Чорний вовк

Його не розуміли, тому що боялися. Він знову повернувся до застави і подивився вгору на вікно. І благально завив.

— Цей пес… Ви маєте рацію, товаришу капітан, — сказав надпоручик Томічек офіційним тоном. — Цей пес щось хоче.

Знову задзвонив телефон. Спостережна вежа за заставою сповіщала, що повертається третій патруль.

Але ще трохи раніше, ніж подзвонили з вежі, Вовк потяг носом повітря і кинувся вниз по схилу.

«Пампушка» Штенцл сопів, неквапливо й важко йдучи по схилу, хоч знав, що тепер уже на нього дивляться із спостережних веж у біноклі. Та йому це було байдуже. Іншим разом він помахав би Ярді Пштросу на номері другому або щось гукнув би на номер перший, а тепер ішов заціпенілий, бо ніщо не могло вгамувати його великого жалю.

— От бачиш, Лізо, — шепотів він. — І таких людей земля носить! От бачиш, бідолашко мамо Лізо!

А Ліза йшла близенько біля його ноги і була якась надто маленька для свого великого горя, хиталася, й скиглила, і тулилася до ноги великого незграбного солдата, що теж спотикався, ледве бачачи дорогу, бо сльози заливали йому очі.

— Вони повертаються, — сказав нагорі капітан.

— Стрілець лишився, згідно з наказом, на кордоні, — нагадав без усякої потреби Томічек. — Отже, то не міг бути напад з-за кордону. Кордон на всьому протязі не порушено.

Томічек ще стежив за Вовком, який тікав. У пса легко було б влучити, бо він біг по відкритій місцевості, повернувшись боком до вікна.

Франек позад них стогнав від болю, — молодший сержант поводився з ним не дуже делікатно.

— Той, кого не люблять собаки, пане Франеку, негідник. Ми тут, на заставі, це добре знаємо. Собаки люблять усіх хороших людей.

Він хотів сказати «товаришу Франек», але це дружнє звертання його язик не міг вимовити.

— Але ж він скажений, — люто захищався Франек.

— Тоді всі наші собаки скажені, пане Франеку. Жоден з них не терпить вас. Ви б подумали, що всі уже давно знають, як ви мучили Вовка. І не дивно, що він жадає вашої крові, — буркотів молодший сержант, обробляючи рани Франека тампоном, змоченим у перекисі водню, так енергійно, що Франек аж крутився в нього під руками.

— Бачите, самі ви навіть маленького болю не зносите. А пса били поліном по голові. Я дивуюся товаришеві капітану, що він сам ходив до того вашого барлогу, — молодший сержант обернувся і кинув похмурий погляд на свого командира.

— Облиште його, товаришу молодший сержант! — озвався капітан, але в голосі капітана не було прикрості. Скоріше солідарність.

— А я, Рудольфе, дедалі більше переконуюсь, що ти мав рацію, — мовив у цей час надпоручик, не знімаючи, проте, пальця із спускового гачка. — Той пес таки чогось хоче. От подивись! «Пампушка» Штенцл на мить зупинився, щоб передихнути, і побачив Вовка, який біг прямо на нього.

— Киш! — скрикнув він і одступив на три кроки назад. Штенцл аніскілечки не злякався, та в нього не було настрою бачити пса, що, мабуть, хотів гратися, як сьогодні вранці.

Вовк біг щодуху, але не видно було, щоб він хотів напасти або погратися. Він зупинився перед солдатом і чогось чекав.

— Що ти хочеш, собако? — спитав його провідник.

І Вовк, немов чекав цього запитання, звівся на задні лапи, а передніми сперся Штенцлові на груди.

— Ну, ну, хороший собака, хороший, — забурмотів Штенцл. — Але зараз нема часу гратися.

Він хотів одштовхнути Вовка, але той не дався. Тоді Штенцл почав чухати його вільною рукою між вухами.

— Хороший собака, я знаю. Люди бувають свиньми, але тільки декотрі, не всі. Зараз я вас обох розумію, собачко…

Вовк крутив головою, він не звик, щоб його пестили.

Капітан Гаєк здивовано розкрив рота і відклав бінокль. Він був уже не потрібен, бо новий провідник з обома собаками підходив до застави.

