Індіянин

Ірігоєн озирнувся.

— Оце, певно, і є форт?

Медіна тільки кивнув, бо саме піднімав на спину валізу.

Лейтенант і хлопчик рушили майданом на вулицю, в кінці якої піднімався сірий зубчатий частокіл. Лейтенант проходив повз індіян, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Хлопець же, навпаки, так поводив навкруги очима, що вони мало не вилазили з орбіт. Він був схожий на батька, такий же тендітний, мав таку ж білу шкіру і чорне волосся. Брови у нього були насуплені.

— Тату, чому у них нема справжнього одягу? Навіть чобіт.

— Нехай це не турбує тебе, Амаро.

Деякий час ішли мовчки.

— А чому індіяни сидять просто на землі? Вони такі недотепні, що не можуть зробити собі стільця?

— Я сказав уже: нема чого про них турбуватися.

Медіна, який з валізкою на плечах ішов слідом метрів за два від них, прискорив ходу.

— Якби вони захотіли, то зробили б стільця. Тільки їм більш до вподоби сидіти на ковдрах. А розум у них, як у лисиці. Вони…

Чорна, старанно зачесана голова повернулась, блискучі очі глянули на Медіну так невдоволено, що слова застряли йому в роті.

— Ви добре знаєте індіян, — холодно мовив лейтенант.

Медіна знов одстав кроків на три, бо враження було таке, наче йому прочитали положення з статуту про те, що підлеглий мав право говорити в присутності офіцера лише тоді, коли до нього звернуться. Щось схоже на злість закипало в ньому.

— Від них смердить, від цих індіян, — виголосив Амаро і дивився тепер прямо перед собою, ніби його ображало те, що він побачив раніше.

— Так не слід казати, Амаро.

Напівдорозі до форту вони зустріли двох солдатів напідпитку. Вони порозстібали коміри сорочок всупереч статуту і голосно співали, що ще більше порушувало статут, співали про вродливу дівчину, до якої збирався повернутися вірний солдат по закінченні своєї служби. Солдатам не дозволялося так поводитись — в інший день вони й не посміли б, але сьогодні була неділя та ще й базар, і навіть капітан Васкес, що нелегко щось пробачав, дивився на це крізь пальці. Солдати, захоплені піснею, не помітили Медіни, не кажучи вже про двох цивільних, що йшли попереду. Лейтенант щось буркнув. “Яке безладдя”, — почулося Медіні.

IV

На письмовому столі капітана лежали службові папери, доставлені з учорашньою поштою, листи — по один бік, порожні конверти — по другий. Газети за останні тижні і солдатська пошта лежали окремо.

Перед столом виструнчився лейтенант Ірігоєн. Сьогодні він був у формі, і в якій: зшитій на замовлення; начищені гудзики сяяли на темно-синьому сукні маленькими сонцями. А чоботи — теж, зрозуміло, зроблені на замовлення — схожі були на блискучі труби. Вигляд у лейтенанта був такий, наче він зібрався на парад у столицю. А насправді сидів у канцелярії невисокого за чином офіцера в крайньому, далекому форті на кордоні з індіянами.

Власне кажучи, на рукавах мундира у нього мали б уже блищати золоті капітанські зірки. Вони добре пасували б до сивих скронь, і ще більше до імені Ірігоєна. Але на рукавах не було навіть двох зірок обер-лейтенанта, а тільки одна-єдина відзнака просто лейтенанта, які десятками виходять щоліта з військового училища. Ірігоєн у свої тридцять дев’ять років закінчив саме його. Васкес прочитав про це в особистій справі, яка надійшла з поштою, прочитав також, що лейтенант Сергіо Ірігоєн прибув на кордон добровільно, хоча склав екзамен з відзнакою і вже завдяки цьому, а не тільки своєму імені, міг вибрати зручніше і перспективніше місце служби. Ні, він уявляв собі лейтенанта не таким, зовсім не таким.

Ірігоєн стояв струнко, носки чобіт на відстані точно двадцяти сантиметрів один від одного, шаблю притиснув зігнутою лівою рукою до ноги, праву руку витягнув по шву. І Медіна, котрий привів його, теж стояв струнко, стрункіше ніж завжди, і мав кумедний вигляд. Він випнув уперед груди і втягнув живіт. Васкес не полюбляв такої надмірної військової дисципліни, він більше покладався на слухняність.

— Вільно, — сказав він. І до Ірігоєна: — Сідайте. Медіна полегшено зітхнув. Ірігоєн трохи ослабив напружені м’язи.

— З вашого дозволу я постою, капітане.

— Як вам завгодно.

