Індіянин

Педрільо подивився на гру в м’яч, на змагання вершників, одержав теж шматок м’яса і склянку сидру. А тоді подався назад на базарний майдан, де все ще йшла торгівля і покупці з міста походжали так, ніби скрізь, де вони проходили, було брудно.

Педрільо попрямував до лавки Курро. Там теж ішла торгівля, всюди сиділи та стояли чоловіки з склянками вина, і підручний Курро, маленьке, капловухе хлоп’я, роботи мав по горло.

— Залізницю прокладуть аж до кордону, — повідомив співбесідникам пан Манрікес. Він відчував особливе піднесення і був певен власної гідності, бо вже не зовсім впевнено тримався на ногах. — Я читав у газеті.

— Хай їй чорт, тій залізниці, — вигукнув дон Мартін, батько Алехо. — Мені любіше віз та пара добрих коней.

Дон Мартін і сьогодні надягнув свого старого капелюха і високі, завжди в гною, чоботи на шнурівці.

— Ясна річ, якщо прокладуть залізницю, то тобі хоч кукурікай! — вигукнув хтось, і всі засміялися. Дон Мартін фурманував.

— Якщо прокладуть залізницю, то мені житиметься добре. Впрягатиму своїх коней, інакше поїзд з місця не зрушить.

— Залізниця — це перемога білої людини над природою, — відкарбував пан Манрікес.

Якийсь час Педрільо прислухався до суперечки, а потім знову побіг до місця розваг. Отже, залізниця — це перемога білої людини над природою. Наступного року він піде до школи в місто, де навчають усього. Там він навчиться будувати залізниці і мости, по яких начебто їздять, навчиться будувати високі, до хмар, будинки з каменю і тисячу інших речей. Чиєю перемогою буде тоді залізниця, га? Коли б він тільки знав, яка вона.

Він зустрів на базарі капітана Васкеса, а також капрала Медіну, що сердився, чекаючи на поштову карету, в якій мав прибути новий лейтенант, і жалкував про дорогоцінну, марно витрачену неділю. Та у Педрільо не було для них часу, бо гра в серсо ще не закінчилася.

Поштова карета запізнилася майже на три години. Коли вона звернула на вулицю селища, сонце вже було низько, незабаром з високого флагштока мали спустити прапор — на тому закінчувався базарний день. Капітан Васкес бачив, як під’їжджала карета, однак удав, що не помітив, повернувся і пішов уздовж рядів індіян. Зустрічатися з паном лейтенантом сьогодні йому не хотілося. Можна відкласти й на завтра. Він оглядав ланцюжки й пряжки, ковдри і дерев’яні миски, дивився на байдужі, наче мідні обличчя і, подумавши, що Моралес сподівається цивілізувати оцих людей кількома мішками посівного зерна, скептично скривив рота. І сто років тут не допоможе!

Капітан Васкес ще раз пройшов поміж рядами. Всміхаючись, слухав, як хрипів покупець, торгуючись за півдесятка ковдр. Однак індіянин тільки хитав головою. Ні, він не хоче ні двох срібних монет, ані півтори. Всюди сиділи знайомі індіяни, і капітан кивав їм. Вони відповідали на вітання тільки очима. Дивлячись, як вони сидять, можна подумати, що кожен важить тисячу тонн, і здавалося, їм важко навіть поворухнути головою.

Нелегко було відрізнити представників одного племені від іншого, особливо тоді, коли вони по-святковому вдягнені. Капітан зморщив лоба. Сьогодні, здається, на базарі тільки молучі, кілька гостінос, але, наскільки він міг пригадати, — жодного пеуенчі. Звичайно, тут могли бути пеуенчі, яких він не знав. І все-таки це дивно.

Капітан, не звертаючи уваги на торги, уважно придивлявся навколо, пильно приглядався до облич, ніби хотів прочитати думки цих людей. На краю майдану він майже наштовхнувся на Курро, який тягнув невеличкий візок з вовною.

— Добридень, пане капітан, — Курро був чемний індіянин. Він зупинився і скинув капелюха.

Васкес не гаяв часу на передмови.

— Ти бачив сьогодні хоч одного пеуенчі?

— А чому ж ні, пане капітан. Тобто я так думаю.

— Ти думаєш! — У голосі Васкеса чулося нетерпіння. — Проведи мене до будь-якого з них.

Коли б тільки можна було щось помітити по цих індіянських обличчях, навіть по обличчю Курро.

