Чорний вовк

— Ну, — позіхнув надпоручик, — стукне тобі зранку в голову!

— Ні, я кажу серйозно. Ти мій. заступник і повинен знати людей так само, як і я.

— Лінивий, — протяг Томічек.

— Ти теж лінивий. Коли я не наглядаю за тобою.

— Я не такий, — спокійно погодився надпоручик Томічек. — А ще він — ненажера. Просто неможливий солдат. Сором на всю заставу.

Капітан тихо засміявся.

— Зробимо його провідником, — сказав він, повільно розмішуючи ложечкою каву і не піднімаючи голови.

Надпоручик перестав взуватися.

— Ти погано виспався, Рудольфе? — обережно спитав він.

— Дуже погано. Заповнити сімнадцять анкет за один вечір — це тобі не жарт. Зрештою, може й краще, що тут у мене немає дружини. Проте я виспався і, нівроку, почуваю себе, свіжим.

— Зробимо Штенцла провідником, — повторив надпоручик і знову взявся за чобіт, який ніяк не міг натягнути на ногу.

Тепер він був обережний. Це вже не перший раз капітан отак приголомшував його. Наказував робити таке, що, здавалося, ніколи б від нього не сподівався. І, слід зауважити, його накази, на перший погляд ніби й безглузді, потім виявлялись розумними і добре продуманими.

— Значить, Штенцла провідником, — ще раз повторив надпоручик, — хоч це безглуздя, але…

— Те, що каже командир, не може бути безглуздям.

— Іноді буває. Ти не сердься. Командир повинен іноді радитись із своїми офіцерами. — Він потер заспані очі. — Перший же пес зжере Штенцла. Або Штенцл пса. Ну, а врешті, мені все одно.

Капітан пив каву і думав про те, що хвилину тому зірвалося з його вуст… «Зрештою, може й краще, що тут немає моєї дружини…» Учора він одержав від неї листа з Брно. «Ти не можеш вимагати од мене, щоб я поховала себе живою на якійсь заставі, де тільки лисиці можуть сказати «на добраніч».

— Певно, я вже старий, — зітхнув він.

— «Сонце» на турніку ще крутиш на десять балів.

— Але моя жінка наче на двадцять років молодша од мене. — Капітан знизав плечима. Він не хотів знову переживати все це, бо знав, що зарадити тут нічим.

Надпоручик потер очі. Чогось вони горіли в нього, і було таке враження, наче дивишся на світло крізь якусь сітку. Проблема одруження перед ним не стояла так гостро: йому було тільки двадцять сім років. І варто йому було помахати рукою, як його Данка виїхала б сюди.

— На моїй заставі лисиці не скажуть «на добраніч», — ображено пробурмотів капітан.

Він міг багато на що не звертати уваги, але так говорити про заставу не дозволяв і власній дружині.

— Скажуть, скажуть, — засміявся надпоручик. — Хоч я й не розумію, про що ти.

Капітан згадав, що повинен покінчити ще з одним листом. Учора вночі через ці анкети на нього не вистачило часу.

Він витяг листа з шухляди.

— Від Єви Кучерової.

Надпоручик сухо засміявся.

— Кучерової чи Краткої?

— Не жартуй по-дурному. Не хочеш відповісти?

Надпоручик знав зміст листа.

— Я пересвідчився — не можна втручатися в інтимне життя. Жоден з хлопців не відступиться, бо Єва дуже гарна. А вона ніяк не може вирішити, хто з них подобається їй більше, і тому поки що вважає за найкраще ходити з обома. Служба є служба, а поза нею — те нас не торкається.

— Ти дуже все спрощуєш, — похитав головою капітан.

— Хіба що я сам почну залицятися до Єви, тоді у них обох разом скінчаться всі клопоти. Я ж так не відповім, — стояв на своєму надпоручик. — Дівка гуляє у садку лікарні з Кратким, а потім пише сюди, щоб ми пояснили Кучері, що все це була помилка!

— А тепер у них все гаразд?

— Нічого не гаразд! — з досадою відрубав надпоручик. — Якщо хочеш розбити дружбу двох хороших хлопців, пусти між ними дівку — і досягнеш мети. Раніше один без одного кроку не могли ступити. А сьогодні один ревнує до другого, як собака. А Кучера ще до всього почав пити…

— Я щось чув.

— Користається з кожного найменшого приводу, щоб потрапити в село. Іноді їде аж до Будейовиць, щоб не було так помітно. Звичайно, хлопці з радістю його беруть з собою, бо він добрий товариш. Проте… раніше він. з застави не вилазив. Тільки Ліза та Ліза. Ніколи у нас не було такого хорошого провідника, як він. Тепер минулося. А як він «гуляє» *по шинках — про це вже є кілька рапортів.

— Так Єва ж була його дівчиною?

— Можливо. — Надпоручик усміхнувся. — Тільки вона все грається. Певно, їй до рук попав якийсь роман Франсуази Саган[13]. А та вміє задурити голову. Єві лестить увага обох. Може, вона й непогана дівчина, але особа з такими якостями зведе з розуму ще не одного хорошого хлопця. В усякому разі, таких ідеалістів…

— Усе це так… твоя правда. Тут завжди в голову лізуть думки про самотність.

Він знову думав про свою дружину. Взагалі немає нічого простого. Але люди б збожеволіли, коли б не спрощували деяких проблем. Принаймні люди із здоровим глуздом. Як-от Томічек.

Нагорі, на пагорбі, заторохтів мотоцикл.

Їм не треба було підводитись із-за столу і дивитись у вікно, вони й так знали, хто то їде сюди так рано.

— Він теж ніколи не виспиться, — пробурмотів капітан.

— Бо через тиждень почнеться атестація собак і провідників.

— Для цього не треба вставати о четвертій, а лягати о дванадцятій. У нього теж молода жінка.

— Але розумна жінка, яка усвідомлює, що вийшла заміж за солдата. Моя Данка теж знає про це, і тому в нас усе гаразд.

Мотоцикл спинився внизу біля застави. «Де лисиці скажуть «на добраніч», — не виходило з голови у капітана. — Хай би побачила, як живеться серед природи, їй би ніколи більше не захотілося до міста. Хоча б побачила, як лисиця вчить, лисенят ловити живих ворон…»

Він потягнувся і заплющив очі. Потім подивився на двері. Двері не відчинялися, мотоцикліст внизу, певно, лагодив щось у машині. «Власне, ти маєш рацію, Ота, вона просто не усвідомила, що йде заміж за солдата. Або їй просто сподобалась військова форма. І немає ніякого смислу заманювати її сюди. Вона б збожеволіла тут, у цій пустині, неодмінно збожеволіла б, хоч і Форстова, і Йорданова, і Кашпарова можуть тут жити. Але ж вона — дружина не для прикордонника».

По сходах затупотіли чоботи. Інструктор Стогончік увірвався в кімнату, похапцем привітався і зразу ж побіг до вікна.

— Товаришу прапорщик, — спокійно почав капітан.

— Я знаю, — зовсім не за статутом махнув рукою прапорщик. — Але… не гнівайтесь на мене. Чуєте?

Капітан підвівся і розчинив вікно навстіж. Надпоручик підняв голову й наставив вухо, щоб краще чути.

Вдалині почулося слабке: у-а-а-у!

— Це не наш пес, — зразу ж сказав надпоручик.

— Звичайно, не наш, — погодився Стогончік.

В кімнату вливалося свіже вологе повітря. Ліси, що з трьох боків оточували долину, стояли мовчазні й непорушні.

— Це схоже на нерви, — засміявся капітан, хоч сам цьому не вірив. Він глянув на годинник, потім у службовий розклад. — Зараз на кордоні Павлічек з Борзим. Борзий так не виє. Він хрипить. А зараз почнеться побудка.

Надпоручик заспокоївся.

— В районі застави не може бути чужого собаки. Наші б розірвали його.

— Якби він дався, — заперечив Стогончік. — А цей не дасться.

Здавалося, що й сонце зійде сьогодні передчасно. Схід був червоний, і цей червоний колір помалу переходив у світло-синій.

Капітан недовірливо дивився на пагорб проти вікна. Він наче помітив там якийсь рух.

— Це не нерви, — прошепотів батальйонний інструктор. — Нізащо б не повірив, що існує щось подібне. Ніякі посібники про це не пишуть, і ми тут не дуже любимо сентиментальні історійки з життя собак. Але тепер я знаю…

— Що?

— Існує собаче кохання. Ні, ви не смійтесь. Велике собаче кохання.

Надпоручик критично глянув на нього.

— Ти при своєму розумі?

Капітан узяв бінокль і почав вдивлятись у той пагорб.

В цю мить задзвонив телефон. Доповідав спостережний пост номер три.

— Доповідає єфрейтор Матеїчек. У вас не втік пес?

— Ні! — гаркнув на нього надпоручик. — Тільки ж не стріляйте у нього.

13

Сучасна французька письменниця. Автор еротичних романів.