— От тобі й скажений пес, — звернувся капітан до надпоручика. — Скільки живу, такого не бачив! «Пампушка» Штенцл спотикався на пагорбі, раз у раз поляскуючи Вовка по заду, коли той ставав йому на дорозі, а одного разу навіть схопився за його хвіст, бо посковзнувся і втратив рівновагу. І на все це Вовк не звертав уваги. А Штенцлове серце було вщерть сповнене смутку, і він теж нічого не помічав.

Вовк часом обганяв провідника, потім зупинявся і дивився йому в очі.

— Якби ти був людиною, ми б з тобою, звичайно, по розумілися, — бурмотів Штенцл. — Але ж ти мовчиш і тільки дивишся.

Він попрямував був до собачих будок, але Вовк перетнув дорогу і широкими грудьми вдарив його в ноги. Він не знав інших засобів зв’язку, але те, що він хотів сказати Лізі і тому чоловікові, сказав.

І Ліза відчула запах Франекового сліду, наїжилася і потягла поводок туди, куди хотів Вовк.

— Мабуть, ти цього хочеш, собако, — завагався Штенцл і поплескав Вовка по грудях. — Але я не знаю, що доброго це тобі дасть.

І він попрямував до дверей застави, куди тягли його обидві собаки.

— Так, тепер вас хочуть бачити вже дві собаки, Франеку, — озвався сухо капітан Гаєк. — Ідіть-но гляньте!

Франек підійшов до вікна.

Капітан кинув застережний погляд на молодшого сержанта, що не зводив з Франека очей.

— Чого? — тихо спитав молодший сержант.

Капітан здвигнув плечима.

— Не знаю. Щось є у повітрі. Здається, я щось зрозумів.

Надпоручик Томічек стиснув автомат, але тепер він мав на увазі вже не собак. Він на крок відступив од вікна, щоб Франеку було краще видно.

— Ні! Бога ради, ні! — скрикнув Франек, від жаху закриваючи обличчя обома руками.

Вовк почув той крик, дико завив і знову кинувся всім тілом на замкнені двері.

Ліза трохи постояла задумана. Весь час вона внюхувалась у запах Франекових слідів. Може, вона згадала, що цей особливий, брудний запах ішов від залізяк, які вбили її щеня? Враз вона також завила і кинулася слідом за Вовком на двері.

— То ви вже обоє хочете всередину, — догадався Штенцл і пішов до собак.

— Дивіться, Франеку, Ліза уже без поводка, — майже привітно мовив лісорубові капітан.

Франек широко розкрив очі. Не було сумніву в тому, що отой солдат внизу хоче відчинити двері.

— Не од-чи-няй! — заверещав Франек.

Штенцл застиг і глянув угору. І побачив бліде як смерть обличчя Франека і поряд усміхнене обличчя капітана Гаєка.

Обидва собаки люто гавкали.

Штенцл зробив спробу стати струнко і очима питав капітана, що йому робити.

— Поки що лишайтеся з собаками внизу, — гукнув з вікна капітан.

— Як це — поки що? — видихнув Франек.

— Мабуть, ви нам самі скажете, що мають проти вас ці собаки, — капітан говорив спокійно. Але в душі у нього була така відраза до цього пропахлого алкоголем і брудом чоловіка, що він з радістю пустив би собак всередину.

— Чому ви так боїтеся тих собак?

— Бо… боюсь, — признався Франек. — Тільки не пускайте… Тільки не….

З роззявленого рота капала слина і стікала по зарослій бороді.

Батальйонний інструктор Стогончік ішов згори і зупинився так раптово, що замахав руками, щоб утримати рівновагу. Це була якраз та мить, коли Вовк знову став на задні лапи, а передніми сперся Штенцлові на груди і шалено гавкав йому прямо в обличчя.

Батальйонний інструктор блискавично витяг з кобури пістолет.

— Не рухайтесь, Штенцл! — закричав він.

Солдат Штенцл здивовано глянув на нього.

— Чого це, товаришу прапорщик? — спитав він розгублено. Потім побачив у руці прапорщика пістолет, зрозумів це по-своєму, зблід і підніс руки вгору.

— Я нічого не зробив!

У інструктора, який за своє життя звик до всього, опустилася рука з пістолетом, і Штенцл почав гладити Вовка між вухами.

— Чорт забирай! — видихнув інструктор.

Штенцл зрозумів свою помилку і з полегкістю зітхнув.

— Вони хочуть всередину, але я не можу їх пустити, — мовив він з жалем і кивнув нагору. — Наказ згори!

— Не гладьте того пса! — скрикнув ще раз Стогончік і помалу почав підходити до застави. — О дійдіть від нього геть, чоловіче!