Вони ходили добрих десять хвилин, поки знайшли пеуенчів. Спершу натрапили на двох жінок, але ті були самі. Їхні чоловіки не пішли з ними, сказали жінки, бо нездужали. Розмовляючи, індіяни одводили погляд, намагалися не дивитися на Васкеса. Капітан ставав усе похмурішим. Нарешті він і Курро зупинилися біля старого, з яким була і його дружина, що складала вже свій небагатий срібний товар.

— Спитай його, де поділися інші пеуенчі, молоді, — наказав Васкес.

Старий відповів іспанською мовою, неохоче, затинаючись.

— З’явилися гірські леви, вбивали овець і лошат. Чоловіки на полюванні.

— Спитай, відколи це пеуенчі стали такі погані мисливці, що всі йдуть на полювання, аби убити кількох пум. — Він намагався використати Курро як перекладача, але старий знову відповів по-іспанському, ніби Курро тут і не було. Пеуенчі вперті, як віслюки.

— Не кілька левів. Багато. — Старий так само, як і жінки, майже не дивився на Васкеса. Погляд його був спрямований на шпиль церкви, ніби саме там він читав свої відповіді.

— Спитай його, чому це тільки на землях пеуенчів з’явилися гірські леви. Спитай, чому молучі не на полюванні.

Старий удав, ніби не зрозумів, і все дивився на церковний шпиль.

— Одні хворі, інші — на полюванні, — пробурмотів Васкес глузливо.

На майдані Курро побачив тільки одного пеуенча, та її то літню людину, не воїна.

— Молодь не прийшла. Це недобре, Курро, дуже недобре. Прислухайся, може, щось почуєш.

Курро все-таки був арауканець. Він чимало узнавав, хоча індіяни й не довіряли йому.

— Гаразд, пане капітан. — Курро теж був стурбований, наскільки взагалі може бути стурбований індіянин.

Васкес пішов додому. Він ішов повільно, і, щоб не переходити майдан удруге, звернув в обхід через поля. Сонце осявало пампу, гори, покриті темним лісом, скелі і сніг на їхніх вершинах. Тихо і мирно було серед природи. В долині стояв форт, великий, сірий, на вигляд неприступний. Але мир був оманливий, і впевненість, яку давав форт, була дуже доречна. Може, саме в цей момент десь за обрієм знялася буря, але Васкес не знав, звідки і з якою силою налетить вона.

Капітан так замислився, що забув про Медіну і нового лейтенанта. В дорожній куряві лишилися сліди його чобіт, важких, незграбних військових чобіт. Та за кілька хвилин вітер замів їх.

На центральному майдані з даху поштової карети скинули мішки з поштою, виходили пасажири, і Медіна шукав лейтенанта. Здається, проста річ знайти його серед п’яти, точніше чотирьох з половиною пасажирів. І все-таки лейтенант знайшов його сам.

Спершу з карети вийшли два поселенці, потім незнайома жінка і нарешті чоловік років сорока з хлопчиком віку Педрільо, певно батько й син. Медіна чекав, що зараз з’явиться жовторотий лейтенант. Він навіть підійшов до карети і заглянув усередину, але там нікого не було.

— Лейтенант Ірігоєн, — раптом промовив хтось поряд.

Біля Медіни стояв чоловік з хлопчиком. Власне, чоловік був не низенький, а тільки здавався таким через свою тендітність. На довгастому блідому обличчі горіли темні очі, а чорне, бездоганно підстрижене волосся на скронях уже посивіло. Вій був у костюмі, які носили тільки городяни, а на руці, яку подав Медіні, блищав масивний золотий перстень.

Побачивши лейтенанта, що здавався генералом у цивільному одязі, Медіна від подиву роззявив рота.

Він був настільки приголомшений, що мало не схопив простягнену руку. Однак схаменувся і коротко відрапортував:

— Капрал Медіна, черговий, пане лейтенант! — і тільки тоді обережно, дуже обережно, щоб не зробити боляче, потис кінчики чотирьох білих пальців. Отже, вітання було далеко не молодецьке, і враження від нього склалося не дуже приємне. Медіна помітив, як у лейтенанта іронічно опустилися куточки губів.

— Зараз візьміть поки що валізку, — вказав Ірігоєн на валізку. — Решту багажу принесете згодом.

— Слухаю, лейтенанте.

Медіна оглянув валізу. В неї можна було б вмістити обмундирування всього полку. А цей панок ще каже про “решту багажу”.