Чорний вовк

— Ясно! — відповів єфрейтор.

— У-а-а-у! — пролунало знову.

Капітан ніяк не міг об’єднати все це в одне ціле. В цю мить він почув зліва, де були розташовані приміщення для собак, гуркіт жерсті і висунувся у вікно.

Перший завив Принц. Люто і ненависно. До нього негайно приєднався Дракон. Решта собак, дуже схвильовані, стояли на задніх лапах, спираючись передніми на дротяну сітку.

Тихо, але настійливо заскиглила Ліза.

— Батько прийшов подивитись на своїх дітей. — Прапорщик радісно вдарив кашкетом об стіл. — А тепер нехай хто-небудь мені скаже, що вони не такі, як люди! Якби щось схоже мені розповіли, нізащо б не повірив. А вже ж вісімнадцять років працюю з собаками!

— Він її кличе! — дивувався капітан.

Надпоручик підвівся. Це занепокоїло його.

— Я знаю, що ви обоє хочете зробити, — заговорив він обурено. — Але я не згодний. Підполковник збожеволіє, якщо дізнається. З самого початку я казав, що цей пес нічого хорошого нам не принесе.

Інструктор роздратовано повернувся до нього.

— На жодній заставі немає таких чудових цуценят, як у нашої Лізи.

— Але жодна застава не має такої проблеми із своїми цуценятами, як ми! Теорія розведення породистих собак летить до чортової матері! Де ви візьмете для щенят посвідчення про походження? Як з контролюванням приплоду? А різні бланки, форми?

— Для мене важливіший один добрий пес, ніж сто найкращих посвідчень, — махнув рукою батальйонний інструктор.

Капітан ще більше висунувся з вікна. Тепер він побачив у бінокль пса…

Вовк лежав на животі, витягнувши вперед лапи. Ніс підняв угору, вуха притиснув до голови. Можливо, він вив, але це було нечутне виття, призначене тільки для Лізиного слуху.

— Як ти думаєш, що ми хочемо зробити? — спитав капітан надпоручика, який стояв у нього за спиною.

— Пустити до нього Лізу, — захвилювався надпоручик і рушив до дверей.

Досі капітан про це навіть і не подумав. Такі експерименти не можна проводити ні сіло ні впало. На це мусив дати дозвіл ветеринар, самого пса слід було б оглянути, чи не занесе він якоїсь хвороби…

— Але я був би категорично проти цього! — все ще заперечував надпоручик, помалу зачиняючи за собою двері. В думках він посилав чорного собаку до всіх чортів. Збирався йти до кухарів, які вже почали готувати сніданок.

Інструктор Стогончік загадково усміхався, наче знав наперед, що буде далі.

Капітан довгенько дивився на прекрасну постать Вовка. Потім втомлено зітхнув.

— Все одно його не можна використати на нашій службі! Звичайно, я з більшою радістю держав би його у нас, ніж мав би він мучитись у того Франека. — Гаєк повернувся і подивився на усміхненого Стогончіка. — А де, власне, Ота?

Інструктор знизав плечима і показав на двір.

Капітан вибіг за двері і крикнув уже на сходах:

— Ота! Ти куди?

— Випущу цю вашу Лізу…

На прекрасному тілі Вовка не ворухнувся жоден м’яз. Пес лежав на животі і примруженими очима дивився, що робиться внизу, в долині.

Він бачив, як надпоручик випустив Лізу. Собака безпорадно завертілася на одному місці, наче не знала, що з нею робиться, потім гавкнула і побігла до пагорба. Та раптом зупинилася і заскавучала.

Вовк не відповів. Зараз його не цікавили ні люди у вікнах, ні схвильовані солдати внизу, біля собак. Він не дивився і на неї, а ніби кудись убік, тільки так, щоб весь час краєм ока бачити її.

Ліза почула виск і гавкання цуценят. Вона повернулася на бігу — всі її рухи були бурхливі, навальні; собака відчувала радість життя.

Надпоручик стояв перед кліткою, не знаючи, що робити з цуценятами, які лізли за мамою.

— А все через те, що не віддали їх на собаківницьку станцію, — бурмотів він схвильовано. — Завжди, коли щось робиться не за правилами, то це так не проходить.

В цю мить Ліза прослизнула у нього між ногами і носом виштовхувала цуценят на траву.

— Дурієш, — нагадав він їй. — Не бачиш — роса, вони застудяться.

Собака враз зупинилася. Не тому, що зрозуміла надпоручика, а тому, що й сама подумала те саме.

