Чорний вовк

Вовк узяв це до відома, глухо загарчавши. Він завжди слухав і намагався зрозуміти тільки початок слів, і то не всіх. А оскільки все це повторювалося щодня, вже наперед знав, що буде далі, і глухо гарчав; у світлі гасової лампи тьмяно блищали його ікла.

— Знову починаєш? — Чоловік похитав головою. — Перестань, кажу. Все це марно. Ти мені потрібен.

Франек трохи подумав над, сказаним, але ніяк не міг дійти до того, навіщо ж цей собака буде йому потрібен. Та раптом у нього сяйнула думка.

— Я зроблю з тебе диявола. Але не для себе, друже мій. Розумієш?

Собака не розумів. Він знав одне. Надходить вирішальна хвилина. Вустами цього п’яниці з ним говорить смерть. І треба зібрати весь свій розум, щоб уникнути її. Зараз він не має права кидатись на хазяїна, кусати його, навіть просто гарчати. Всі ці рухи і звуки поведуть за собою смерть. І хоч кожна волосина на його шкурі тремтить від хвилювання, хоч безсило стискаються зуби — пес не дозволить шаленій люті оволодіти ним, бо програє.

А програвати він не хотів.

Вовк спробував вирвати скобку з стіни і зразу ж зрозумів, що припустив помилку — Франек помітив його рух.

— Що, тримається? — цинічно розсміявся лісоруб. І підняв сокиру. «Почалося», — зрозумів пес. Він уже знав, що таке сокира. Автомата не боявся — його дуло ніхто ще не спрямовував на нього. А сокиру знав. Одного разу вона просвистіла над самісіньким вухом — це Франек пожартував, — і Вовк тоді думав, що голова вже розкололася навпіл. Боявся він також дрючка і поліна. Взагалі кожної речі, яку тримав хазяїн у руці. Бо все це могло переламати йому ребра.

Але сокира — то смерть. Він знав, на що здатний цей страшний чоловік, коли у нього в руках сокира. Ударить граючись, і розлітається товста колода.

Сталь сокири виблискувала синьо і небезпечно.

Та ні. Обухом Франек ударив по скобі, вганяючи її глибше в дерево.

— Не видереш! — засміявся. Сміх був хрипкий, але ще не дуже злий.

Вовк дивився на сокиру. І на руки. Самі по собі руки такими небезпечними не були, хоч він і підкорився їм під час першої зустрічі. Але тепер він уже знав ці руки.

Франек не хотів бути злим. В усякому разі, на собаку.

Він знову налив собі горілки, відсунув од столу крісло і сів так, щоб пес був проти нього.

Горілка почала діяти.

— А я все-таки сподівався, що вона колись повернеться до мене, — прошепотів він.

Вовк зморщив ніс і скоса подивився на поліна, безладно розкидані біля груби. Зараз одне з них піднімуть, і воно просвистить у повітрі.

Від Франека пахло горілкою, потом і дичиною. У хаті лісоруб завжди ходив, трохи нахиливши набік голову, бо був дуже високий і розбив би голову об сволоки, якби випростався.

А тепер Франек сидів і мружив на собаку свої чорні циганські очі.

— А коли вона появилась, одна з цих вонючок убила її, — схлипнув лісоруб.

Його руки лежали на колінах. Величезні руки, які зовсім закривали коліна. Суглоби на кулаках були збиті до крові, аж на них утворилася тверда, лускувата шкаралупа, схожа на шкіру ящірки. Руки лежали на колінах, наче дві довбні.

Можна сказати, що Франек говорив з собакою лагідно, якщо в глибокому гарчанні ведмедя взагалі можна розрізнити лагідні ноти.

Але Вовк не довіряв йому. Скільки разів уже починалося з цього, а кінчалося завжди побоями.

Очі Вовка блищали від лютої ненависті. Він так притиснувся до стіни, що за його спиною впав великий кусок штукатурки, і це злякало Вовка. Здалося, що ворог нападає і ззаду, що небезпека загрожує йому з усіх боків.

— Я тепер зовсім самотній, — знову зітхнув лісоруб. — Один у цілому світі.

За роки, які Франек прожив тут, він звик розмовляти сам з собою. Тепер було навіть краще. Він уже не здавався собі божевільним, хоч знав, що собака не розуміє його.

А втім, найгірше, коли дурень починає багато думати про свій розум.

