Чорний вовк

Франек невпевнено звів очі.

— А про жінку, яку вбили, що-небудь уже дізналися?

— Звичайно, дізналися, — кивнув капітан. — Але ж нам не доповідають. Про це подбають інші.

— А коли розслідують?

— Це може тривати місяці. Такі речі не робляться за тиждень, особливо, якщо це була чужа.

Франек зіщулився.

— Так, вона була чужа, — одним духом випалив він.

Та капітан уже думав про інше.

— А дивно, Франеку, що ви собі вибрали саме цей будинок.

Лісоруб збирався з думками. Він дуже поважав капітана, який був зовсім кволий на вигляд, а пив добре, і очі його при цьому залишалися такими ж допитливими і спокійно-сірими.

— Цей будинок, — повторив лісоруб. Ковтнув слину. Відчував, що в цьому питанні криється небезпека, та не міг збагнути, яка саме. Старанно вишукував слова в порожній своїй голові, щоб дати розумну відповідь.

— Будинок вибирав не я, — нарешті промовив він.

Капітан це знав. Батько Франека вмер у п’ятдесят п’ятому, а мати на рік раніше. Чому старі прийшли сюди з прекрасної і врожайної Полабської долини — цього тепер не взнає ніхто.

Капітан думав про своє. Служба іноді буває важка, важча, ніж комусь здається. Стерегти кордон — це не означає тільки стояти на посту в негоду, і, поставивши пістолет на бойовий звід, рискувати своїм життям.

Дуже часто це значить і вміти пити. Отаке, наприклад, свинство. І пити не тільки для того, щоб дізнатися про щось, а й просто так, від туги і злості.

— Я знаю, — кивнув він. — Бачте, я не дуже вірю в те, що люди йшли освоювати прикордонні землі знічев’я або з натхнення. І особливо люди з села, у яких була хата в рідних місцях. — Капітан замислено стежив за собакою, очі в якого світилися, наче смарагди. — Одне тільки мене дивує, чому ви не обзаведетеся якоюсь спритною жіночкою, Франеку?

Франек мовчав як пень.

— Боузек від тієї самотності уже починає божеволіти, — додав капітан.

— І я… теж, — погодився Франек. — Але жінку — ні. З жодною жінкою я більш не матиму ніяких стосунків. «Він сказав «більш», — подумалося капітану. Отже, у пізнанні людей Гаєк трохи просунувся вперед.

— Схоже, що в цьому домі з’являються привиди.

— Привиди — то дурниці.

— Так. Безумовно, дурниці. — Капітан, як то кажуть, знав діло. Не продовжував розмови. Такі слова на Франека не діяли.

Краще було мовчати. Майор, який умів так проникливо дивитись на людину, сказав під час останньої зустрічі:

— Колись десь тут, у цьому краї, жила німецька сім’я — Герстнери. Їхній син був есесівець, нагороджений за «подвиги» на сході хрестом з мечами. Коли закінчилася війна, цей есесівець, тікаючи від Радянської Армії, добрався сюди, а звідси втік до американців. Кажуть, тут він залишив якісь папери.

Та слово «край» — поняття аж надто широке. Після сорок п’ятого року кілька десятків халуп лишилися незаселеними і розвалилися або служили мішенями під час військових маневрів, і танки зрівняли їх з землею.

Нічого не збереглося. Ніяких паперів. Після перевороту сюди прийшли різні люди — чесні і шахраї. Вони, зовсім не думаючи про те, що цим, власне, допомагають націстам, спалили і знищили всі папери, які тут були.

— Звичайно, — сказав на прощання майор, — Герстнерів було багато, і це не обов’язково той, з Мюнхена.

— А ви не знаєте, Франеку, що то за німецька сім’я жила тут під час війни? — раптом спитав капітан.

Франек перестав розливати горілку. В нього трохи тремтіла рука, але капітан цього не помічав, — він стежив за собакою.

— Хто ж це може знати? — помалу відповів Франек. — Коли ми в’їхали, вони вже евакуювалися.

— А чому ви переселилися сюди?

— Наші тоді якраз погоріли.

— Де?

— Там, де жили раніше. Я з ними тоді не жив, бо з чотирнадцяти років тинявся по цирках. Півсвіту об’їздив. Так.

Капітан кивнув.

Франек розповідав. Його заспокоювало, що капітан не дуже допитувався. © http://kompas.co.ua

— А потім батько почав пити, бо люди базікали, що він сам підпалив свою хату, щоб одержати страховку.