А в цей час згори долинули слова Вовка, яких не почули люди, зате їх прекрасно зрозуміла вона: «Сподіваюсь, що мої діти — сильні».

Цуценята пирхали, гидливо піднімали вгору товсті маленькі лапки, лизали холодну росу. В першу ж мить вони побилися між собою і, мов клубок мокрої вовни, покотились униз по схилу.

Ліза гордо пройшла перед шеренгою собак, що аж похрипли від лютого гавкоту на чорного розбійника, який байдуже лежав нагорі на скелі. На мить зупинилася перед Принцом, що дико гриз дротяну сітку.

Тільки після цього вернулась до своїх цуценят і спокійно покарала найбільшого забіяку.

— Парад кохання! — засміявся надпоручик Томічек.

Ліза повільно йшла по схилу, як це й належить матері такої численної родини. Та й самі ж хлопці! Ними могла б пишатися кожна матір.

Цуценята бігли за нею, перевалюючись, повискуючи і гавкаючи. Їх цікавило, яку ще нову гру вигадала мати. Вони не знали про Вовка, здалеку його не помітили й не почули, слух у них був ще не дуже гострий.

Вовк не поворухнувся. І ні кроку не ступив їм назустріч. Чекав, поки Ліза підійде до нього. І не дивився ні на неї, ні на малят.

Ліза зупинилась перед ним і сіла. «Найсильнішому дали ім’я Робі», — загарчала Ліза і спробувала носом підштовхнути цуценя до Вовка. Але це їй не вдалося, бо Робі зацікавився якоюсь квіткою. Тоді вона м’яко взяла його зубами за шию.

І раптом цуценя побачило, що воно стоїть на своїх чотирьох ще не дуже певних ніжках проти величезної собачої морди. Та щеня було бойове і не думало вмирати від страху, опинившись перед невідомою небезпекою. Воно наїжилося і навіть спробувало загарчати. Проте голос його був не набагато дужчий за звук пружини кишенькового годинника, коли пружина раптом лусне. «Добре», — неголосно мовив Вовк. На його морді нічого не змінилося.

А щеня посміливішало. Тільки що його могли покусати, розірвати, принаймні поколошкати. Нічого цього не сталося. Можливо, цей велетенський пес злякався його гарчання. І тоді щеня підійшло до велетня і спробувало схопити його за ніс, як це робило з мамою. Якийсь внутрішній голос підказував малому, що це дуже небезпечний пес, але не чужий. І зовсім не такий байдужий, як удає.

Цуценя зіп’ялося на задні лапи, щоб дістати до носа цього собаки. «Прожени його, — спокійно мовив Вовк, звертаючись до Лізи, — бо буде він битий. Навіть твоїм щенятам не все дозволено». «Вони такі ж мої, як і твої, — прогарчала Ліза у відповідь, але на всякий випадок ударила Робі лапою по задніх ніжках, на яких він стояв ще дуже нетвердо, і відштовхнула набік. — Робі з Шумави, — додала вона гордо. — У всіх трьох до імені додається прізвисько — з Шумави!» «Навіщо? — здивувався він. — Мені завжди вистачало імені — Вольф!» «Це люди. Вигадують». «Далі!» — прогарчав Вовк. «Рацек і Рандал. — Ліза підштовхнула до нього ще двох цуценят і знову з гордістю додала: — З Шумави».

Він не обнюхував їх, бо впізнав з першого погляду. Проте ніяк не показав своєї радості.

Ліза хотіла вже лягти поруч нього, та в останню хвилину стрималася. Приймав він її не дуже привітно. Лежав, наче кам’яна статуя, не подаючи голосу. Щось сталося між ними; тепер тут були цуценята; все складалося якось урочистіше, серйозніше; тепер вона не могла показувати свій норов і повинна була — хоч і всупереч бажанню — визнати його авторитет.

Він не дивився ні на неї, ні на цуценят. Повернувся до старого будинку в лісі, з димаря якого саме пішов дим. І все ж вона знала, що краєм ока він бачить їх усіх.

Цуценята знову затіяли між собою бійку і тепер опинилися коло великого каменя. Рандал, як і завжди, перший почав свої витівки. Тепер він намагався відкусити, шматок каменя. У нього не виходило, проте було видно, що після першої невдачі він спробує це зробити знову і знову. «Дивуюсь, як ти дозволяєш, — зовні спокійно мовив Вовк, — він поламає зуби!»

Ліза слухняно гавкнула на Ран дала. Та треба було гавкнути ще, щоб він послухався, — і мати помітила, що вдруге гавкнула зліше, ніж звичайно. Не могла допустити, щоб Вовк зауважував їй за погане виховання щенят.