Чорний вовк

— Та це ж такий хороший собака, — зітхнув Штенцл, перебираючи пальцями шерсть Вовка. — Самі подивіться!

— О боже! — застогнав інструктор, витираючи з чола піт смертельного страху. Проте й він підійшов, не випускаючи, однак, з руки пістолета.

Вовк дивився на нього запитально.

— О боже! — знову видихнув інструктор. — Люди добрі, він крутить хвостом!

Вовк, очевидно, думаючи, що той добрий солдат не розуміє його прохання, підбіг до інструктора, обережно взяв його за штани і потяг до дверей…

15

— Подивіться, Франеку! — сухо покликав капітан.

— Я… я не можу… якщо там, внизу, ті два собаки…

— Собаки нічого вам зараз не зроблять. Подивіться. Швидше!

Франек був блідий як смерть, бо чув шалений собачий гавкіт під вікнами. Через силу проковтнув слину.

— Ми з вами все-таки… стільки разів пили разом… Чому ви зараз так?

Капітан подивився на молодшого сержанта, що уважно прислухався.

— Пили, — кивнув він. — Я хотів знати, що ви за один. Але ви завжди були зовсім не такий. І потім, ви вмієте краще пити, ніж я. А тепер розкажіть про собак.

— Але я нічого не знаю.

— Закурюйте, — капітан подав йому сигарету. Він подумав, що було б найкраще, якби клубок почав розмотуватися раніше, ніж прийде підполковник. Усе почалося тут, у цій канцелярії. Треба, щоб тут воно й скінчилося. «Я відповідаю за цю дільницю. Хлопці без вагання життя покладуть за неї. Але я не маю всіх можливостей вести слідство». Він бачив, як страшенно труситься у Франека рука. І сам витяг з пачки сигарету, передав молодшому сержантові і вже той пхнув її Франекові в рот.

— Чого ви так боїтесь, Франеку?

Франек спробував чиркнути сірника. Але нічого не виходило. Він ламав сірник за сірником.

Капітан клацнув запальничкою.

Франека від того звуку аж пересмикнуло.

— Ну досить уже дурня строїти, — підвищив голос капітан.

Молодший сержант схвально закивав.

Надпоручик Томічек сидів так, що Франек був прямо перед ним. І дуло його автомата було націлене якраз Франекові в груди. Знову сталося те, чого надпоручик не сподівався. Той чортів капітан завжди має рацію. «Ще трохи, і я б застрелив собаку… Мушу визнати свою поразку. Якби мене зараз хтось запитав, чи можу я очолити заставу, я б чесно відповів: поки що ні. Мені бракує досвіду».

І злість, яку надпоручик мав на себе, він переносив на Франека.

— Ми, Франеку, пізнаємо мерзотника з першого погляду, — похмуро мовив він.

— Я… я все-таки не боюсь…

— Боїтесь, — сказав надпоручик сердито і показав на його коліна. Вони помітно тремтіли, хоча Франек марно намагався опанувати себе. Хтось може не повірити, що коліна від страху тремтять. Але тільки той, хто ніколи не ставив на карту все. Тут, на кордоні, було затримано чимало людей, у яких на допиті тремтіли коліна, і лише прикордонники й працівники держбезпеки можуть підтвердити, що це правда.

Задзвонив телефон.

— Чорт! — лайнувся капітан. Він знав: ще кілька секунд, і той мерзотник витрусить усе, що має у своїй чорній душі. А душа у Франека чорна, капітан уже не сумнівався. Перш ніж почати допит, він усе зважив. Досить уже одного факту — садист, що безпідставно мучить тварину. Самітник, з яким ніхто не хоче мати справи. Насильник з темним минулим. Такі люди у душі боягузи. Не бояться смерті — лише чужої. Не цінують життя — тільки чужого. Капітан підняв трубку.

— Район двісті метрів за закрутом річки, — доповів молодший сержант Пачес. — Дракон і Принц взяли фальшивий слід. Злочинець був у гумових чоботях, правий каблук більше стертий, ніж лівий. Заввишки злочинець близько ста дев’яноста сантиметрів. Слід завдовжки тридцять сантиметрів, шість разів по стільки дає сто вісімдесят, але гумові чоботи більші…

— Правильно, — сказав капітан у трубку.

— Згідно з особливостями сліду вважаємо, що це людина, яка працює стоячи і виконує важку роботу.

— Чому ви гадаєте, що собаки взяли фальшивий слід? — тихо спитав капітан.

— Слід повів до лісорубів. Сподіваємося, що…

— То правильний слід!

На другому кінці дроту запало хвилинне здивоване мовчання. Мабуть, молодший сержант вагався.

— Ми думали, собаки взяли слід тому, що перед ними біг Вовк. Вони його не люблять…

— Це одне з одним не зв’язано.

— … отож просто біжать за своїм ворогом. Тобто до халупи лісоруба Франека. Але то все-таки…

— Обшукайте дім! — наказав капітан і повісив трубку. Потім звернувся до Франека: — Який ви заввишки, чоловіче? Ану встаньте.

Франек поволі підвівся. І стояв хитаючись.

— Добрих сто дев’яносто! — сказав надпоручик.

— А тепер поверніться! Підніміть ліву ногу. Праву. Добре, дякую!

З виразу капітанового обличчя Франек нічого не міг зрозуміти. Лісоруб і досі тремтів. Йому ніяк не вдавалося вгамувати тремтіння в колінах. Він сів.

— З дружніми стосунками покінчено, чоловіче! Саме зараз… — капітан глянув на годинник, — наші люди роблять у вас обшук.

Огидне Франекове обличчя посиніло ще дужче. Ніс вкрився дрібними крапельками поту, що більшали, зливались і струменіли по обличчю. У нього не було сили навіть витерти піт.

— Ви такий самовпевнений, Франеку, що навіть не замітали за собою слідів? — тихо спитав капітан. Раптом він щось згадав. Ту мить, коли підполковник лежав над струмком, і витяг з його дна соснову гілку. З того струмка, що протікав за якихось сто метрів від Франекової халупи. То була миттєва згадка, але він здригнувся від неї.

— Де… сліди? — прохрипів Франек.

— Біля закруту річки.

Франек заздалегідь про всяк випадок приготував пояснення.

— Ми там валили ліс, — сказав він.

— Там внизу — ні. Не брешіть.

— Не брешу, — Франеків мозок на диво почав працювати. — Я туди іноді ходжу… до того дуба… води попить. Звичайно, що собаки виявили там мої сліди.

— Відколи ви п’єте воду? — засміявся надпоручик.

Капітан завагався. То могла бути правда, але внутрішній голос йому підказував, що то підготовлена брехня. Капітан несподівано запитав:

— Навіщо ви так жорстоко вбили те щеня, Франеку?

Франек через силу проковтнув слину. Його мозок працював гарячково. Нарешті вимовив:

— Не вбивав… нікого…

— А як же ви знаєте, що це сталося саме біля того дуба?

— Не знаю… нічого…

Франек ще не здавався. Щось йому підказувало, що все скінчено, — не тому, що найшли сліди, з цього б він легко виплутався, бо лісоруби справді ходили до струмка по воду, але обшук халупи непокоїв його. Лісоруб намагався згадати, що вони там можуть знайти. Виття двох собак під вікном сплутувало його думки.

Капітан змінив метод. Знову запалив сигарету і пхнув її до тремтячих Франекових губів.

Хвилину всі мовчали, бо хотіли, щоб Франек зосередився. Такий обамбурений чоловік нічого не вартий, він може признатися і в тому, чого не робив.

Старший сержант уже промив йому рани і тепер дивився на капітана.

— Він виглядав так страшно через те, що був закривавлений, — мовив, сержант. — Але в лікарню йому все-таки треба, бо той сухожилок мені не подобається.

Молодший сержант сів за маленький столик і, не чекаючи, щоб його хтось просив, почав стенографувати допит Франека.

Франек дивився кудись поверх голови капітана. Сигарета звисала йому з губи. Він не помічав цього. З неї одвалився великий шмат попелу.

— Сигарета! — тихо нагадав йому надпоручик.

— А… ага, — кивнув Франек. Затягнувся й закашлявся. — У вас нема чого випити?

— Так те щеня? — повторив тихо капітан.

Нарешті Франек трохи отямився.

— Я не хотів його вбивати, — видихнув він.

— Я знаю, що ви не хотіли вбивати щеня. Вас цікавила або Ліза, або провідник, — кивнув капітан. Він уже не хмурився і не був таким холодним. — Я тільки хочу знати причину, Франеку!

Франек ухопив кухоль, який йому подав молодший сержант, і, гучно ковтаючи, випив води. Тільки тепер йому по-справжньому почали пекти рани.

— За це ви мене не можете посадити! — майже скрикнув Франек.