Чорний вовк

— Дурниці. — Капітан похитав головою. — Вона була озброєна. А провезти зброю сюди через кордон не могла. У неї був фальшивий паспорт. І вона добре знала місцевість. Немає сумніву, що вона до когось ішла, Франеку.

— Може й ішла до когось, — погодився Франек.

— А що ти скажеш про Каторіо, чи як там його звуть?

Франек якусь мить вагався. Потім похитав головою.

— Ні, — твердо мовив.

— А може, до когось із тутешніх німців? Сама ж вона була німкеня?

— Усі вони хороші хлопці.

На тому й замовкли.

Дрова в грубі палахкотіли. Пахло смолою і тютюном з цигарки Франека.

— Що ви курите, Франеку?

— Румунію.

— Ви гадаєте, що вона пробиралась до Румунії?

— Ні, тютюн. Скрутіть собі, якщо хочете.

— Дякую. З мене вистачить своїх. А от підполковник був би вам дуже вдячний. Він звик до тютюну в концентраційному таборі. Тепер жодна сигарета не здається йому міцною… І майорові теж.

— А де ж я їх побачу? — пробурмотів Франек. Він довго слинив газетку, а потім майстерно скрутив цигарку.

— Побачите, — сказав капітан. — От тільки коли — не знаю.

Ще з хвилину. капітан сидів, потираючи суглоби довгих тонких пальців. Він знову думав про дружину і про те, що все у нього просто падає з рук. Прага хоче знати про наслідки розслідування, а сама не повідомляє, що вже відомо. Питання дуже важке: куди вона бігла? до кого? Від, цього й інші труднощі.

Капітан подивився на собаку, що лежав біля стіни. Трохи нахилився і простяг руку. Проте до собаки не дотягнувся. Він не подумав, що це може погано скінчитись, — жоден собака на заставі не наважився б схопити його за руку.

— Не робіть цього! — попередив його лісоруб.

І не встиг Вовк ворухнутись, як Франек одвів капітанову руку.

— Ви могли б позбутися пальців.

— Що, не дається приборкати?

— Чого ж, тільки не так, як це робиться у вас. Не по-доброму. Мені він нічого не зробить.

— І ви можете погладити його?

— А чого б це я його гладив?

Вовк і досі ненавидів людей, але останнім часом — принаймні іноді — його ненависть переходила в байдужість. Вони для нього просто не існували. Були не варті навіть того, щоб загарчати на них. І не могли купити його тим, що давали їсти.

Вовк знав, що його хазяїн дуже не любить, коли до них хтось приходить, і вже тому відвідувачі були приємні псові і він не погрожував їм, якщо вони не підходили до нього ближче, ніж на довжину вірьовки, якою, пес був прив’язаний до стіни.

Найбільше Вовк ненавидів свого хазяїна. Ненависть його була така велика, що для інших людей у його серці її лишалося дуже мало.

Ці «інші» часто дивували пса. У них не було нагая, як у людей по той бік кордону, де Вовк виріс. Особливо здивував його товстий солдат Штенцл, якого всі називали «пампушкою». Вовк запам’ятав солдата. Штенцл був перший, хто пішов проти нього там, на горі. Тоді, коли зрадила Ліза.

І саме цей солдат тепер носив йому найсмачнішу їжу.

Вовк згорнувся клубком і тоскно завив.

Капітан здивовано підвів голову і подивився на нього. Він розумів собак, знав, як вони виражають свою радість, як смуток, а як тугу. Цей пес за кимось сумував. Капітан не міг знати, що то була туга за Лізою.

— Доглядайте собаку, Франеку! — мовив він, виходячи з хати.

— Ага. Уже звик. — Франек підняв голову. — Але це вже не ваш пес, пане капітан.

— Не наш. Проте це не значить, що ви можете забити його.

Франек їв м’ясо. Він не користувався ножем. У нього були могутні, як в акули, зуби і за один раз відкраювали солідний шмат бекону.

Іноді він поглядав на собаку. Знав, як ненавидить його Вовк, але пишався цим — то була приборкана ненависть. Не можна сказати, щоб Франек дуже довіряв собаці, — він бачив нещирість у його очах. А щодо нього він мав неабиякий досвід ще відтоді, як ходив у цирку за хижаками. Ту чорну кицьку — люту пантеру, — з якою нічого не міг зробити сам знаменитий Лоссіні, приборкувач італійського цирку, Франек загнав якось у куток клітки і мало не вбив залізним шворнем за те, що тварина подряпала йому руку. Франек молотив чорний клубок, що гарчав і звивався під ударами, аж поки не побачив жах у янтарних очах пантери. Він бив би її ще, коли б не нагодився Лоссіні і не вигнав його з клітки.

