Страница 27 из 47
— Ну, а Яновська так само?
— Про Яновську не скажу. Добра жінка. Її шкода.
Я нарешті осмілів. Я розумів — це не зрадник.
— Слухай, Ригоре, я прийшов сюди, щоб запитати про те-се.
— Запитуй, — сказав він, також переходячи на «ти», що мені дуже сподобалось.
— Я вирішив розплутати цю справу з полюванням короля Стаха. Розумієш, ніколи не бачив привидів, хочу руками помацати.
— Привиди… — гмикнув він. — Добрі привиди, коли їхні коні справжнісінькими кізяками свої сліди забруднюють. І потім, навіщо вам це, пане ласкавий? Які причини?
Мені не сподобався цей поворот.
— Не називай ти мене паном. Я такий самий пан, як і ти. А причина — що ж… цікаво просто. І шкода господиню і багатьох людей.
— Так. Про господиню і я чув, — скоса глянув Ригор і похмуро посміхнувся. — Ми ці речі розуміємо. Це все одно, як Зося мені. А чому ти мені не кажеш, що ти на них злишся, віддячити хочеш? Я ж знаю, як ти від дикого полювання біля річки втікав.
Я був вражений.
— Звідки знаєш?
— У людини є очі, і кожна людина залишає слід на землі. Тільки сліпі не бачать. Утікав ти, як людина з розумом. А ось гірше те, що я їхні сліди завжди гублю. І починаються вони і кінчаються на гостинці.
Я розповів йому про все з самого початку. Ригор сидів нерухомо, великі вузлуваті руки його лежали на колінах.
— Я чував, — сказав він просто, коли я закінчив. — Ти мені подобаєшся, пане. З мужиків, чи що? І я так думаю, що ти коли не з мужиків, то біля мужиків близько лежав, І сам я давно думав цих «привидів» трусонути, щоб пір'я полетіло, та товариша не було. Якщо не жартуєш, давай разом. Але ж, бачу я, ти це тільки зараз придумав: звернутися до мене. Чому раптом так придумав? І що хотів до цього?
— Чому вирішив, сам не знаю. Про тебе казали, що ти Яновську, коли вона сиротою стала, жалів. Надія Романівна казала, що ти навіть хотів сторожем у Болотяні Ялини перейти, та не вийшло. Ну, й потім мені сподобалося, що ти незалежний, що хвору так доглядаєш. А до цього я просто хотів запитати, чому саме того вечора, коли загинув Роман, дівчинка затрималася в Кульшів.
— Чому затрималась, я і сам не знаю. Того дня у моєї господині дівчата зібралися з довколишніх фільварків.
Весело було. А ось чому її, Яновську, запросили сюди — я не знаю, вона ж тут стільки років до цього не була. Але пані самі бачите яка, вона не скаже.
— Чому ні, — усміхнулася раптом майже розумно стара. — Я скажу. Я зовсім не збожеволіла, мені просто так зручно й безпечно. Порадив запросити бідну Надійку пан Горобурда. І його ж племінниця була тоді в мене. Такому лицареві, як ви, пане фельдмаршал, я все скажу. Так, так, це Горобурда дав тоді таку пораду взяти дитину. У нас усі такі добрі. Наші векселі в пана Дубатовка — він їх не подавав до погашення. Це, мовляв, заклад, що будете часто їздити до мене в гості, пити вино. Я зараз вас навіть силоміць можу запросити пити горілку… Так, усі запрошували Надійку. Горобурда, і фельдмаршал Камінський, і Дубатовк, і Роман, і король Стах. Ось цей. А бідна ж твоя голівонька! А лежать же твої коси поряд з батьковими кістками.
Мене пересмикнуло від цього голосіння по живій людині.
— Бачите, небагато довідалися, — похмуро сказав Ригор. — Вийдемо на хвилинку.
Коли ми вийшли і лемент старої стихнув, Ригор буркнув:
— Так давайте шукати разом. Кортить і моїй душі на це диво подивитися. Я на землі шукатиму і серед простих людей, а ви в паперах та серед шляхти. Може, й знайдемо.
Очі його раптом стали люті, вугільні брови зійшлися до перенісся.
