Чорний вовк

Усім трьом уже давали й відвар з яловичини, змішаний з вівсяною кашею. Та найгірше — часниковий суп, яким звелів годувати їх ветеринар.

Ліза облизувала малих, перевертаючи їх з боку на бік. Вони вже вчилися гавкати, розрізняли навколишній світ по запаху і не вищали так огидно, як раніше. Коли ж мама зовсім одвернулася від них і молока не стало, цуценята страшенно розгнівались і кинулись кусати її. Це була не просто гра — це була перевірка їхніх здібностей. Лізі варто було махнути хвостом, і щеня летіло в куток.

Та ось дужчий з них видряпався на мамин бік і вже приготувався переможно гавкнути, — бо ще жоден з його братів не забирався так високо, — як раптом посковзнувся на гладенькій маминій шубі і шкереберть полетів униз. Проте малюк був одважного роду і не скаржився. Спробував тільки схопити маму за зморщений од сміху ніс. «Ну, ну!» — запротестувала вона, починаючи гніватись. Мати повинна оберігати свій авторитет. Хитнула головою — і цуценя зробило карколомний кульбіт. У його житті треба буде зробити їх іще немало, щоб мати міцний і гнучкий хребет.

Ліза повернула голову, почувши за сіткою сміх.

Собака дозволяла людям усе: лаяти її, карати, смикати за поводок, коли вона не слухалась, не дозволяла тільки одного: сміятися з неї. Цього Ліза не терпіла.

Вона зрозуміла, що це прийшов до її сімейного будиночка «пампушка» Штенцл, бо коли він ішов, стежка вгиналася під його кроками, хоч він і намагався ступати на носках. Штенцл приходив щодня, проте Ліза намагалася не приділяти йому великої уваги, щоб він не думав про себе багато. І ще тому, що через цього стокілограмового солдата Лізу давно вже мучила совість. Собака покусала Штенцла тоді, як він загрожував там, на горі, Вовкові… Та люди — створіння дивні, все у них якесь особливе і вчинки людей завжди відрізняються від того, що вчинив би на їхньому місці розумний собака.

Цей солдат, як видно, зовсім не сердився на неї.

Сніданок Лізі мали принести за годину, та Штенцл, який раніше так любив поспати, що часто запізнювався на перекличку, тепер вставав на годину раніше і потай приносив Лізі зайву пайку молока. А якби ветеринар побачив, що він дає цуценятам, у нього б волосся стало дибки.

Цього ніяк не можна було робити, бо порушувався точний контроль ваги, який провадив ветеринар.

— Але ж ветеринар — це… — І «пампушка» Штенцл дуже непоштиво висловлювався про ветеринара. — Бо в нього ніколи не було цуценят і він не знає, що це значить, — додав солдат.

Ліза з ним охоче погоджувалась, милостиво облизавши йому руку. Точніше сказати, вона просто лизнула Штенцла по руці своїм рожевим язиком, щоб не сказали, що вона невдячна. І нечутно промовила: «У мене вже давно страшенна спрага, чоловіче добрий».

— Щоб ти тільки не захворіла! — похитав головою солдат. Він сидів навпочіпки, і від цієї незручної пози у нього боліло все тіло. Проте Штенцл тримався, намагався не думати про втому.

Звичайно, капітан Гаєк усе знав, але мовчав і тільки усміхався та ще підтакував ветеринару, коли той вихваляв свій метод, завдяки якому його собаки після пологів швидко набувають ваги.

— От хоч би, наприклад, Ліза!

Майже кожного ранку капітан заставав «пампушку» Штенцла біля собаки, а тому навіть не кричав на нього, коли той під час зарядки, присідаючи, не міг підвестись і сідав на землю.

Штенцл забрав чисто вилизану миску і замкнув обтягнуті сіткою дверцята. Він наче вибачався:

— Це я мав би добру халепу, Лізо, якби мене тут застукали. Почали б питати, де беру вранішнє молоко. Не міг же я виказати кухаря, то мав би розповідати, як ходжу по молоко в село, і однаково мені б не повірили, і скінчилося б усе гауптвахтою. Ну, тримайся, Лізо, снідатимеш двічі, а колись віддячиш. Цей ветеринар збожеволіє від радості, коли дізнається, що ти знову набула ваги. І все це припише своєму поживному борошенцю, про яке доповідає в кожному рапорті.

Він говорив до неї, як до людини. Потім притулив палець до своїх товстих губів:

— Тільки нікому ні звуку, Лізо. Бо дістанеться нам!

Капітан мусив одступити од вікна, мало не розсміявшись уголос. Він думав про ветеринара, який недавно сказав йому: «Ваші собаки, товаришу капітан, перебувають у надзвичайно хороших умовах і мають бездоганний догляд. Я ніде не міг досягти таких успіхів, як тут».

Вовк чув голос власної крові.

У такий ранок, наче вкритий студеною росою, коли ще не озивалися птахи, крім сороки, цього поліцая лісу, коли луки ще мовчазні, а травинка тулиться до травинки, лозинка горнеться до лозинки, коли з лісу вийде хіба що полохлива сарна чи олень, який пізно закохався і тому ще голосніше кричить про своє кохання, — в такий ранок усі звуки чутно далеко, на багато кілометрів’. Вони наче пливуть по водній гладіні, відбиваються од високих дерев, повзуть по вологій траві, яка не глушить їх, бо сама від холоду гнеться до землі. Угорі зеленіє небозвід, але тут він не бездонний, а більше скидається на велетенський купол, обмежений з трьох боків чорними лісами, а з четвертого — горами, схожими на гриби. Від цього куполу відбиваються всі звуки.

Вовк нашорошив вуха і прислухався.

Його мучила страшенна туга. Найбільше йому хотілося сховати ніс між лапами і вити, вити, вити. Але це було неможливо, бо кожний звук міг коштувати йому життя.

Собака гарячково гриз вірьовку, якою був прив’язаний, і так поспішав, що навіть укусив себе за свій гарячий і сухий язик. Зуби в нього були гострі, як бритви, і з вірьовкою не довелося довго морочитись. Він ретельно перегризав одне волоконце за одним.

А потім досить було злегка сіпнути, і вірьовка перервалася.

Вовк пильно оглянув двері. Вийти тут не було ніякої надії. В щілину під дверима уже вповзало зеленаве сяйво світанку. Вирити прохід під дверима було неможливо. Вони були важкі, солідні, і поріг був з міцних дубових дощок. До того ж лісоруб завжди на ніч замикав їх на залізний засув.

Вікно! Це не було звичайне вікно, яке відчиняється навстіж, по-старочеському. Невідомо, кому спало на думку зробити тут модерне вікно, що відсувалося вгору. Хазяїв не обходило, що в хаті не було електричного освітлення, що піч примітивна, а дошки на підлозі місцями зовсім прогнили, зате вікно модерне.

Вовк щось знав про це вікно. Він підсунув під раму лапу… Вікно трохи піднялося. Тоді він всунув у щілину морду і з силою підняв голову.

Вікно піднялося ще вище. Вовк виліз на нього і ковзнув на волю. Рама зачепила його за лопатку, але досить було незначного руху назад, щоб рама знову піднялася вгору.

Потім Вовк почув, як вікно клацнуло, зачинившись за ним.

… Відступивши од вікна, капітан тихенько засміявся. Якась тепла хвиля людяності залила його серце. В цю мить він почув шурхіт за спиною. Це його заступник надпоручик Томічек починав готувати сніданок. Він завжди зранку позіхав на весь рот, кашляв і курив сигарету за сигаретою.

— Бідного фазанчика треба скупати під душем, — кинув капітан.

— Я не фазан, — прохрипів надпоручик і застебнув піжаму. — А якби був фазаном, — він замислився, а потім по його обличчю розлився блаженний вираз, — якби був, Рудольфику, фазаном, то вставав би тільки через годину!

За годину знизу, з кухні, їм принесуть гарячого молока, та жодний з них не визнавав такого сніданку.

— Це здорово, це дуже добре, треба його пити, — погоджувався надпоручик. — Але я молока не люблю.

Зараз він заварював міцну каву по-турецькому. Стояв над цією кавою і чухав голову під густою світлою скуйовдженою чуприною, У нього нили пальці ніг, бо з ранку до вечора він ходив у чоботях на гумовій підошві.

Служба ще не починалася.

І досі вони обоє були звичайними людьми, що тільки-но пробудилися від сну. Не начальник застави капітан Гаєк, а просто Рудла, і ніякий не надпоручик Томічек, а Ота. Перший спав у службовому приміщенні, хоч це й не дозволялося, а другий у маленькій кімнатці поруч, що колись правила за комірчину.

— Ану дай мені характеристику солдата Йозефа Штенцла! — засміявся капітан. — Напам’ять і нічого не вигадуй!