— Собако, — звернувся Франек до Вовка, — все ж таки ми з тобою подружимось. Я взагалі непоганий хлопець. З мене могла б вийти хороша людина, якби Інга була зі мною. Та вона покинула мене, знов повернулась і вже пішла від нас у небуття. Тепер я й не знаю, нащо мені бути людиною. Вони прийдуть по мене, і мені потрібен ти.

Вовк знав свої можливості. Раніше він безтямно кидався вперед, щоб вчепитися в це жилаве, чорне від загару горло, а потім, повернутий своєю вірьовкою назад, на підлогу, мало не гегнувши від удару поліном, безсило скавучав біля своєї стіни.

Ще місяць тому він нападав шалено, з найменшого приводу. Коли не можна було схопити за горло, намагався схопити за незахищену ліву руку, що давала йому м’ясо. І не помічав правої руки, яка вже була напоготові. Перш ніж встигав схопити зубами ліву руку, діставав удар руба долонею по носі. Страшний удар, що зіб’є з ніг будь-якого собаку.

Так кілька разів кидався він на, здавалося б, незахищену ліву. Потім уже знав про праву руку і якось блискавично змінив напрям нападу. Кинувся начебто й на ліву, та в останню хвилину спробував схопити за праву. Наслідки були однакові, тільки тепер він дістав удар по носі лівою.

І Франек засміявся злим сміхом.

— Нічого не вийде, дурню! Я завжди готовий до всього!

Тепер Вовк вимірював очима, доки вистачить його вірьовки. До першої щілини між дошками підлоги. Не далі. Коли якась частина тіла хазяїна за щілиною, — нема чого й кидатись. І за руку хапати не варто. Лишається тільки горло. Схопиш за щось інше — якось йому пощастило вчепитись хазяїнові в зап'ястя — буде страшний прочухан.

— Ми обоє, власне, дуже пасуємо один до одного, — засміявся лісоруб. — Ти звір, і я звір. Оцими руками, — він по вернув руки долонями догори (долоні були страшні — самі шрами і мозолі. Це вже не була людська шкіра, це була підошва), — я тримав білого ведмедя, якщо хочеш знати, собако!

Чоловік нахилився ще трохи. Він теж вимірював очима довжину вірьовки, якою був припнутий до стіни Вовк. Проте Франек скоріше інтуїтивно відчував її, ніж обчислював, — надто вже довго жив він серед хижаків і звик до того, що інстинкт частіше попереджав його про небезпеку, ніж мозок.

Тепер лісоруб думав зовсім інакше, і це зробила горілка.

І туга. Він хотів помиритися з собакою. Уже три місяці намагався це зробити і домігся принаймні того, що Вовк перестав кидатись на нього. Проте цілком покластися на пса ще не можна було.

Широким канадським ножем Франек одрізав великий шмат м’яса і на долоні підніс собаці. Лише до тої першої щілини.

Вовк лежав, одвернувши голову, хоч м’ясо приємно пахло. Вовк, безперечно, краще вмів думати, ніж його хазяїн. І тепер міркував: усе інше не варте нічого, тільки це горло. І розумів, що не дістане поки що ні до руки, ні до м’яса. «Ще трохи, зовсім трохи — і я відірву тобі пальці». Вовк почував, як гарячково клацають його зуби, і намагався стримати свою лють.

— От бачиш, собако, — бурмотів Франек, — був час, коли ти б уже кинувся на мою руку. — Але чоловік помилявся, він не зрозумів собаки. — Принаймні тепер ти вже знаєш, що даремно воював зі мною. Що… — І він знову замислився, все це було для нього занадто складно. — Що, — обличчя його посвітлішало, — ти завжди діставав належне.

Франек подивився у вікно, за яким свистів нічний вітер.

— Усі вони дурні! Ось як треба виховувати собак!

Він нахилився ще трохи вперед, і долоня з м’ясом проминула щілину.

У собаки тремтів кожен м’яз. Але він не кинувся. Пальці йому не потрібні. Тільки горло. Він знав, чого хоче хазяїн.

Вовк обережно взяв м’ясо з долоні Франека і поклав між передніми лапами. Облизався.

— Ну, та-а-ак! — Чоловік аж засяяв увесь. Його самовпевненість зростала. — Я скоро почну тебе любити, собако, коли так піде й далі. — Він знову насупився. — Якщо люди тебе не бояться — нічого з ними не зробиш. Так само, як і з тобою.

Він зробив ще одну спробу. Простяг руку до м’яса, наче хотів одібрати його в собаки.

Це вже було занадто. Без попередження, мовчки, не вишкіряючи зубів, без будь-яких ознак незадоволення Вовк кинувся вперед, певен, що тепер дістане до схиленої шиї.