— Жінки чортом вигадані. Їх треба всіх передушити, а за небагатьох, що зостануться, хлопцям усім передушитися. Але що вдієш… — І логічно закінчив: — От і я, хоч шкода лісової волі, хоч, може, і доживу вік сам у лісі, а все-таки часом про Зоську думаю, яка тут також живе. Може, й оженюся. Вона кухаркою тут. Так от що я скажу тобі, друже. Тому я і тобі повірив, що сам так часом починав шаленіти через чортові дівочі очі. (Я зовсім не думав про це, але не зважив за потрібне переконувати цього ведмедя). Але скажу тобі щиро. Коли ти прийшов підбити мене на це, а потім зрадити — багато хто тут на мене зуби гострить, — то знай — не жити тобі на землі. Ригор тут нікого не боїться, навпаки, Ригора всі бояться. І друзі в Ригора є, інакше тут не проживеш. І стріляє ця рука добре. Так що знай — уб'ю.
Я дивився на нього з докором, і він, глянувши мені в очі, засміявся, немов у бочку, і зовсім іншим тоном закінчив:
— А взагалі я тебе давно чекав. Здавалося мені чомусь, що ти цієї справи так не залишиш, а коли підеш розмотувати її — мене не обминеш. Що ж, допоможемо один одному.
Ми попрощалися з ним на узліссі, біля Велетової прірви, домовившись про нові зустрічі. Я пішов додому навпростець, через парк.
Коли я з'явився у Болотяних Ялинах, сутінки вже оповили парк, жінка з дитиною спала, нагодована, в одній з кімнат на першому поверсі, а господині не було вдома. Я чекав її з годину, і коли стало вже зовсім поночі, не витримав і пішов зустріти. Я не встиг далеко відійти похмурою алеєю, як побачив білу постать, яка полохливо рухалася мені назустріч.
— Надіє Романівно!
— О-о, це ви? Слава богу. Я так непокоїлася. Ви пішли навпростець?
І засоромилася, опустила очі додолу. Коли ми підходили до палацу, я сказав їй тихо:
— Надіє Романівно, ніколи не виходьте з двору вночі. Обіцяйте мені це.
Мені ледве вдалося вирвати в неї цю обіцянку.
Розділ дев'ятий
Ця ніч принесла мені розгадку одного цікавого питання, яке виявилося зовсім нецікавим, якщо не враховувати того, що я зайвий раз переконався в тому, що підлість живе і в дурних, добрих загалом, душах.
Річ у тому, що я знову вийшов уночі на кроки, побачив економку з свічкою і знову пройшов слідом за нею до кімнати з шафою. Але цього разу я вирішив не відступати. Шафа була порожня, отже, шукати треба було там. Я похитав дошки біля задньої стінки (шафа стояла, засунута в нішу стіни), покрутив усе, що можна було крутити. Потім спробував підняти їх угору і переконався, що мої спроби мають успіх. Бабуся була, напевне, глухувата, а то б вона почула моє порпання. Я насилу проліз в отвір і побачив склепистий хід, який спускався стрімко вниз, немовби у підземелля. Вищерблені цегляні сходинки збігали вниз, і хід був такий вузький, що я чіплявся плечима за стінки. Насилу спустився по сходинках і побачив невеличку, також склеписту кімнату. Біля її стін стояли скрині, окуті штабами заліза, дві шафи. Усе було відчинене, і аркуші пергаменту й папери лежали повсюди. Посеред кімнати стояв стіл і біля нього грубий стілець, а на ньому сиділа економка й розглядала якийсь пожовклий аркуш. Мене вразив вираз неситості на її обличчі.
Коли я ввійшов, вона закричала з переляку і спробувала сховати аркуш. Я встиг схопити її за руку.
— Пані економко, дайте мені це. І чи не скажете ви, чому щоночі ходите сюди, у таємний архів, що робите тут, навіщо полохаєте всіх своїми кроками?
— Ух ти, батечку мій, який спритний!.. — невдоволено сказала вона. — Усе йому треба знати.
І, мабуть, тому, що перебувала на першому поверсі, заговорила з виразною народною інтонацією:
— А дулі з маком ти не хочеш? Бачите, що йому треба! І аркуш сховав. Щоб від тебе твої діти так хліб на старості літ ховали, як ти від мене той аркуш! У мене, може, більше права тут сидіти, ніж у тебе. А він, бачите, сидить та запитує. Щоб на тобі так чиряки сиділи й не питалися!
Мені це набридло, і я сказав їй:
— Ти що, в тюрму захотіла? Ти чого тут? Чи, може, ти звідси дикому полюванню знаки даєш?
Економка образилася. Обличчя її зібралося у великі зморшки.
— Гріх вам, пане, — ледве вимовила вона. — Я жінка чесна, я по своє прийшла. Он воно, у вашій руці, те, що мені належить.
Я глянув на аркуш. Там була виписка з постанови комісії у справах однодвірців. Я пробіг очима по рядках і в кінці прочитав: