільше лейтенанта, якому ніби подарували форт. Солдати вишикувалися, коли Медіна і лейтенант проходили повз них, і віддавали честь, але робили це якось неохоче і надто повільно. Лейтенант із столиці, знатний пан, — гм, гляньте-но.

В канцелярії Ірігоєн з годину порпався в трьох десятках наказів, невдоволено зазначив, що кілька з них не підписав сержант, і, зморщивши лоба, мовчки вислухав пояснення Медіни, що сержантові тепер не до писання.

Останнім пунктом їхнього обходу була гауптвахта, невеличка дерев’яна халупа у найдальшому кутку форту.

— Скільки тут людей? — спитав Ірігоєн, коли Медіна відчинив халупу. Мабуть, він сподівався побачити там з двадцять солдатів, посаджених на хліб та на воду і до того ж прикутих ланцюгами.

— Жодного, пане лейтенант, тільки два торговці зброєю, яких спіймав сержант Моралес. Через кілька днів ми відправимо їх до округи.

— Жодного? То тут, виходить, чудова дисципліна.

Медіна промовчав. Новий лейтенант не тільки не подобався йому, він просто починав ненавидіти його.

Обидва контрабандисти сонно бликнули на них із своєї солом’яної підстилки. Побачивши офіцера, вони пожвавішали.

— Це все неправда, пане капітан. — Товстун поспіхом обтрусив солому з піджака, щоб по можливості мати пристойніший вигляд. — Несправедливо поводитися з нами ’ так безцеремонно.

Ірігоєн оглянув його з голови до ніг і нічого не відповів.

У тонкого був практичніший розум.

— Ви відправляєте нас? — звернувся він до Медіни.

— Ні, деякий час ви посидите в цьому готелі.

На скарги товстуна Медіна не звернув уваги.

— Сором, — пробурмотів той, — нацьковувати індіянина на християн.

— Індіянина? — насторожився Ірігоєн.

Товстун відчув здивування в голосі офіцера і запалився надією.

— Атож, індіянина, і до того ж у військовій формі. В своєму житті я ще не бачив такого. В цьому форті одному червоношкірому вірять більше, ніж двом християнам.

— Справа тут не в довір’ї. Ми затримали вас за те, що ви продавали зброю, от і все. — Медіна повернувся до Ірігоєна. — Сержант Моралес — молуч, пане лейтенант.

Ірігоєн зблід. Він пильно подивився на Медіну і вперше втратив аристократичний вигляд.

— Пане капітан, — знову почав товстун, — я присягаюся…

Та Ірігоєн розправив плечі, повернувся і важкою ходою вийшов надвір. Медіна старанно замкнув обковані залізом двері.

— Вони не повинні відправляти нас до округи, поки… — пролунав з-за дверей голос тонкого.

Кінця речення Медіна не розчув. Йому треба було доганяти Ірігоєна, який майже біг подвір’ям.

“Чому їм так хочеться лишатись у форті?” — промайнуло в голові Медіни, однак він не замислився на цьому, бо насамперед думки його були біля лейтенанта.

— Моралес — порядний індіянин, — наздогнавши Ірігоєна, почав запевняти Медіна всупереч своєму рішенню не говорити й слова по своїй волі, — найпорядніший з усіх, відомих мені.

— Я знаю індіян, капрале, — перебив його Ірігоен. — Звичайно, ваш Моралес бездоганний штабс-сержант, такий же бездоганний, як і все у форті, тільки нехтує канцелярськими справами, так?

Медіна почервонів і промовчав.

— Покажіть мені ще раз, що у вас за коні. Чи нема для мене? Хоча ви не здивуєте мене нічим.

Вони повернули до стайні. У Медіни повільно визрівав план. Він покаже цьому панку, ох, і покаже.

— У нас є всякі коні, але для початку ви, може, візьмете смирного?

— Мені потрібен швидкий кінь: сьогодні ввечері я їду з дозором.

— Слухаюсь.

Медіна повів Ірігоєна до стійла вороного, до розбишаки. Кінь уже втомився грюкати копитами об дошки. Він глянув на двох людців, що з’явилися на дверях. Кінь не видавався смирним, але на що справді здатний, одразу сказати було важко; принаймні Ірігоєн того не помітить, сподівався Медіна.

— Ось справжній рисак, може, дикуватий, але для доброго вершника саме такий, як треба.

Медіна наголосив на слові “доброго”, і Ірігоєн попав у пастку.

— Звеліть вивести його!

— Але попереджаю: він необ’їжджений, пане лейтенант.

— Звеліть вивести його! — Цього разу наказ прозвучав різко.

— Слухаюсь!

Медіна покликав двох солдатів, наказав їм зав’язати коневі очі і вивести на подвір’я. Він застеріг лейтенанта принаймні двічі, ясно сказав йому, що кінь дикий. У найгіршому випадку йому дадуть прочухана, але справа варта заходу. Та й земля м’яка — пан лейтенант, напевно, не матиме синців та гуль. А полетить носом у багнюку, то це буде саме те, що треба.