— Так робили, — знову кивнув капітан.

— У селі нас почали називати паліями, коли я повернувся туди після війни. А там текла річка.

— Лаба.

— Авжеж, Лаба. А тато нічого не підпалював, тільки йому дуже набридли всі ці розмови. І тоді ми в сорок восьмому переселилися сюди. Щоб люди, нарешті, дали нам спокій.

Франек замовк. Він хвилювався і не міг думати. Злякався — здається, сказав щось зайве. Тільки про той цирк вони все одно знають. Але про Інгу не знають нічого.

Капітан мовчки налив собі знову. Третю чарку. Власне, ці давні історії не дуже цікавили його, але остання подія знову витягала їх на світ. Гаєк наче поручився за всіх цих людей… Але ж для цього треба знати про них усе. Тобто… що значить — усе?

— Я весь час думаю про цю вбиту, — тихо промовив капітан.

Франек допив свою чарку і обережно поставив її на стіл.

— Я теж, — кивнув він. Проте на його тупому обличчі нічого не змінилося. Воно було таке ж закам’яніле.

Франек не міг добрати слів. До того ж після горілки язик у нього заплітався.

— Уже давно на кордоні спокійно, — нарешті вимовив лісоруб. — Згадую, як вона лежала, — додав, дивлячись у вогонь. — І те волосся, як… як…

— Стигле жито, — підказав капітан.

— Певно. Як стигле жито. Я бачив багато мертвих, але вбиту жінку — оце вперше. Дуже гарна жінка…

Капітан здивовано глянув на нього:

— Франеку, а ви єдиний, хто сказав про цю жінку — гарна…

— У кожному разі, такою вона мені здалася…

Капітан похитав головою.

— Вона більше схожа на хлопця. Важке підборіддя і довгий тонкий ніс. Взагалі я думав, що вам не подобається жодна жінка…

— Не подобається, — погодився Франек. — Не хочу мати з ними діла. Хочу жити спокійно.

— Тепер довго буде спокійно, — засміявся капітан.

— А про неї і справді нічого не відомо? — нахилився над столом Франек.

— Нічого. — Капітан знизав плечима. — Офіційно її звали Інга Тіфбах. За паспортом. Тільки справжня Інга Тіфбах у Мюнхені, теж інженер. Водогосподарство і таке інше.

— А це була не вона?

— Ні. Та Інга Тіфбах і досі живе в Мюнхені. Та я не дуже в курсі справ. Ви ж знаєте, Франеку, контррозвідники не люблять багато балакати. А це заплутана історія. І я дуже радий, що двоє моїх хлопців щасливо виплуталися з неї.

— Кучера і Краткий, — похмуро погодився Франек. — Цей Кучера був тут сьогодні ввечері. Він хороший солдат.

— Так. Мало не наклав життям, добре, що стріляв влучніше за неї.

— Добре, що стріляв влучніше, — повторив за ним лісоруб. Було помітно, що він не думає над цими словами.

Діставши клапоть газети, він скручував цигарку з якогось гидкого тютюну.

Капітан подав йому кисет.

— Візьміть мого.

— Для мене дуже слабкий. «Жодне припущення не підтверджується, — думав капітан. — Прикордонна служба — це найтяжча служба з усіх, які я знаю. Хоч люди й думають, що тут досить знати німецьку мову і ходити в начищених чоботях. От хоч би з цим випадком — ніхто нічого не знає, а вже минуло майже три місяці».

Тут він вилаяв себе. Хто ж служитиме на кордоні, якщо в кожного будуть такі думки?

— Ви вже не раз допомагали нам, Франеку. — Капітан звів на нього очі.

— Та… То, може, вип’ємо?

У грубі тріскотіло велике поліно. Цю грубу загалом збудували з розумом, але треба було вміти розтопити її. Франек умів. Ніяких трісок для цього не треба. Одним ударом він розщеплював поліно, вганяв туди клин і набивав сухого моху. Мох підпалював, а від нього займалося дерево, всередині завжди сухе. Таке поліно горіло й до самого ранку. Тільки треба було час від часу його підсувати на середину.

— Більше не хочу. — Капітан відставив склянку. — А що ви думаєте про все це?

— Нічого. Ніхто її тут не знав.

— І все ж тієї ночі по хатах немало говорили про неї?

— Говорили, — кивнув Франек. Він закусив губу. — Все ж таки жінка. Я був у Боузека, цілу ніч ми сушили собі голови. Боузек думає, що вона просто хотіла перейти кордон.