Мабуть, цей молодчик надає певної ваги суто службовому тонові. Ну, гаразд. Де в чому Васкес згоден поступитися лейтенантові. Для нього це не має значення. Він не суперечив би й молодому зухвалому хлопчиську, якого, власне, чекав.

— Добре доїхали?

— Дякую, стерпно.

Капітан з-під густих брів розглядав довгасте бліде обличчя з вугільно-чорними очима.

— Чув, з вами хлопчик?

— Так точно.

Для цього Ірігоєна, либонь, кожне слово було коштовністю, з якою він розлучався неохоче.

— Ми помістимо його до якогось поселенця, у сім’ю щоб він не нудьгував без матері.

Васкесу здалося, що обличчя Ірігоєна порожевіло, хоча не був у цьому певен.

— Дякую, капітане, про це я вже подбав. Будь ласка, ознайомте мене з моїми обов’язками в Лейквені.

Васкес знизав плечима. До цього молодика не підступити.

Капітан стисло, сухо змалював лейтенантові становище форту, його значення як єдиного захисту прикордонних земель від пеуенчів, необхідність перешкоджати їх об’єднанню з молучами, згадав, що вчора на базарі не бачив жодного пеуенча і тому вважає найважливішим, невідкладним завданням з’ясувати, чи не замислили вони чого і якщо замислили, то що саме.

— У цілому ми непогано виконуємо свої обов’язки. За останні десять років у нашому районі не було жодної серйозної сутички, подекуди бували тільки дрібні перестрілки, та й то давно.

Обличчя лейтенанта пересмикнулося.

— І все-таки життя тут не таке, як у столиці, — вів далі Васкес, — далеко не таке, якщо хочете знати мою думку.

— Я чекав цього. Дозвольте запитати?

Васкес кивнув.

— Як ви довідаєтесь, що діється у пеуенчів?

— Сьогодні ввечері пошлемо дозор під командуванням капрала Медіни. Він приведе одного чи двох полонених, і від них дізнаємося, що там заварюється.

— Прошу вас поставити мене па чолі дозору.

— Що? — Васкесу здалося, що він не дочув. — Друже, ви ж тут усього кілька годин!

— Я знаю індіянський кордон. — Обличчя лейтенанта знову судорожно пересмикнулось. — Мій рід має землі в цій провінції, і я кілька років жив тут. Службовий статут категорично вимагає висилати важливі дозори під командуванням офіцера.

— Так, але…

— Я наполягаю на своєму праві.

Васкеса вразило зухвальство лейтенанта. Нагадав йому статут і вже з самого початку суперечить його наказам. Вся антипатія, яку він відчув до лейтенанта ще до знайомства з ним, піднялася в ньому. Хоча Ірігоєн не був схожий на того, якого уявляв собі капітан, та виявилося, він не кращий, а швидше гірший. Справді, тримався він так, ніби вже був комендантом форту. Ну, що ж, може її варто послати цього молодчика з дозором, може, він стане менш зарозумілий.

— Гаразд, коли вам так заманулося. Вирушати о двадцятій годині. Взяти провізії на п’ять днів і змінних коней. Капрал Медіна піде з вами як провідник. Попереджаю: якщо справа кінчиться кепсько або ви не приведете принаймні одного “язика”, відповідальність лягає на вас! Зрозуміло, пане лейтенант?

— Так точно!

Капітан Васкес почекав, поки за Ірігоєном зачинилися дворі. Потім, все ще сердитий, знову взявся розбирати пошту.

“Тепер не війна, — заспокоював він свою совість. — Можна послати й нову людину”. Він опанував себе і заходився уважно читати листи.

Це була звичайна абищиця: запитання скарбника, чому протягом тижня було підковано аж двадцять п’ятеро коней; відмова на його прохання відкрити у форті санітарну станцію; претензія до останнього реєстру складу гарнізону, де єфрейтор Альварес, проведений під номером двадцять третім, виявився під номером двадцять другим.

Боже, невже отим канцелярським жеребцям справді нема чого робити? Вони, певно, діставали якесь задоволення, псуючи йому кров.

Важливою державною справою для них було те, що витрачено на десять підків більше, ніж заплановано, що єфрейтора занесено до реєстру під іншим номером; а те, що його форт захищає всю провінцію, настільки мало обходило їх, що вони не дозволили навіть створити санітарну станцію. Хворих на лихоманку чи дизентерію доводиться відправляти у фургоні до найближчого госпіталю за сімдесят кілометрів і це тутешніми дорогами. Та найобразливіше те, що оті писаки втричі швидше просуваються по службі, ніж такі, як він. їм присвоюють чини підполковників та генералів, а він залюбки вийшов би на пенсію хоча б майором.