Чорний вовк

Знову задзвонив телефон. То було донесення із спостережної вежі, де помітили оту постать.

— Бачу! — відповів капітан у трубку. Він узяв бінокль, але тепер, власне, бінокль був уже непотрібен, бо чоловік був близько. І без бінокля видно було, який він розтерзаний і яке закривавлене в нього обличчя.

— Боже! — видихнув надпоручик.

Капітан примружився.

— Так це ж Франек! Хто його жене?

Надпоручик зняв автомат і поклав ствол на віконну раму. Націлився на узлісся — єдине місце, звідки міг вийти переслідувач.

Раптом звідти почулося протяжне люте виття. Кущі розсунулись, і вибіг Вовк. Досі він ні разу не наважувався показатися тут, бо це вже була територія застави.

— Я завжди думав, що цей пес колись сказиться, — промовив надпоручик, беручи на мушку Вовка; палець уже лежав на спусковому гачку. — І Франек був дурень, коли думав, що приборкає пса.

— Стривай, — скрикнув капітан. — Не стріляй ще! — і перехилився через вікно, щоб краще бачити.

Франек біг щодуху. Вже видно було, що він зовсім не п’яний, тільки страшенно захекався.

— Сталося, мабуть, таки щось страшне, — мовив надпоручик, стежачи весь час за собакою.

На обличчя Франека — заюшене кров’ю, з вибалушеними очима і роззявленим ротом — страшно було дивитись.

Вовк не тікав. Він біг за хазяїном на відстані близько тридцяти метрів. Не поспішав, хоч обом офіцерам було ясно, що міг наздогнати Франека кількома стрибками.

— Це скажений собака, — Твердо повторив надпоручик, тримаючи палець на спусковому гачку.

— Не стріляй! — скрикнув капітан.

Франек з жахом обернувся і побачив Вовка. Він уже бачив також і обох офіцерів у вікні.

— Убийте! — заревів він і з останніх сил кинувся до дверей застави.

Надпоручик навів автомат і доторкнувся вказівним пальцем до гачка.

— Ні! — зашипів капітан і поклав йому руку на плече. — Цей собака не скажений. Ти тільки глянь на нього. Він ніколи досі не наважувався так близько підходити до застави.

— Саме тому він скажений…

— Ти ніколи не бачив скажених собак. Скажений біжить, натикаючись на дерева, голова набік і кусає всіх, хто трапляється йому на шляху. А цей біжить за Франеком. Він знає, чого хоче…

Внизу, на першому поверсі, грюкнули двері і настала тиша. Потім щось кричав черговий по заставі, але не можна було нічого розібрати.

Вовк добіг до застави і якусь мить безпорадно озирався. Тоді ліг і нашорошив вуха, та раптом підхопився і кинувся на замкнені двері, що затріщали під вагою його сорокакілограмового тіла.

— Але тепер уже можна!.. — надпоручик скинув капітанову руку з плеча.

— Біжи вниз і подивись, що, власне, сталося. Черговий там щось каже.

Але внизу вже гупали по сходах чобітьми черговий і кілька солдатів. Було чути, що вони несуть щось важке. Двері розчинилися, і з’явився черговий. Вигляд у нього був розгублений.

— Не треба донесення, кажіть так, — мовив капітан.

Черговий засапався, ззаду його підштовхнули солдати, що вели попід руки Франека, який ледве дихав. В очах Франека був жах.

— Надворі собака, — сказав черговий.

— Собаку не чіпати, — наказав капітан.

— Застрель-те ту бе-стію!! — прохрипів Франек і повалився на стілець. Черговий кивнув. І солдати, що досі не розуміли, що, власне, відбувається, враз заспокоїлися.

— Він був надто жорстокий з собакою, — сказав черговий. — Цього треба було сподіватися.

Надпоручик Томічек ждав тільки наказу, тримаючи весь час Вовка на мушці. Стріляти було дуже зручно, вистачило б одного пострілу.

Але капітан наказу не давав.

— Ідіть, хлопці, — тихо сказав він солдатам.

Вовк унизу кидався на замкнені двері, що здригалися під вагою його тіла. Він не гавкав, не гарчав, кожний марний його стрибок був такий безмовний, що ставало лячно.