З Франеком ще ніколи не траплялося, щоб він злякався. Та в цьому не було ніякої його заслуги, бо коли Франек розходився, то втрачав останні краплини глузду. Почуття страху не встигало народитися в його темному мозку.

Лісоруб дивився на Вовка.

— Ти мені гляди, все це поки, що мене розважає, але панькатися з тобою, як вони панькаються з своїми собаками, я не буду, — бурмотів Франек. — Тебе все одно не приборкаєш, та й нащо мені приборканий собака.

Йому згадалися сказані Інгою слова: «Мені доти цікаво вкладати голову в пащу білому ведмедю, поки я не певна, що він не стисне зуби. А потім то вже не ведмідь, а кицька. А кішок я не люблю».

— Так само й я не люблю хатніх болонок, собако!

Вовк лежав під стіною. Вірьовка, якою він був прив’язаний, була коротка. Досі він не думав про те, що можна б перегризти свої пута. А останнім часом… Це спало йому на думку рівно через три місяці після тієї ночі з Лізою… І тепер вчувається, мов хтось кличе його, але Вовк стримував себе.

З тих пір Вовк не бачив Лізи. Надвір його виводили завжди в нашийнику. Надівав нашийник хазяїн завжди у високих і важких шкіряних рукавицях, які не можна було прокусити.

Коли б Вовк був звичайним собакою, він уже давно перестав би думати про Лізу. І навпаки, якби він був диким, то. через два місяці знав би, що прийшов час, коли він повинен ще більше піклуватися про свою подругу, бо в неї народилися цуценята.

А тепер, через три місяці, коли б він був диким собакою, вже починав би забувати про свої турботи, бо цуценятам уже по місяцю, а в такому віці мати піклується про них сама.

Проте в ньому змішалися одвічні інстинкти вільних мисливців з інстинктами звірів, вихованих людиною.

Вовк лежав під стіною, і його очі зелено світилися. Час від часу, коли хазяїн кидав йому шматок, пес піднімав голову і звично клацав зубами, ловлячи м’ясо. Він твердо знав — треба Їсти, щоб бути дужим.

Під стіною Вовк проводив у півсні довгі ночі. Був обачливий, бо знав: коли Франек повертається з роботи, разом з ним у хату входить смерть. Вовк відчував її в кожному русі цієї людини. Бо кожний, здавалося б, невинний рух міг змінитися страшним ударом поліном по голові.

— І все ж, певно, ми з тобою колись потоваришуємо, — забурмотів чоловік і налив собі горілки.

Вовк знав, що ця жовто-зелена з гострим запахом рідина, яку п’є хазяїн, має особливі властивості. Після неї чоловік або розлютиться, або захоче завести з ним дружбу.

Але і те й друге закінчувалося завжди однаково: страшним прочуханом.

Мозок Франека працював надто повільно. От і тепер парубкові хотілося згадати всі слова, які тут тільки-но були сказані, щоб потім скласти їх і збагнути зміст. Проте це вдалося йому тільки частково.

Франек згадав, що тут називали імена двох солдатів — Кучера і Краткий. Один з них зовсім недавно, ще перед тим, як це сталося, приніс йому листа.

У Франека по спині пробігли мурашки. Приїдуть майор і підполковник. Так сказав капітан. Провадитимуть слідство. Можуть приїхати через місяць або й завтра. І цей Кучера згадає про лист і може все розповісти майорові.

Лісоруб злісно тупнув своїм важким чоботом і підійшов до собаки. Він починав лютувати. Якщо це розкриється, тоді випливе все і про Вацека. «Я ж нічого не думав, коли розповідав їй про пістолет, та вони мені все одно не повірять».

Вовк наїжився і притиснувся боком до стіни. Йому не було де сховатися від страшних ударів. Ніякого крісла чи лавки, тільки гола, облуплена дерев’яна стіна. До цього лісоруб дійшов своїм темним мозком.

Франек знову випив. Він уже забув про капітана і про свої нещастя.

— Ми таки подружимо, — повторив він, і це прозвучало ще миролюбніше. — Я приборкував гірших, ніж ти.