— Сказився. Несподівано сказився, — шепотів Франек, якому промивали і перев’язували рани. Він стогнав од болю, вибалушував очі. — Мені треба було давно вбити його!

— Чому? — капітан підвів голову і глянув на Франека зовсім не по-дружньому.

— Він не хотів коритися. Я не міг його приборкати.

— То все ваш жорстокий метод виховання, Франеку.

Франек заперечливо похитав головою.

— Останніх кілька днів я його не бив. Щоб я бога не бачив, пальцем його навіть не зачепив.

Лісоруб уже дихав рівно, потроху отямлювався. Почувши удари Вовка внизу, з острахом подивився на двері.

— Він не забіжить сюди?

— Заспокойтесь, Франеку, тут він вам нічого не зробить.

— Ви його не знаєте. То диявол!

— Тримайте, чоловіче, руку як слід! — озвався до нього молодший сержант. Сказав він це досить грубо, хоч ніколи не говорив таким тоном з пораненими солдатами. Потім глянув на капітана:

— Йому треба буде в лікарню, товаришу капітан! Так ніби нічого страшного, але щось із сухожиллям.

А капітан, що іншим разом кинувся б до телефону, сказав на диво суворим голосом.

— Почекає!

Надпоручик здивовано обернувся, — він ніколи не чув, щоб капітан так говорив. І ніколи ще не бачив його таким похмурим.

— Якщо ви його не вб’єте, то я… сам, — Франек вирвався від молодшого сержанта і хотів схопити пістолет, що лежав на столі.

— Не руш! — гримнув капітан.

Молодший сержант швидким рухом посадив Франека на стілець.

— Ти збожеволів, чоловіче! — крикнув він на нього. — Хіба можна отак-о вбивати собак? Якщо ти хочеш знати, цей пес такий же здоровий, як і всі наші собаки. Я це прекрасно бачу.

Франек заговорив так швидко, що аж захлинався.

— Я вам кажу, що він сказився. Повірте мені!

— Я ще не знаю, хто сказився, — збуджено перебив його молодший сержант, — ви чи ця нещасна тварина. Мені здається, що ви.

Капітан пильно глянув Франекові у вічі.

— Що має проти вас цей пес?

Франек опустив очі.

— Він у мене завжди добре нажирався.

— І завжди діставав поліном, — додав з ненавистю молодший сержант.

— Він скажений!

— Ні. Молодший сержант має рацію. — Капітан похитав головою і підійшов до вікна. — Скажені собаки так не поводяться.

Вовк справді поводився незрозуміло. З дощаного барака за кам’яницею застави вийшов, нічого не знаючи, кухар і попрямував до кухні.

Вовк якусь хвилю стежив за ним. Він уже не кидався на двері, бо зрозумів, що так всередину не потрапить. Пес підбіг до кухаря. Той розгублено зупинився. Він не дуже довіряв собакам, бо ніколи з ними не стикався. Але наслухався оповідань про героїчні подвиги собак і відчував до них велику повагу. Щоправда, кілька разів кухар пробував завоювати повагу якого-небудь пса тим, що кидав йому кусень сирого м’яса, але нічого з того не виходило, бо жоден пес м’яса від кухаря не брав.

Про цього чорного диявола кухар наслухався стільки, що коли збагнув, хто проти нього стоїть, то відразу закам’янів.

Вовк стояв і дивився йому в очі.

— Все-таки він скажений, — сказав у цю мить надпоручик і знову підняв автомат. Тепер стріляти було важче і небезпечно, бо можна було влучити в кухаря.

— Не стріляй! Дивись уважно! — сказав капітан.

Вовк і не збирався нападати. Він хотів щось сказати своїми очима, але кухар був не з тих, хто міг би його зрозуміти. Раптом кухар повернувся, дико заверещав, заметушився і кинувся тікати до барака. Вовк побіг за ним. Схопив його ззаду за штани, наче хотів затримати, але, оскільки кухар цього не зрозумів і виривався, у Вовка в зубах лишився великий шмат штанів.

Кухареві нарешті пощастило сховатися за дверима, які він швидко захлопнув за собою.

Було чути, як сміються солдати.

Вовк хвилину постояв біля дверей, дивлячись на вікна, де сміялися солдати. Потім тихо заскімлив. Наче щось просив.